- Вибач, я пожартував! - промовив вiн.
Андрiй якийсь час постояв мовчки. Обличчя в нього було спокiйне, в куточках уст затаїлась сумна посмiшка.
- I я пожартував, - сказав вiн. - Ти даремно злякався.
В купе стало тихо, чути було тiльки ритмiчний стукiт колiс. За вiкном поблискували в клубах паровозного диму iскри i зразу ж зникали в нiчнiй темрявi.
- Якщо не хочете розмовляти, я вам запропоную симфонiчну музику до-мажор, - заявив Зюмбюлев. - Тiльки не гнiвайтесь!
Вiн примостився бiля дверей, укрився плащем, i за хвилину з кутка почулось голосне хропiння, - наче кипiв великий казан.
Делчо Єнев хоч i любив поглузувати, але був добродушний: розсердивши когось, вiн одразу ж розкаювався i всiляко намагався задобрити його. Так було i тепер. Збагнувши, що образив свого товариша, зачепив його найболючiше мiсце, вiн не мiг заспокоїтись i нiби на голках сидiв. Йому дуже хотiлося заглянути в сусiднє купе, посидiти поруч з лаборанткою, але хiба вiн мiг лишатися спокiйним, коли тут, бiля нього, похмуро мовчав один з покривджених товаришiв.
Пiдсiвши до Андрiя, вiн боязко поклав руку на його плече i лагiдно всмiхнувся.
- Ти не повинен на мене гнiватись, - сказав вiн. - З цього... Ну, з смарагдiв... берила... всi глузують, i це справдi смiшно. Але найбiльше смiються з тої карти, що ти показав, - з фореллю. Ти сам з себе пожартував, а тепер сердишся на нас. Ти неправий.
Андрiй мовчав, зосереджено дивлячись на темний чотирикутник вiкна, нiби там, у непрогляднiй темрявi, було щось таке, що тiльки вiн бачить i розумiє.
- Завтра ти поглузуєш з мене, - i квит! - закiнчив картограф i пiдвiвся, посмiхаючись. Вiн нахилився над дзеркалом, що висiло вище терморегулятора, зачесав волосся, весело махнув рукою i вийшов в коридор.
Павел Папазов провiв його поблажливою посмiшкою i, опустивши абажур, пiдсiв до Андрiя; якийсь час вiн мовчки дивився на нього i нарештi похитав головою:
- Ех, друже мiй дорогий! - зiтхнув вiн. - Навiщо ти таке собi накоїв? Для чого? Чому, скажи на милiсть? Який бiс штовхнув тебе подати Спиридонову цей смiховинний план? З яким почуттям ти зробив це? Що собi думав? Коли б я на власнi очi не бачив цього ескiза, то нi за що не повiрив би, що ти, саме ти, здатний на таку дурницю! Не повiрив би, хоча б увесь свiт був проти тебе. Я вважав тебе серйозною людиною, незважаючи на твої фантазiї про цей берил. Химери властивi юностi, тому я крiзь пальцi дивився на твої, скажу прямо, смiшнi й дурнi теорiї та гiпотези. Хто в молодi роки не мрiє, не фантазує, не намагається дiстати зiрки з неба? Але ж мрiї i фантазiї - то одне, а такi жарти в серйозних справах з своїми начальниками - то зовсiм iнше. Та ще, коли цi начальники - шановнi люди, як, примiром, iнженер Спиридонов. Як тобi отаке спало на думку?
Андрiй слухав його, не вiдриваючи погляду вiд вiкна. Що вiн мiг сказати? Що карта, яку вiн показав Спиридонову, не справжня, не його?
- Найгiрше в усiй цiй iсторiї це те, що ти комунiст, член партiї. Комунiст повинен бути чистим, як кристал. Обман, нахабна брехня - все це несумiсне iз званням комунiста. А ти що зробив? Ти не подумав, що обманюєш партiю, що жартуєш з найсвятiшим у нашому життi?
До кровi прикусивши нижню губу, Андрiй мовчав.
- Як повернемось з експедицiї, наша партiйна органiзацiя буде обговорювати питання про твою поведiнку i, будь певен, що ти не минеш покарання. - Вiн трохи помовчав i вiв далi: - Щоб це покарання не було таким суворим, я раджу тобi, як товариш, як людина, що любить тебе, - забудь свої фантазiї, перестань говорити про цей берил, що запаморочив твiй розум. Сумлiнно виконуй свої службовi обов'язки, не вiдхиляйся нi на крок вiд намiченого маршруту, бо пiсля того, що сталося, я не зможу тебе пiдтримувати. Ти мене розумiєш? Менi Спиридонов дав суворi iнструкцiї, i хоч як менi тяжко, я буду їх дотримувати, запевняю тебе. Якщо ж ти порозумнiшаєш i покажеш себе дисциплiнованим працiвником, обiцяю тобi, вiд усього серця обiцяю зробити все вiд мене залежне, щоб з тобою не сталося найгiршого. Запам'ятай це i вiр моєму слову - я заступлюсь за тебе!
Андрiй продовжував мовчати, дивлячись у вiкно в нiчну темряву, в якiй час вiд часу виблискували iскри, миготiли далекi вогники, пропливало жовте око одинокого лiхтаря.
Павел Папазов роззувся i поклав ноги на лаву.
- Ну, тепер вже нiчого не зарадиш, - сказав вiн. - Треба думати тiльки про одне: як виправдати себе. Все iнше - до бiса. Добранiч!
- Добранiч! - тихо вiдповiв Андрiй.
Отак за кiлька годин все пiшло шкереберть: нiби якась буря перевернула все його життя. Вiн почував себе, як людина, що заснула в своєму лiжку, у своїй кiмнатi, а ранком прокинулась у чужiй хатi, серед незнайомих людей. До вчорашнього дня його вважали хорошим спецiалiстом, i хоч Вилю Власев не ставився до нього з особливим довiр'ям, всi члени бригади покладали на Андрiя великi надiї, як на сильного геолога, що внесе велику частку в загальну справу.
А тепер для всiх Андрiй - об'єкт Iронiї, глузування, всi смiються з нього, нiби з блазня.
На привокзальнiй площi Марко Маринов багатозначно пiдморгнув ї весело сказав жiнцi, показуючи на нього: 'Ось глянь на цього товариша! Можеш попросити його, вiн привезе тобi жменьку смарагдiв, i матимеш казково прекрасне намисто!'
Вiн сказав це так голосно, що Савка, яка проводжала Андрiя на вокзал, здригнулась i запитливо на нього глянула.
- Про якi це смарагди вiн каже?
- Та просто жартує, - вiдповiв їй Андрiй i обережно вiдвiв убiк.
Як можна було вийти з нею на перон? Коли навiть Марко Маринов - людина, не схильна до жартiв, - глузує з нього, то чого ж можна чекати вiд iнших, вiд таких жартiвникiв, як, примiром, Зюмбюлев чи Делчо Єнев?
А Савка спохмурнiла. Чому вiн не хоче вийти з нею на перон? Вона одягла своє найкраще шовкове плаття, приколола гарну венецiанську брошку - сiмейну коштовнiсть, яку дозволяла собi носити тiльки в урочистi днi.
- Може, я тобi заважаю? - спитала вона сумно. - Чи тобi незручно показатися зi мною перед своїми колегами?
Вiн щось вiдповiв, навiть не розумiючи гаразд, що каже.
- Ти вчора працював допiзна, - сказала Савка. - Коли я засинала, в тебе ще горiло свiтло.
- Так, я працював довго, - зiтхнув Андрiй.
Вони помовчали. Потiм Савка знов заговорила:
- Знаєш, менi хочеться, щоб ти в цiй експедицiї добився успiху. Набридло менi, що батько повторює без кiнця: хай прославиться, хай вiдкриє щось велике, а тодi... Ми повиннi, нарештi, побратися... Ти знаєш...
- Знаю, - перервав Андрiй. Вiн подав їй руку. - Менi пора.
У нього було таке почуття, нiбито все навколо раптом посiрiло, набрало буденного вигляду. Савка чекала вiд нього 'великих' дiл, хотiла, щоб вiн сподобався її батьковi. Цi великi дiла мали одну мету: наближення термiну шлюбу... А колеги? Куди дiлось товариське спiвчуття, про яке так часто йому доводилось чути? Колеги нiби чекали цього скандального випадку ї зрадiли можливостi поглузувати з нього...
Вiн зайшов у коридор. Всi пасажири вже були на своїх мiсцях. В найдальшому кутку, бiля тамбура, розмовляли офiцер i висока струнка дiвчина з хлоп'ячою зачiскою. Вiн весь час заглядав їй в очi, а вона вперто уникала його погляду i крутила головою, наче пташка.
Андрiй пiдiйшов до найближчого вiдкритого вiкна, обiперся об раму. Вiтер зразу ж розкуйовдив йому волосся, i в цьому струменi повiтря, що бив йому в обличчя, вiдчувався аромат поля, сiна, змiшаний з неприємним запахом диму.
Подих степового чи гiрського вiтру завжди вливав у його душу непоборне бажання - блукати по незнайомих мiсцях, вилазити на стрiмкi скелi i спускатись у провалля, жадiбними очима вдивляючись у розкритi земнi жили. Це почуття давало радiсть, бадьорило, наче келих мiцного, старого вина. Але зараз вiтер навiював йому лише гiркi, сумнi думи.
