шахтарського району. Майстри кували щити, списи, двогострi мечi, виливали блискучi шоломи, лати з непробiйної бронi. От згадайте озброєння фракiйських царiв, описане Гомером в 'Iлiадi'. Це озброєння було виготовлене тут. Так. Я певен, що в якiйсь iз цих копалень працював i легендарний фракiєць, раб Спартак. Можливо, саме в цьому руднику, який ти виявив.
Сказавши так, я глянув на Теменужку, гадаючи, що побачу її схвильованою, поринулою думками в тi далекi спартакiвськi часи. А вона погладила корову по мордi, пiднесла жменьку сiнця й спитала нас:
- Правда, хороша? Звуть її Ветка.
- Чудове iм'я, - погодився Радан. - Типова наша кличка. Звучна.
Я промовчав.
- Печера чи копальня, - обернувся до мене Радан, - кiнець кiнцем, однаково. Адже це пiд землею? А пiдземнi катакомби завжди привертали увагу людей. Я чув, що за кордоном деякi печери навiть електрифiкованi. Сiдаєш у трамвайчик, їдеш, а перед очима мелькають i сталактити, i сталагмiти й iншi Теменужчинi мрiї. Велике поле дiяльностi. Цей колишнiй рудник, - кажу вам, може перетворитися в дуже цiкавий туристський об'єкт. А де є туристи, там панує економiчне пожвавлення. Я вас питаю: чому районна кооперативна спiлка повинна скуповувати виноград, коли його можна продавати на мiсцi? Споживачами будуть тисячi туристiв. В такiй же мiрi це стосується i молока та сиру.
Я аж здригнувся. Знаючи, що поетична фантазiя мого товариша не має меж, я перервав його:
- Слухай, давай не будемо говорити про молоко та сир. Мене особисто бiльше цiкавить питання про Спартака. Подумайте, а що, коли ми виявимо якийсь його напис у цiй давнiй печерi!
- Щось менi не вiриться, - промовив Радан. - Звiдки?
Отаким вiн був. Мiг мрiяти про рiзнi абстрактнi речi, а дiйде до реального, конкретного, як припущення щодо Спартака, - одразу ж його охоплює зневiра: звiдки?
- I я пiду з вами, - сказала Теменужка. Вона була мудрою i не втручалась у нашу суперечку.
- Ти? - Радан зухвало розсмiявся. - Ти гадаєш, що тебе тiтка вiдпустить?
Менi стало шкода дiвчини, i я зауважив:
- Спробуй. Поговори з нею. Якщо хочеш, я пiдтримаю.
- Дурницi! - промовив Радан. - Ти дуже наївний. Яка це тiтка вiдпустить отак - нi сiло, нi впало - свою племiнницю?
Теменужка зiтхнула. Задумалась.
Через якийсь час Радан почав пiдсвистувати.
Я знав його вдачу i тому ще бiльше занепав духом. Було очевидно, що вiн вирiшив не турбуватись про дiвчину.
- Слухайте, дiти, - сказав вiн. - Я пропоную добиратись до геологiчної партiї. Ми, десенемiсти, повиннi завжди цiкавитись наукою i допомагати дослiдникам. Я залишусь там довше, а ви побудете день-два i повернетесь. В такому разi тiтка не заперечуватиме i вiдпустить Теменужку.
- Гаразд, - погодився я. - А копальня? Невже ми не спробуємо розгадати її загадки?
Я мiг би далi розвинути свою теорiю про можливiсть натрапити на слiди Спартака, але вiн махнув рукою:
- Годi. Наша стратегiчна мета - бригада. Ця мета благородна, i я певен, що тiтка не зможе прогнати нас. Буде заперечувати - ми скажемо, що вона мислить не по-громадському, i вона здасться. А про рудник - нi слова. Адже, правду кажучи, нема нiякої рацiї говорити їй про це. Рудник - це деталь тактична. По дорозi до бригади ми зайдемо туди i дiзнаємось, чи може вiн бути цiнним як туристський об'єкт.
- Чудово! - вигукнула Теменужка i, сплеснувши в долонi, обняла й поцiлувала корову. Яка була потреба обнiмати тварину, цiлувати її i який зв'язок мав цей сентиментальний жест з планом Радана, - менi було незрозумiло.
- Слухайте, - вiв далi Радан. - Треба запастись харчами на два днi. Нам необхiднi клаптi вовни для факелiв. Теменужка вiзьме на себе клопiт забезпечити нас цими клаптями. Крiм того, ми дамо їй грошi, i вона купить у сiльмазi два-три лiтри гасу. От i все. А зараз вперед, до тiтки, - вона перший бастiон!
Цей бастiон виявився набагато легше подоланим, нiж ми гадали. Почувши про наш задум, тiтка ласкаво всмiхнулась i сказала, закачавши рукава:
- Добре надумали. У нас там є своя людина при iнженерах. - Вона звернулась до Теменужки: - Твого дядька Лазаря двоюрiдний брат - Стаменко, чуєш? Пам'ятаєш його? Коли ти з батьком приходила позаторiк, вiн водив тебе на ярмарок в Новоречене. Пригадуєш?
- Ах, пригадала! - защебетала Теменужка. - Бай Стаменко. Як же! Пам'ятаю.
- Вiн, вiн, - кивала, всмiхаючись, тiтка. - Зараз вiн служить в ТКЗГ [трудовi кооперативнi землеробськi господарства] сторожем, але голова послав його з бригадою.
Вона пiдв'язалась рушником i, нахилившись над коритом, насипала туди чистого й бiлого, як крейда, борошна.
- Ось я швиденько приготую солодку перепiчку. А Стаменковi перекажiть, хай скорiше повертається, бо нiкому стерегти склад. То не склад, а чудасiя! Навiть на замок замкнутий, а в стiнах такi щiлини, що боронь боже! Тiльки той, хто не захоче, не залiзе туди.
Ми обiцяли тiтцi, що приведемо з собою цього Стаменка.
Наближався час обiду, коли ми добралися до мiсця нашої ночiвлi.
Радан вирiзав три палки, обмотав кiнцi клаптями, i факели були готовi. Ми обережно спустились у яму. Я робив усе, щоб чимсь допомогти Теменужцi i, очевидно, тому полетiв вниз. Я, мабуть, добре подряпався б, якби Радан не притримав мене.
I от ми пройшли через круглий отвiр. I зразу ж нас огорнула вогка прохолода. Ми опинились у похмурому кам'яному коридорi, завширшки до трьох крокiв i досить високому, так що голови нахиляти не доводилось.
- Запалити факели? - пошепки запитала Теменужка.
- Iще видно, - вiдповiв Радан.
Так ми пройшли до двадцяти крокiв. Сутiнки згустились, ставало дедалi темнiше. Нарештi ми запалили факели. На сiрих кам'яних стiнах заграли червонi вiдблиски, i серед цих вiдблискiв рухались нашi чорнi силуети, наче живi картинки, намальованi тушшю.
- Чи близько сталактити? - запитала Теменужка.
- Ага, - заспокоїв її Радан. - Через годину-двi, може, й натрапимо.
Ми пройшли ще десять крокiв i зупинились. Тут галерея звужувалась i круто повертала праворуч. Ми увiйшли в якусь заглибину у формi цилiндра i вiдразу вiдчули пiд ногами схил.
- Починається спуск, - промовив Радан.
Вiн пiшов попереду, Теменужка за ним, я позаду.
Зараз стiни не були рiвними. З усiх бокiв стирчало гостре камiння сiре, червоне i якогось дивовижного жовтуватого кольору.
- Це схоже на справжню печеру, - сказала Теменужка. - Я ще не була в печерах, але уявляла їх собi саме такими. На скiльки метрiв ми заглибились пiд землю, як ви гадаєте? - запитала вона.
Я хотiв сказати їй, що ми ще тiльки почали свою пiдземну подорож, як Радан раптом застиг на мiсцi.
- Ану, пiдiйдiть ближче, - поманив вiн нас.
Ми наблизились. Навiть притулились до нього.
- Що ви бачите напроти?
- Камiння, - прошепотiла Теменужка.
- Гранiт, - вiдповiв я.
- Погано бачите, - зiтхнув Радан. - Ви тiльки гав ловите i нiчого не бачите. - Вiн простягнув руку. - Гляньте сюди. Що це?
- Вiрьовочка! - вигукнула Теменужка.
Вона вигукнула так, нiби помiтила там хтозна-яке чудо, а не звичайний мотузок.
Ми мовчки дивились на кiнчик гноту, що звисав iз щiлини в скелi i нагадував обрубаний мишачий хвiст.
Радан пiдморгнув менi:
- Може, це Спартак зав'язував тут свою сандалю, ану подивись!
