Радан якийсь час дивився на мене, потiм зухвало розсмiявся.
- Чого ти смiєшся? - насупився я.
- Зараз скажу, - вiн подав Теменужцi скибку хлiба з куском сиру зверху i таку ж порцiю дав i менi. - Скажу, - повторив вiн, зав'язуючи ранець. По-перше, ти не з тих, хто переслiдує бандитiв. Ця робота тобi не пiд силу. Ти мила книжна душенька i надто тендiтний для такого небезпечного полювання.
Вiн сказав саме так: 'мила книжна душенька'. I бiльше того - надто слабкий для такого небезпечного полювання. Я не знав точного значення слова 'тендiтний', але iнстинктивно вiдчув, що цей епiтет не личить чоловiковi. Ясно, що менi треба було тут же розсердитись, схопити ранець i пiти, навiть не попрощавшись з цим зухвальцем, моїм однокласником i товаришем. Ми з ним, як я вам уже казав, сидiли за однiєю партою. Але я знав, що в нього романтична душа, а такi люди не можуть вiдповiдати за свої слова. Тому не схопив рюкзак i не пiшов. Тiльки зробив вигляд, що ображений. I нiчого бiльше.
- По-друге, - вiв далi Радан, - погода суха, i нiяких слiдiв на землi не лишається. По-третє, - хiба ти впевнений, що вони бандити? А може, вони шукачi скарбiв? Або мисливцi?
- Краще все-таки пiти в печеру за сталактитами, - сказала Теменужка i, лукаво глянувши на мене, додала: - Нiчого, що вони з кальцiю-карбонату. Я знаю, що вони красивi.
- Слухайте, дiти, - втрутився Радан. - Зараз ми не будемо переливати з пустого в порожнє, не пiдемо по сталактити. Я залiзу он на те дерево бачите? Найвище. Спершу розберусь, де ми, а потiм пропоную зробити так. По-перше, треба пiти в село Цвят. По-друге, - повiдомити в мiлiцiю про цих двох. Теменужка з нами може не ходити. Якщо знайдемо сталактити, я їй цiлий кошик наламаю.
Те, що вiн вiдмовився вiд товариства Теменужки i вiддав перевагу менi, загоїло тяжку образу, повернуло менi хороший настрiй, i я посмiхнувся спокiйною посмiшкою мудреця.
- Ти повинна бути розсудливою, Теменужко, - порадив я. - Ходити по темних нерозвiданих печерах не дуже личить такiй дiвчинi, як ти. Це чоловiча робота.
Вона тiльки зиркнула на мене, i я побачив, як у її зiницях блиснули вогники. Може, то були глузливi вогники, - хто знає? I сказала:
- Поки ти доповзеш, я долечу, зрозумiв?
Я зрозумiв, що цi слова стосуються мене i за ними приховується якийсь глибокий змiст, але не став їх тлумачити, дiвчата люблять говорити зайве.
- Ти без мене туди не пiдеш, - сказала вона Радану. - Ти менi повинен пообiцяти. Адже ж збирався йти в геологiчну бригаду?
- Ага! - мугикнув Радан.
- йди куди хочеш, але туди без мене не пiдеш!
Хоч це й звучало як наказ, але iнтонацiя була така, наче нiжне сердечне прохання. I, повiрте, менi стало шкода, що цей наказ стосується Радана, а не мене. Такий наказ я з дорогою душею виконав би!
- Що робитиму, то моє дiло! - знизав плечима Радан.
Справдi, який непоправний романтик!
I так трапилось, що ми були за три кiлометри вiд села Цвят. Якби напроти не було гори, ми ще вночi побачили б мерехтливi вогники крайнiх хат.
- От бачте, - хвалився я. - Моя iнтуїцiя мене нiколи не зраджує. Я маю безпомилкове чуття, коли десь подорожую. Може, провести вас через весь лiс iз зав'язаними очима?
Теменужка пирхнула. У цю мить дятел постукав дзьобом по дереву, i саме через це, мабуть, вона засмiялась, бо дивилась на нього, а не на мене.
Одна деталь: трохи лiвiше вiд нашого горба ми запримiтили невеличке джерело. Вода в ньому була така чиста i прозора, що ми не могли стриматись пили, мало не захлинулись.
Згадуючи тi часи, я думаю: куди подiлись молодi радостi! Тепер пiдеш на екскурсiю, вип'єш гiрської джерельної води, а такої радостi, як колись, немає... Невже пiдземнi джерела стали гiршими?
За пiвтори години ми добрались до села Цвят. Теменужка пiшла до своєї тiтки, а ми з Раданом - прямо в сiльраду.
В сiльрадi знайшли тiльки одного чоловiка, та й той, як видно, тiльки прокинувся, бо довго дивився на нас i розглядав блукаючими пустими очима.
- Шукаю начальника вiддiлення, - пояснив Радан.
- Шукай його в селi Рашковiм, у тестя, - вiдповiв, позiхаючи, заспаний чоловiк. - У тестя, - повторив вiн i додав: - У вiдпустцi чоловiк. Для чого вiн вам потрiбний?
- А ви хто такий? - спитав Радан.
- Тошо, але i його нема.
Ми перезирнулись i помовчали.
- А ви хто такий? - спитав Радан.
- А ти хто такий? - скипiв чоловiк. Вiн уже зовсiм прокинувся. - Ану, покажи свої документи. I ти теж! - звернувся вiн до мене. Згодом, коли вiн довiдався, чий я племiнник (мого дядька знав увесь район), усе пiшло, як по маслу. Усi працiвники сiльради, сказав вiн, разом з головою рано-вранцi пiшли туди, де садiвники збиралися спорудити невелике водоймище. Мiлiцiонер Тошо теж поплентався з ними, нiби без нього не можна було обiйтися. А ми тут чого шукаємо?
- А ви хто? - спокiйно спитав Радан.
Чоловiк мало не пiдскочив з кованого стiльця, i мене дуже здивувало, що вiн стримався:
- А! Трясця твоїй матерi! - вдарив вiн кулаком по столу. - Хто ти, та хто ти! Ну, касир. Досить з тебе? Найдовiренiша особа, от. Кажи тепер, чого тобi треба?
Ми знову перезирнулись. За спиною чоловiка стояв квадратний залiзний сейф, i це чомусь викликало особливе довiр'я до касира.
Радан коротенько розповiв про нiчну пригоду, про двох чоловiкiв i про дивну печеру.
- Таких дiрок тут скiльки хочеш! - махнув рукою чоловiк. - Колись, у старi часи, тут були шахти, в них видобували мiдь та iншi мiнерали. - I запитав: - А якi цi двоє? Молодi, старi?
- На вигляд не старi, - сказав Радан.
- Тодi стережiться! - засмiявся касир.
Як бiльшiсть касирiв, вiн був повний, лисий i червонощокий, руки в нього були, наче з тiста.
- Стережiться, хлопцi, - повторив касир. - Я знаю їх обох. Вчора вони були тут. Iз слiв голови я зрозумiв, - продовжував вiн серйозно, - що це надiйнi люди. Не бiйтесь!
- Якi люди? - спитав Радан.
- Ти багато хочеш знати, хлопче! - касир похитав головою. - Так не можна: хто ти, а хто вони! Є справи, якi тримають у таємницi. В iнтересах служби i безпеки. Ми живемо поблизу кордону, адже так? Значить, треба перевiряти всю мiсцевiсть, але так, щоб нiхто не догадався.
Цi розмови йому набридли, i вiн зiтхнув:
- Бережiть свою молодiсть.
Ми зрозумiли, що розмова закiнчена i треба йти.
Пiшли До Теменужки. Вона гладила по мордi спокiйну сиву корiвку, зовсiм не усвiдомлюючи тiєї небезпеки, яка таїлась у її загнутих рогах.
- Ще вдарить! - попередив я дiвчину, ставши бiля входу в обору.
А Радан зайшов усередину, гукнув на корову i махнув менi рукою: 'йди сюди!'
- Слухайте, - почав вiн, - слухайте i вирiшуйте. Сам я вже вирiшив, тепер слово за вами.
- Що ти надумав? - стурбовано глянула на нього Теменужка.
- Розвiдати печеру, на яку оце ранком натрапив там, пiд горбом. Зроблю ескiз i вишлю в центральне туристське управлiння. Нова печера - це таке дiло, заради якого варто засукати рукава i взятися за роботу. Далi я назбираю рiзних мiнералiв i подарую їх гiмназiї, - хай прикрашають наш кабiнет фiзики i мiнералогiї. Якщо печера цiкава, то про це дiзнається вся країна, б'юсь об заклад. Наїдуть тисячi туристiв! А для них потрiбнi готелi, ресторани, мiсця розваги. Ось вам, дiти, i нова стаття прибуткiв для села Цвят! Печера, - кажу вам, - якщо вона цiкава, стане прибутковою державною установою. Тут буде таке пожвавлення, що грошi потечуть рiчками, - згадаєте мої слова.
- Яка там печера, - перервав я його з досадою, мене дратувала його поетична фантазiя. - Хiба ти не чув, що розповiв касир? Вiн цiлком ясно сказав: це стародавнi копальнi, розробленi ще в античний перiод тисячами рабiв. Саме так казав вiн. Тут видобували мiдь, а може й залiзо. Село Цвят було центром багатого
