уже небезпечно. До того ж я маю зброю! Глянь!
Вiн витяг з куртки довгий, трохи вигнутий мисливський нiж.
- Це не дуже певна зброя, - зауважив я.
- Так, - сказав вiн. - Якщо вона в таких чорнильних ручках, як твої. А подивись, яка це зброя в моїх руках.
Вiн вiдступив на кiлька крокiв назад, взяв нiж за колодочку, нацiлився в тоненьке деревце i кинув. Сталеве лезо просвистiло в повiтрi.
- Йдiть подивiться, - пiдвiв нас Радан до деревця.
Нiж встромився глибоко - бiльш як на два сантиметри - у надтрiснуту кору.
- Здорово! - вигукнула Теменужка. - Ти герой!
Я знизав плечима i глянув на небо, щоб дiзнатися, чи буде дощ. Але нiчого не побачив за густими кронами дерев. А втiм, я й так знав, що нiчого не побачу. Однак все ж подивився.
- А тепер, дiти, треба вибрати пiдходяще мiсце для ночiвлi, - сказав Радан, ховаючи нiж. - Якусь галявину - на нiй можна буде розкласти багаття. Ану, за мною!
Було ясно, що вiн бере iнiцiативу в свої руки i вважає себе керiвником. Не варто було сперечатись. Час iшов.
Сяк-так, ковзаючись по опалому листю i спотикаючись об кореневища, видерлися на похилий укiс. Нагорi, дiйсно, було щось подiбне до галявинки глухий куток завдовжки у двадцять крокiв, закритий з трьох сторiн стiнами лiсу. З одного боку вiн виходив до укосу, що спускався вниз майже стрiмко, в похмуру, густо зарослу долину. А четвертий бiк, до якого вiв схил, був вiдкритий, як вiкно.
- Кращого не знайдеш! - радiсно вигукнув Радан. - Хоч би як хотiв!
Вiн не був сильним у вигадках, як примiром я, i менi було приємно, що вiн визнає свою слабiсть. Кiнець кiнцем у кожного є якесь слабке мiсце.
Назбирали листя, зробили Теменужцi постiль. Потiм запалили багаття i, лише коли язики полум'я пiднялися угору, помiтили, що спустилась похмура темна нiч.
Ми посiдали бiля вогню. У нас було дещо з харчiв: хлiб, сир, помiдори, перець, пляшки з водою. Поїли, поговорили. Очi в Теменужки почали злипатися, повiки обважнiли, i голова почала хилитись на груди.
- Лягай! - сказав їй Радан.
Вона всмiхнулась i, потягнувшись, побажала нам доброї ночi. Вона сказала 'добранiч' нам обом, але я почував, що вона дивиться тiльки на нього. А може, менi це тiльки здалося. Було темно i, хоч палав вогонь, не можна було все добре розглядiти.
Я наскуб папоротi, постелив собi i лiг бiля багаття.
- Ти можеш спати, - звернувся я до Радана. - Я ляжу, та навряд чи засну до пiвночi. У мене взагалi поганий сон.
Так йому сказав. Був певен, що не засну. Однак мене швидко здолала ганебна втома, - через десять хвилин пiсля того, як заявив, що не спатиму до пiвночi, - я вже спав, як мертвий.
А вночi трапилось от що.
Радан вкрив мене своєю курткою, наламав гiлок i ще якийсь час пiдтримував вогонь. Незабаром вiтер розiгнав хмари, i з-за лiсу викотився великий повний мiсяць. Стало видно, наче на свiтанку. I Радан перестав пiдкидати хмиз у багаття, йому надокучило, та й до того ж вiн не хотiв розбудити нас. йому стало холодно сидiти в самiй сорочцi, i вiн почав ходити туди й назад по галявинi, потираючи руки, щоб зiгрiтись. Раптом почув якийсь шум, що долинав з ущелини, через яку галявина круто переходить у долину. Вiн лiг на живiт i поповз. Бiля самої ущелини вiн притримався за кущ глоду i глянув униз.
Насправдi ця долина не так поросла лiсом, як йому здалося ввечерi. Тут i там стирчали згорбленi гiллястi дуби, а помiж ними росли кущi, блищало камiння. I тут, серед кущiв, як привиди, з'явились два чоловiки. Вони нiби з-пiд землi вискочили. Це було так цiкаво й див'о, що було схоже на казку. Але Радан був певний, що це не казка, бо чоловiки розмовляли й рухались, як живi люди; навiть бiльше того, один з них, вищий, спiткнувся i впав, а другий засмiявся i, як це буває мiж людьми в таких випадках, не подав йому руки, щоб допомогти. Радан не мiг бачити їх облич, бо вони весь час стояли спиною до урвища. Потiм незнайомцi пройшли ще крокiв десять i сiли за великим валуном, з-за якого були виднi тiльки їх голови в кашкетах. За кiлька хвилин над ними здiйнялась тонка цiвочка диму, - отже, один з них курив. Привиди не курять - таким чином, Радан ще раз переконався в реальностi того, що бачив перед собою.
Минуло близько чвертi години. Чоловiки пiдвелись. Вищий пiшов праворуч, нижчий, що був у чоботях, - лiворуч. Лiс одразу наче поглинув їх, i вони зникли без слiду.
Небо знову затяглося хмарами; стало темно i страшно. Радан лiг на теплу золу, але до свiтанку не мiг заснути, усе думав: 'Хто цi двоє? Чого шукають тут у лiсовiй глушинi i як це вони так зненацька з'явилися з-пiд землi, наче воскреслi мерцi?..'
Почало розвиднятись. Радан встав i спустився в долину похилим укосом, порослим лiсом. Вiн попрямував просто до великого валуна, звiдки хотiв визначити напрямок до стрiмкого схилу горба, на якому ми розташувались. Цей валун був зеленуватий, темнiший бiля пiднiжжя i свiтлiший угорi. Тут було ще багато каменiв iнших, дрiбнiших, покритих блискiтками слюди, й уламки простого гранiту. Навколо вiн не помiтив нiчого особливого. У Радана була звичка не пропускати повз увагу жодної дрiбницi, i тому, углядiвши в травi золотистий мундштук - недопалок цигарки, вiн нахилився й пiдняв його. Цигарка була дорога. Радан не викинув недокурок, а, загорнувши його в папiрець, сховав у кишеню.
Потiм пiшов берегом мiж папороттю, дикою ожиною й посохлою, високою по кiсточки, травою. Вiн озирався на всi боки, приглядався, намагаючись будь-що знайти таємниче мiсце, звiдки вночi зненацька вискочили двоє чоловiкiв. Нiчого не було помiтно i в чагарниках. Радан тричi повертався, проходив то лiворуч, то праворуч. Бiля самого пiднiжжя горба вiн посковзнувся, кудись покотився i ще . не встиг збагнути, що сталось, як беркицьнувся в якусь яму, прикриту гiллям зламаного бука. Цi гiлки були висохлi, почорнiлi, але бiля ями з кореневища виросли два маленьких густих деревця, i тому її майже неможливо було помiтити.
Глибина ями була бiльша за людський зрiст, а дно було вкрите шаром гнилого листя завтовшки щонайменше пiвметра.
Опам'ятавшись, Радан роздивився навколо i помiтив, що напроти нього темнiє круглий отвiр метра пiвтора в дiаметрi, - двоє чоловiк могли б вiльно пройти через нього. Вiн проповз крiзь цю дiрку, боязко глянув i зупинився, приголомшений: перед ним простяглась галерея, широка й рiвна, як коридор, їй не було видно кiнця, - вiн губився десь вдалинi - у печерних сутiнках i темрявi.
Звiдки взялась ця печера? Уявiть собi - просто у нас пiд ногами! Ми розташувались на її покрiвлi. Спуск по стрiмкому схилу вiв у яму крiзь вiти зламаного бука.
Встановивши, звiдки i як з'явились учорашнi нiчнi гостi, Радан задоволено потер руки i повернувся до нас.
- А ви все спите, спите! - добродушно засмiявся вiн i почав розповiдати свої пригоди.
Теменужка дивилась на нього широко розкритими, здивованими очима.
- Це схоже на сон, - сказала вона. - Може справдi всi оцi страхiття тобi приснились?
Не знаю чому, але й менi хотiлось, щоб розповiдь Радана дiйсно виявилась казковим сном. Оскiльки вiн був романтиком, то йому могли наснитись рiзнi нiсенiтницi.
- Подiляю думку Теменужки, - промовив я.
- Ви краще зробите, якщо пiдете зi мною прогулятись у печеру, вiдповiв Радан. - Хочете?
- Гаразд, - сказав я. - Печери є всюди. Можливо, й пiд нами теж. В цьому нема нiчого особливого. Але оця твоя iсторiя з двома невiдомими... Ти, певно, її вигадав, щоб здаватися цiкавiшим. Признайся!
Радан засунув руку в кишеню, витяг папiрця i розгорнув його просто перед носом у мене.
- А це що? - запитав вiн.
Я побачив недокурок з золотим мундштуком, формою вiн нагадував шматок товстого черв'яка.
Я був обеззброєний. Заперечувати було неможливо - цей недокурок з золотим мундштуком доводив справедливiсть Раданових припущень.
- Знаєте, що? - пожвавiшала Теменужка. - Давайте пiдемо в печеру! Там, мабуть, є сталактити. А я бачила їх тiльки на малюнку в пiдручнику з географiї.
- Нi, - сказав я. - Сталактити - звичайнiсiнькi речi. Кальцiй-карбонат. Замiсть збирання кальцiю- карбонату я пропоную пiти по слiдах двох бандитiв. Ми повиннi знайти їх сховище - це наш обов'язок.
