мене образите. Ви повиннi вiрити людинi! Беззастережно довiряйте менi i накажiть товаришу Власеву дати менi спокiй i дозволити мандрувати, де я схочу'. Абсолютно так. Так... Ви скажете: 'А що ж це за ескiз? Його ж вiн сам поклав у свiй портфель!' Простодушний, вiн не подумав, що ви будете бiльш наполегливим, що ви справдi захочете подивитись на його знамените творiння. Взагалi, це неприємна iсторiя. Я, вiдверто кажучи, хоч як скептично настроєний щодо молодi, але про цього хлопця був кращої думки... Берил! - Вилю Власев зiтхнув i махнув рукою. - Пусте дiло, фантазiя!
- Все це ще невiдомо! - сказав начальник i стомлено пригладив посивiле волосся. - Уявiть собi, що вiн дiйсно випадково помiняв ескiзи. Поклав у портфель не той ескiз, який я в нього просив. Коли папки однаковi, це завжди може трапитись. Ви схильнi в усякiй помилцi бачити злочин. А так не можна... Молодi люди менш передбачливi, нiж ми, старi, повiрте! Наївнiсть, нестриманiсть, палка уява, поспiшнiсть, - все це менш небезпечно, нiж користолюбнi розрахунки деяких 'зрiлих' хитрунiв.
Славi Спиридонов закурив цигарку, задумливо подивився на кучерявi кiльця диму, потiм несподiвано стукнув вказiвним пальцем по склу на столi i рвучко подався вперед.
- Якщо випадок з ескiзом виявиться обманом, якщо те, що ви кажете, правда, я вас прошу, товаришу Власев, не проявляйте тодi нi крихти поблажливостi до цього юнака! Якщо вiн вдруге спробує обдурити когось своїми вигадками, зразу ж доповiдайте менi, i я його вижену з роботи, як найостаннiшого шахрая i брехуна!
- Що ж, нехай так! - Вилю Власев почухав потилицю. По його обличчю якось мимоволi розлилась ледь помiтна посмiшка.
- Хоч би вiн принiс цей проклятий план! - сказав вiн, зосереджено дивлячись на свої ноги. - Хоч би... на цей раз сталось якесь чудо... Краще б я помилився!
II
В цей час Андрiй iшов вулицями, нiкого не помiчаючи i не розумiючи, куди йде. Iнстинктивно даючи дорогу зустрiчним перехожим i лавiруючи, вiн пробивався крiзь натовп; на перехрестях його ноги самi знаходили безпечну дорогу мiж трамваїв, тролейбусiв i спритних легкових машин.
Вiн був такий приголомшений, що вiд його звичайного спокою, вмiння володiти своїми нервами i контролювати себе й слiду не лишилось.
Коли Андрiй ще був студентом, пiд час iспитiв сiдав на перший-лiпший стiлець перед дверима аудиторiї, де провадились екзамени, i тихенько дрiмав, линучи думками далеко вiд тривожного шуму. Навколо галасували його неспокiйнi товаришi, вигукували, хвилювались, а вiн тихенько хропiв, витягши довгi ноги i звiсивши на груди голову та посмiхаючись. Йому здавалось, нiби вiн у поїздi i їде в далеку, приємну путь. Таким Андрiй був i тодi, коли грав у студентськiй футбольнiй командi. Противник забивав один, два, три i навiть чотири голи, а до кiнця матчу лишалися кiлька хвилин, - i це його не бентежило, не хвилювало, наче м'яч i не доторкався до сiтки їхнiх ворiт.
Якось пiд час останньої подорожi по Родопах його непохитний спокiй мало не призвiв до трагiчних для нього самого наслiдкiв.
Була злива, i маленька гiрська рiчка, що перетинала дорогу, швидко набухла, наповнила вузьке рiчище i грiзно заборсалась бiля тонких пiдпорок дерев'яного мосту. Вода прибула раптово i линула з такою шаленою люттю, що геологи ледве встигли схопити свої рюкзаки i перебiгти через мiст. Вiн жалiсно скрипiв i тремтiв, наче в агонiї. Тiльки Андрiй сидiв навколiшках бiля своєї сумки i байдуже загортав у папiр кристали та каменi, зiбранi ним за день. Кожний кусок вiн старанно перев'язував шпагатом i вiдмiчав червоним олiвцем порядковий номер, одночасно занотовуючи в блокнот рiзнi данi: мiсцезнаходження, напрямок мiнеральної жили, приблизний склад.
Так вiн сидiв на положистiм березi, сортуючи свої проби, а рiка клекотiла пiд ним дедалi загрозливiше. її каламутнi хвилi досягали дощаного настилу. Ще кiлька хвилин, а може кiлька секунд - i все це могло впасти i зникнути в пiнистому вирi.
На протилежному березi його товаришi щось кричали, махали руками, показуючи на мiст, а Вилю Власев пiдскакував на своїх коротких, як у качки, ногах i погрожував кулаком. Тiльки Павел Папазов тихо стояв осторонь i з застиглою посмiшкою дивився на нього; догоряюча цигарка пекла його пожовтiлi пальцi, а вiн не вiдчував болю.
Коли останнiй камiнь був загорнутий i пронумерований, Андрiй встав, застебнув змiйку сорочки, пiдняв на плечi рюкзак i широкими впевненими кроками пiшов до мосту.
- Назад! - загукав Вилю Власев. - Стiй!
Шум i виття розбурханої рiчки заглушали його голос, i його слова не долинали до того берега. Всi замовкли, застигли, чекаючи найгiршого: Андрiй ступив на розхитаний мiст. Тiльки тепер вiн трохи здригнувся, але, якусь мить повагавшись, пiшов уперед.
Хвилиною пiзнiше пiдпорки заскрипiли востаннє, почорнiлий каркас наче зiтхнув i пiрнув у глибину, потiм раптом виплив на поверхню й остаточно перевернувся. Кiлки, балки i дошки з шаленою швидкiстю помчали до рiвнини.
- Ти бачив, що могло трапитися з тобою? - злiсно накинувся на нього Вилю Власев, марно намагаючись стримати дрож свого округлого пiдборiддя. Ти божевiльний, - ось що я тобi скажу! I запишу це в блокнот, так i знай!
А Павел Папазов тепло потиснув йому руку i поплескав по плечу.
- Смiливець! - посмiхнувся вiн йому. - Справжнiй розвiдник.
- Я не божевiльний i не смiливець, - вiдповiв Андрiй, облизуючи пересохлi губи. Тiльки тепер вiн вiдчув приступ справжнього страху. - Я просто повiльно пакую... Я завжди повiльно готував свої колекцiї. Це питання спритностi.
Спокiй, оптимiзм, якi його нiколи не зраджували, бездумна впевненiсть у своїх силах - були природженими, притаманними йому рисами. Та вiн цього не усвiдомлював, бiльше того, думав, що природа саме цими рисами його не надiлила. Андрiй про себе взагалi говорив мало, а якщо й казав коли, то часто можна було почути: 'Ех, якби я був трохи спокiйнiшим!' або: 'Звичайно, вiзьмусь за цю справу, але чи вдасться закiнчити - чорт його знає!'
Андрiй був сином учителя мiнералогiї, пристрасного i закоханого у своє дiло. Працював вiн у пловдiвських прогiмназiях. До самої смертi вiн твердив з непохитною вiрою, що Родопський масив - це благословеннi богом поклади мiдi i цинку i що в пiдземних надрах нашої на диво прекрасної батькiвщини є незлiченнi поклади залiза й нафти. За життя вiн був осмiяний своїми колегами i помер бiдним пенсiонером, у злиднях, забутий усiма.
Можливо, любов до природи i захоплення тисячолiтнiми таємницями земних надр - всi цi почуття були прищепленi йому старим мiнералогом.
Зате врiвноважену вдачу, наполегливiсть i схильнiсть захоплюватись переборенням труднощiв вiн успадкував вiд матерi, жвавої й веселої жiнки.
Як усi молодi люди, Андрiй любив i кiно, i танцi, i футбол, i прогулянки з хорошими дiвчатами. А пристрасть у нього була одна - камiння. Прозорий гiрський кришталь, в якому вiдбивалася синь неба, був для нього кращим за найвродливiшу дiвчину. Копатись у скриньцi, в якiй вiн змалку зберiгав свої колекцiї, було для нього цiкавiшим, бiльш захоплюючим, нiж найкращий хвилюючий фiльм. Заради будь-якої дiвчини вiн би не лазив по стрiмких родопських скелях, а заради шматочка кварцу, забарвленого рожевим сяйвом свiтанку, мiг рискнути всiм, навiть власним життям.
I ось тепер, нiби розтривожений якоюсь невiдомою силою, вiн втратив опору, йшов по вулицях, наче людина, що раптом якимсь чудом опинилась на незнайомiй, чужiй землi. Вiн зовсiм втратив здатнiсть сприймати дiйснiсть, i йому хотiлося зупинитись i вщипнути себе, щоб вiдчути бiль i переконатися, що органи чуття дiють нормально, - отже, все побачене й почуте в кабiнетi начальника - не сон. Справдi, навiщо щипати себе, коли вiн i без того при кожному кроцi вiдчував, що в нього так болить мозоль на нозi, наче вiн торкається розжареної голки? Отож, це не сон, органи чуття в нормi, i все те, що сталося в кабiнетi начальника, - кошмарна, дивовижна, але жива дiйснiсть.
Тодi що ж це? Портфель був його - вiн мiг вiдрiзнити його серед тисячi iнших. Та й як мiг потрапити чужий портфель до нього в руки, коли по дорозi вiд квартири до канцелярiї вiн нiкуди нi на хвилину не заходив? Цього ранку навiть газету не купував, - це вiн пам'ятав дуже добре. Потiм портфель лежав увесь час перед його очима на столi, а вiн не вставав нi разу з-за столу, аж поки його не викликав кур'єр. Отже, чужа рука не торкалась паперiв.
Але ж якщо це так, то чим можна пояснити зникнення його плану i замiну iншим, фальшивим? До того
