продуктову крамницю на Лiвобережному. Потiм у гастрономi купувала яблука. Дмитрику моєму потрiбнi фрукти, а яблука були недорогi. Стояла з пiвгодини.
Струць з подивом глянув на жiнку, яка щойно вiдповiдала йому лише одним-двома словами, а тепер отак розбалакалась.
- Що ж виходить? - повторив своє запитання Коваль. - Якщо вiдкинути час, витрачений у крамницях... Бiльше ви нiкуди не заходили?
Барвiнок похитала головою.
- Крамницi забрали у вас скiльки часу?
- Близько години.
- Дещо купили на Лiвобережному масивi. А яблука? У якому гастрономi?
- Яблука близько дому, у гастрономi 'Славутич'.
- А час на дорогу? - пiдказав Струць. - Чим ви їхали вiд Журавля? Чи пiшки йшли?
- Пiшки, звичайно, - вiдповiла друкарка. - Це близько. Певно, пiшла я вiд Антона Iвановича десь о восьмiй або близько восьмої... Точнiше не знаю. - Немов виправдуючись, жiнка простягла лiву руку: - Годинника в мене немає, зiпсувався, нiяк не вiдремонтую. А в Антона Iвановича я не подивилася...
Згадавши про Журавля, Нiна Василiвна знову засмутилася, здавалося, ось-ось заплаче.
Старший лейтенант пiдраховував олiвцем хвилини, витраченi жiнкою на дорогу у крамницi, на купiвлю i повернення додому.
Струць захопився арифметикою, а полковник думав, що, певно, не цифри дадуть вiдповiдь на головнi питання. Плюс-мiнус кiлька хвилин у цiй iсторiї не вирiшували справи. Важливо було встановити, чи справдi Барвiнок пiшла першою, залишивши Журавля i Павленка удвох. Не вистачало свiдчень людей, якi могли бачити, коли вийшли з квартири Журавля друкарка i Павленко: разом чи по черзi? I хто перший? О котрiй годинi?.. А де взяти таких свiдкiв? Адже нiхто спецiально не стежив за цiєю квартирою. Тiльки сусiди могли випадково помiтити... I завдання розшуку та дiзнання зараз - опитати цих людей... А поки що... Оскiльки таких вiдомостей не було, допоможе не арифметика, а психологiя. Треба заглибитися у взаємини дiйових осiб цiєї iсторiї, зазирнути вглиб їхнiх характерiв. Iншого шляху, поки факти не встановленi, Коваль не бачив.
- Ну, гаразд, скажiть, чому ви раптом зникли з хати, збиралися вечеряти, господарювали, а коли чоловiкам схотiлося кави, пiшли, не дочекавшись, поки закипить чайник? - спитав полковник.
Друкарка слухняно кивнула:
- Так, так, згадала про свої справи i пiшла.
- I нiчого не сталося мiж вами?
Нiна Василiвна знизала плечима.
- Ви не посварилися з Антоном Iвановичем?
- Нi, що ви! - Очi жiнки вiдразу наповнилися слiзьми. - З Антоном Iвановичем! Нi, нi! - рiшуче заперечила. - Хiба з ним можна сваритися!
Вона говорила гугняво, бо весь час терзала хустинкою очi i нiс.
- А вiн вас нiчим не скривдив того вечора?
Жiнка не вiдповiла. Сльози почали душити її. Вона намагалася їх стримати i дуже закашлялась.
Коли кашель минув, Нiна Василiвна пiдвела на Коваля мокрi очi i докiрливо промовила:
- Як можна говорити таке!
- Ви любили його?
- Так.
- Збиралися перейти до нього?
- Так.
- Це рiшення було обопiльним?
- Так.
- Але воно весь час не здiйснювалося!
Жiнка тяжко зiтхнула.
- Чому, якщо не секрет? Антон Iванович роздумав?
- Це - найблагороднiша людина, людина слова, це, це... - Барвiнок нiяк не могла вимовити слово 'був' i ладна була знову залитися слiзьми.
- То з чиєї ж вини не склалася ваша нова сiм'я? 'Що' або 'хто' став на завадi? Чоловiк? Батько? Втрутилася громадська думка?
- З моєї вини, - тихо промовила Нiна Василiвна, - тiльки з моєї... I цього я собi нiколи не подарую!
Вiд слiз її нiс, усе обличчя розпухло, свiтлi, довгастi, як мигдаль, очi почервонiли, i вона являла собою сумне видовище.
- Не плачте, Нiно Василiвно, - попросив полковник. - На жаль, Антону Iвановичу вже нiчим не допоможеш. Дмитру Iвановичу неприємно було бачити Барвiнок у такому непривабливому виглядi.
Поглядаючи зараз на неї, Коваль пригадував усе, що довiдався про цю жiнку. Народилася вона у селi, поблизу Києва, у щасливiй родинi. Зростала одиначкою у батькiв, успадкувавши вiд матерi не лише гарне личко, а й тихий, лагiдний характер. Батько, колгоспний механiк Василь Козак, i мати, рахiвник сiльпо Ганна Григорiвна, дочку в любистку купали. Нiночка допомагала матерi по господарству, не водилася нi з ким, не бiгала з подругами на великий луг, що тягся аж до Днiпра, де, ховаючись у високiй травi, було гарно грати у квача. Одне слово, не завдавала батькам нiякого клопоту.
Але якось улiтку, коли Нiночка уже перейшла у сьомий клас, сталося нещастя. П'яний тракторист потемки наїхав на Ганну Григорiвну, що поверталася з роботи.
Батько Нiни, не маючи сил пережити загибель дружини, спробував повiситися у сараї, i його буквально вийняли iз зашморгу.
З того часу все у життi Нiни пiшло шкереберть. Батько запив i незабаром втратив посаду механiка. Вiн уже не мiг ходити бiля машин i подався до Києва. Там узявся ремонтувати шляхи. Нiна iще два роки ходила до школи, але, не бачачи перспективи пiсля десятилiтки, не стала її закiнчувати, пiшла з дев'ятого класу i вступила на курси машинопису.
Коли їй виповнилося вiсiмнадцять, до неї посватався приятель батька - бригадир каменярiв Гнат Барвiнок. Вiн був старший вiд Нiни на десять рокiв, буйний напiдпитку i неприємний їй. Але батько, якого Барвiнок весь час пiдтримував на роботi i споював удома, був iншої думки, i Нiна пiдкорилася батькiвськiй волi.
Перший час пiсля непишного весiлля у хатi було спокiйно. Але з того часу, як батьковi зовсiм вiдмовили руки i уся сiм'я лягла на плечi Гната, той розперезався.
Нiна як могла догоджала обом, i батьковi i чоловiковi, та це мало допомагало. Потiм народився син, i жiнка повнiстю замкнулася на дитинi..
- Ми просимо, Нiно Василiвно, - пояснював Коваль, - допомогти нам розiбратися у сумнiй iсторiї загибелi Антона Iвановича... Скажiть, ви не пiшли жити до Журавля тому, що не хотiли залишити чоловiка, позбавити дитину батька? Так? Якщо так, то я вас розумiю...
- Нi, не так, - рiшуче вiдповiла жiнка, вiдвернувшись вiд старшого лейтенанта, щоб розмова йшла лише з Ковалем. - Чоловiка я ненавиджу. Дитина? Митрик? Хiба такий батько йому потрiбен?
- Чому так говорите про чоловiка?
- Для вас це не має нiякого значення. - Нiна знову мигцем глянула на Струця, i Дмитро Iванович зрозумiв, що вона соромиться старшого лейтенанта. Та не мiг же вiн попросити господаря кабiнету пiти! Тим бiльше що з боку опитуваної такого бажання не було висловлено.
- Крiм того, я свого чоловiка боюся. П'яний, вiн дуже страшний. Не раз погрожував ножем. Вiн здатний на все... I я боялася i за себе, i головним чином за Антона Iвановича.
- I за батька?
- Ну, так само i за батька... - роздумливо промовила Нiна. - Хоч, може, його i не чiпав би... Вони ж нерозлий-друзi по пляшцi...
Втiм, i за батька теж. Адже менi i його жаль: вiн стiльки зазнав у життi, дуже нещасний, хворий i по- своєму любить мене. Можливо, п'є ще й тому, що почуває себе винним у моїй долi, хоч поганого не хотiв, але так склалося... Жили ми бiдно, а Гнат добре заробляв... Звичайно, батько не думав, що так буде. Спочатку лаявся з Гнатом, захищав мене, а потiм iще дужче запив. Якби пiшла я, зовсiм пропав би. Гнат
