бути й кари...
За вiкнами автобуса падав дрiбний, тоскний снiжок, лiпився до шибок i, перетворюючись на воду, стiкав униз... Коваль мiркував про те, що могло статися мiж донькою та матiр'ю у суботу, що викликало їхню сварку, чому Вiта опинилася у лiкарнi, хто винен у цьому i чи немає якогось зв'язку мiж цими подiями i несподiваною загибеллю Килини Сергiївни.
'Два похорони протягом кiлькох днiв на моїх плечах, - з прикрiстю думав полковник, спостерiгаючи, як похитується труна внаслiдок занадто швидкої їзди водiя, який поспiшав покiнчити з 'невигiдним' похороном, - чи не забагато?'
Затишний одеський перон тихо пiдсунувся до самiсiнького вагона, дверi вiдчинилися, i Дмитро Iванович з насолодою вдихнув свiже ранкове повiтря, присмачене запахом моря.
У машинi, яка чекала Коваля бiля вокзалу, Струць спитав:
- До готелю?
- Оформимося пiзнiше, - вiдповiв полковник. - Я не втомився. Поїдемо до управлiння.
- Вiта Христофорова учора виписалася з лiкарнi, - доповiдав дорогою старший лейтенант. - Живе вона у хатинi померлої влiтку бабусi, бiля ринку. Хатина, в якiй дiвчина прописана з минулого року, стара, на двi житловi кiмнатки з кухнею. Живе Вiта усамiтнено, скритно, подружок не мас. Характер незалежний, вередливий, заняття в iнститутi частенько пропускає, оцiнки невисокi. У громадському життi iнституту участi не бере. Мати мало опiкувалася нею, повнiстю захоплена гонитвою за довгим карбованцем. Є двi кравчинi- надомницi, якi за її викрiйками шиють плаття. Єдина людина, з ким мала справу тут Христофорова, - iнженер Потоцький. Саме вiн, коли кравчиня перебувала у Києвi, вiдвiдував Вiту, пiклувався про неї - аж до постачання її продуктами.
Слухаючи Струця, полковник Коваль задоволене кивав.
- До речi, є якiсь данi, хто мав стати батьком дитини? - спитав вiн.
Старший лейтенант розвiв руками.
Дмитро Iванович розумiв, що не так просто це з'ясувати, та якщо ця деталь не буде важливою у справi про загибель Христофорової, нею не варто й займатися.
- З Вiтою я сам розмовлятиму, - сказав полковник, вислухавши Струця. - Якщо лiкарi дозволять, викличемо завтра повiсткою, а нi, то пiд'їду до неї. Може, зi мною, стариганом, бiльш вiдвертою буде...
Майор, начальник вiддiлу боротьби з розкраданням - товстун з гранатовими очима i прiзвищем таким довгим i незвичним, що Коваль при першому знайомствi не став i трудитися, щоб запам'ятати його, - уже чекав Коваля у своєму кабiнетi. Пiсля короткого знайомства i обговорення задачi майор наказав привести з камери попереднього ув'язнення затриманого Григорiя Потоцького.
Поки цей наказ виконувався, Дмитро Iванович з цiкавiстю розглядав чобiтки, якi лежали тут-таки у розкритих чемоданах. Як краплi води вони були схожi мiж собою, а так само на тi, котрi були конфiскованi у пiдпiльних продавцiв, i на тi, що їх Коваль побачив у своєї Наталки.
I раптом у нього промайнула iдiотська думка: 'А чи були б у Наталки чобiтки, якби не оця пiдпiльна одеська артiль? - I вiдразу злякався цiєї думки, розлютився на себе, на Наталку, на весь свiт за те, що в нього могла з'явитися така думка. - Та носила б звичайнi, мiсцевої фабрики, як усi люди! А то примхи, примхи!.. У мої роки...'
Цi думки Дмитра Iвановича обiрвалися, бо на дверях у супроводi конвоїра з'явився ставний молодий чоловiк з чорним розкиданим чубом на головi i живим, енергiйним обличчям. Вiй гидливо поглянув на конвоїра i, втупивши у Коваля свiтлi, майже бiлi, очi, промовив:
- Здрастуйте! - I вiдразу додав: - Незважаючи на ваше недоброзичливе ставлення до мене, я вам бажаю здоров'я...
- Сiдайте, - зупинив його майор, показуючи на стiлець.
Коваль вiдчув у бравадi Потоцького намагання приховати схвильованiсть i вже наперед знав, як поводитиметься затриманий i як слiд з ним розмовляти.
Тим часом майор пiсля звичайного установлення анкетних даних почав невiдступне допитуватися у Потоцького, звiдки у нього чобiтки, де вiн їх узяв, хто виготовив, не забувши нагадати про статтю карного кодексу, яка обiцяє зменшення кари в разi щирого розкаяння.
Проте брюнет цю статтю добре знав i без майора i не збирався нею скористатися. На всi запитання вiдповiдав ухильно або заперечливо. Появу у нього такої кiлькостi чобiткiв пояснював смiховинне: так, кутiв на ринку у рiзних людей; так, не запам'ятав тих, хто продав, може сплутати одного з одним, тому не береться дати їхнiй словесний портрет; так, визнає - скупив не для себе, ясна рiч - чобiтки жiночi...
Навiщо стiльки? Звiсно, не дружинам або сестрам: у нього дружини немає, а сестра - одна, в iншому мiстi. Нi, не в Києвi, у Херсонi... Звичайно, збирався гайнути десь на пiвнiч, перепродати i заробити. Тепер розкаюється - надумав погану справу. Вперше в життi. Але вiдразу й вiдмовився вiд задуму, i сам ще не вирiшив, що з ними робити, куди їх подiти. А тут - мiлiцiя!.. Отже, злочину вiн не вчинив! I справдi збирався вчинити, планував, але не здiйснив, i притягати немає за що... От якби почав продавати, та по спекулятивнiй цiнi, тодi звичайно... А так... За не скоєне не судять...
- Куди подiти? - ущипливо повторив майор. - Сюди принести, до нас. I тодi жодних до вас претензiй. Допомогли б знайти тих продавцiв, вони б i грошi вашi повернули.
Потоцький розвiв руками:
- Не змикитив. Та й де їх тепер знайдеш - переплуталися усi обличчя, адже тiльки промайнули перед очима. Та й не дивно: у когось пару купив, в iншого - двi... Не запам'ятаєш. Самi знаєте, як з-пiд поли продають, одне одному в очi не дивляться, усе миттю... Вийшло б у мене, як у Гоголя: одному прилiпив би нiс другого, вуха третього... Дурниця вийшла б!..
- Еге ж, дурниця, - погодився майор. - Але спробуйте пояснити, як це рiзнi люди зумiли виробити такi однаковi чобiтки, на один копил, та й пошитi однаковими нитками, з однаковими пiдметками, однаковi прилiпили наклейки? Виходить, десь в одному мiсцi тi ж самi руки їх робили? Пташки, звiсно, з одного гнiзда, спiльних батькiв мають. Так з якого ж це гнiзда, громадянине Потоцький?
Молодик раптом ляснув себе по чолу долонею.
- Звичайно, з одного! Вiрно! З однiєї ж фабрики. Там же написано 'Salamander'. Нiчого й думати... I як же це я так сплохував! Потоцький аж зубами заскрипiв. - Чобiтки, виходить, з крамниць, де iмпортом торгують, або з бази... Значить, краденi... Було б менi, дурневi, вiдразу здогадатися!..
Майор зупинив ламентацiї Потоцького:
- Заспокойтеся. Не краденi вони. I не iмпортнi, не саламандрiвськi, а нашi, одеськi, кустарнi. Є висновки експертизи... А щодо того, що схаменувся i складу злочину немає, помиляєтесь. Не опам'яталися ви, не вiдмовилися вiд злочинного намiру, не самi зупинилися, а ми обiрвали на вокзалi вашу дiяльнiсть. Перед самiсiнькою посадкою у поїзд...
Майор сердиться, у гранатових очах його з'являється роздратований блиск. Пiдозрюваний, звичайно, верзе казна-що i весь час, не вiдповiдаючи на запитання прямо, вислизає з рук, як в'юн. Однак голос майор не пiдвищує, зважаючи на те, що у допитi бере участь полковник з мiнiстерства, i терпляче повторює свої запитання.
Втiм, наслiдки тi ж самi, i зрештою майор не витримує.
- Чого ти менi iкру сиплеш, - роздратовано кидає вiн, непомiтно для самого себе звертаючись до Потоцького уже на 'ти'. - В iншому мiсцi можеш тюльку за бичка видавати. У тебе є пiдпiльна фабричка, i немаленька. I ти - експедитор... Я вас викрию, будь певен. I тодi заспiваєш у мене iншої! Отже, краще не тягни i давай вiдкритим текстом: де, хто, звiдки сировина? Адже крадена!
У вiдповiдь Потоцький тiльки мовчки чеше потилицю.
- Дозвольте, - звертається до майора Коваль.
Той полегшено киває.
- Скажiть, громадянине Потоцький, коли ви востаннє бачилися iз Христофоровою? - запитує полковник.
Пiдозрюваний на мить затримує подих, а потiм глибоко зiтхає. Коваль помiчає новий нюанс у його настрої. Змiна теми, здається, приносить йому полегшення, i це дивує Дмитра Iвановича.
- З Христофоровою? - Потоцький трохи примружує око, немов силкується пригадати, але нiяк не може. - З Христофоровою... Христофоровою? - повторює вiн, не вiдповiдаючи прямо на запитання.
'Еге ж, не такий вiн простак, цей 'пан', - думає Коваль. - Але чи причетний до вбивства кравчинi? Якi
