- Значить, на дiловому грунтi дружба?
- Можливо, але, крiм того, i ночувати у нього часом залишалася.
- А ще хто?
- Якусь акторку зустрiчав. То на сходах, то у квартирi. Прiзвище не пам'ятаю i у кiно не бачив. Антiн їй восени черевички шив, сказав, що акторка. Науковий спiвробiтник з НДI фiзiологiї приходила, а от iменi теж не пригадую. Iще вчителька якась забiгала.
- Ви Журавля часто вiдвiдували?
- Таж сусiди. То менi щось знадобиться, то сам подзвонить: зайди! Бувало, звичайно, i чаркували. Менi за це вiд Варвари здорово попадало...
- А приятельок його так i не запам'ятали, - дорiкнув полковник.
- Не вистежував я його. Менi було однаково, хто в нього ночує. Я - людина одружена, а його справа парубоцька... Хiба що випадком заскочу... Анкет Антону, певно, вони не складали, а менi - тим бiльше. Зрозумiйте мене правильно. Якщо й забiжу, то посиджу трохи, послухаю, iнодi у кiнг перекинемось - та й до своїх справ...
Коваль вiдчував, що Павленко хитрує.
- Чому 'трохи'? Дружина ваша, Варвара Олексiївна, розповiдала, що ви частенько у сусiди засиджувалися допiзна.
Вячеслав Адамович помовчав, наморщивши лоба.
- Так-так. Ще якась жiнка заходила, - нарештi згадав вiн, здається, перукар, Наталкою звуть...
Коваль уже знав майже всiх, хто вiдвiдував Журавля. З багатьма розмовляв. Старший лейтенант Струць за його дорученням теж знайомився з тими, чиї прiзвища або телефони були у записнiй книжцi загиблого. Зараз Дмитро Iванович сподiвався одержати вiд Павленка додаткову iнформацiю, але той не виправдав його надiї.
- А якийсь Григорiй його не вiдвiдував? На прiзвисько 'Пан Потоцький'?
- Оце вже не скажу, - здивувався запитанню Павленко. - Такого не знаю. I не чув навiть.
- Гаразд, - погодився полковник. - Тодi розкажiть про вашу iнститутську друкарку.
- Барвiночок Нiна? - У голосi Павленка забринiла стримана нiжнiсть.
- Про неї ви забули. А Барвiнок частiше вiд iнших вiдвiдувала Журавля, - з докором промовив Коваль.
- Друкарка не найвищого класу, - вiдповiв Павленко пiсля нiякової паузи. - Але справляється. Та й жалiємо ми її усi. Якась вона дуже тиха, беззахисна. Життя у неї, наскiльки вiдомо, нелегке. Батько п'яниця, у сiмнадцять чи вiсiмнадцять рокiв випхав її замiж за свого товариша по чарцi. Нiночка росла дiвчиною лагiдною, покiрною, заперечити не змогла. Не вiриться, що у нашi часи такi унiкуми бувають... Вона й зараз не змiнилася, в iнститутi сидить за машинкою така собi тиха, сумирна, наче й немає її. Покладуть їй що- небудь передрукувати - тiльки мовчки кивне. А сама - красуня, струнка, як берiзка. Посмiхнеться - мiсячне сяйво проллється... Знаходилися, звичайно, залицяльники, намагалися втягти у розмову, а вона у вiдповiдь опустить голову провинне, мовляв, даруйте, що на ваше упадання не вiдповiдаю, i знову стукає.
Хлоп'я у неї рокiв п'яти. Можливо, тому й терпить свого чоловiка. Iнша давно б плюнула та й пiшла з дитиною. Адже який приклад для малюка, що з нього виросте! А вона не смiє, не наважується. Та й батька жалiє - той з горя п'є, матiр її дуже любив, як поховав, так i запив... Нiна, втiм, нi з ким своєю бiдою не дiлилася, хiба що тiльки з Антоном... Я схиляюсь перед її покiрнiстю i терпеливiстю, з якою вона несе свiй хрест. Еге ж, саме хрест! - забувшись, вигукнув Павленко... - Я не можу пояснити цей феномен, це справдi янгольське терпiння... Я назвав би її прямо по-церковному - страстотерпиця. Не по-сучасному, але правда. Розгадати цей феномен я не в змозi. Чому вона не порвала з усiм цим, не втекла куди завгодно, на край свiту, на мiсяць?! А от Журавель її привабив. Так би мовити, пiднiс її до рiвня. А жiнок у нього, як вам уже вiдомо, навалом було, i поводився вiн з ними безсовiсно. Зрозумiйте мене правильно. Навiть менi, стороннiй людинi, iншим разом було прикро за них. Дурепи якiсь - вiн на них плюс, даруйте на словi, а вони все одно липнуть. Iнший, може б, життя вiддав за якусь таку красуню, а вiн погуляє раз-другий i: ось тобi бiг, а ось - порiг... Прикро... Кому все само у руки пливе, той нiколи не оцiнить...
У голосi Вячеслава Адамовича забринiли гiркi нотки.
Полковник усе бiльше переконувався, що не помиляється у своїй пiдозрi: Павленко жагуче заздрив сусiдовi.
- Утiм, - додав той, - як казали стародавнi римляни, а ми повторюємо: де мортуiс аут бене, аут нiгiль - про мертвих говорити тiльки хороше або нiчого... Зрозумiйте мене правильно. Адже є iще один давнiй вираз: верiтас магiс амiкiтi - iстина вища за дружбу... Чи не так? Особливо у справах правосуддя.
Коваль згiдливо кивнув, тим часом мiркуючи про панегiрики друкарцi i несподiваний спалах емоцiй у Павленка.
- Так от, - наче ще дужче запалившись цим кивком полковника, говорив далi Вячеслав Адамович, - це, видно, його й згубило.
- Що саме? - удав, що не розумiє Коваль. - В якому розумiннi 'згубило'?
- Гадаю, вiн загинув вiд перенасичення насолодами, вiд зайвини грошей, легкого життя. Зрештою допився до бiлої гарячки... Та чи його вина в цьому? Може, така була його планида? А доля людини визначається не ним, а протистоянням Землi i Мiсяця...
- I... - продовжив замiсть Павленка Коваль, - сп'яну заснув, не закривши газ.
Вячеслав Адамович не заперечував проти такого закiнчення фрази.
- Але до чого тут планети? - спитав полковник.
- А Нiночку менi вiд душi шкода, - раптом сказав Павленко, не вiдповiдаючи на запитання Коваля. - Яким щасливим могла вона зробити iншого чоловiка, справжнього!..
- Не Журавля?
- Нi, чому ж, - вiдразу заперечив Павленко, - будь-якого чоловiка. Можливо, й Журавля. Якби вiн iнакше з нею поводився. Бо ангельська душа i тут терпiла, мовчки зносила усi примхи Антона i покiрно сподiвалася, що той зрештою зглянеться i забере до себе.
- I ця, як називаєте, 'ангельська душа', - дорiкнув полковник, - тим часом потай тiкала з дому, бiгала до вашого приятеля! Що ж у цьому вiд 'ангела'?
Павленко на секунду замислився.
- Бiгала? Нi. Просто приходила. Навiть не так... Спускалася з неба... Зрозумiйте мене правильно. Це був єдиний просвiток в її земному життi. Може, без цього Нiна вкоротила б собi вiку... I я не знаю, в якiй мiрi були близькими їхнi взаємини. Припускаю навiть, що просто пiклувалася про нього, прийде - гудзик одiрваний пришиє, прибере, посидить i пiде... Не знаю. Але дорого дав би, щоб взнати.
'Гудзик пришиє? - хотiв заперечити Коваль. - Кому? Шевцевi?!' Але промовчав про це i тiльки зауважив:
- Тепер уже не довiдаєтесь... Та й навiщо це вам?
- Так, так, звичайно, нi до чого, - погодився спiвбесiдник. I потiм вона, Нiна, тут, розумiєте, рiвною була з усiма, хто приходив. Я уже казав вам, що заглядали iншим разом замовницi, ставали друзями, забiгали на вогник й iншi знайомi. Наша тихесенька друкарочка трималася скромно, але з почуттям гiдностi i викликала повагу. У розмови не втручалася, але якщо зверталися до неї, питали її думку, вражала логiчним мiркуванням, мовби їй були вiдкритi речi, схованi для iнших. Уранцi дивлюсь на неї в iнститутi, у машбюро, очам не вiрю. Чи та сама це Нiна? Менi навiть на думку спало оповiдання Чехова 'Двоє в одному'. Пам'ятаєте, у трамваї, тобто на тодiшнiй концi, дрiбний чиновник вголос мiркував на всiлякi теми, тримався незалежно, навiть з викликом, людську гiднiсть в собi вiдчув, а як побачив начальство - перелякався, вiдразу знiтився i знову став таким собi маленьким чоловiчком.
Полковник уважно слухав. Монолог Павленка про друкарку зацiкавив його. Це була справдi схвильована розповiдь про долю людини, не байдужої оповiдачевi.
- А вороги у Журавля були?
Павленко розвiв руками.
- Якi вороги! У кожної людини, звичайно, є якiсь вороги. Усiх зв'язкiв Антона я не знаю. Але якщо йдеться про його загибель, то до чого тут 'вороги' чи 'не вороги'! Адже те, що сталося, - нещасний випадок. Випила людина зайвину, заснула, забула про чайник на плитi, вода залила вогонь, а закрити газ нiкому було... Адже його нiхто не вбив, не застрелив, не зарiзав... Так до чого тут якiсь вороги!