бiльшим, нiж насправдi, через облисiння, немов нависало над очима i не давало iншим рисам обличчя стати такими самими масивними. Довгi пухнастi бакенбарди, якi спускалися по щоках, трохи подовжували обличчя, i помiтно було, що їх доглядають. Правда, зараз вони були непричесанi, що пояснювалося хвилюванням їхнього господаря.
На прохання Коваля, iнститут перервав вiдрядження Павленка, i зараз полковник чи не вперше за довгi роки служби не знав, як краще повести розмову, щоб свiдок, а можливо й пiдозрюваний, говорив правду.
Дмитро Iванович готувався до цiєї зустрiчi. Вiн старанно вивчав життя Павленка. Епiзод за епiзодом. Дитинство, становлення, побут, настрої, мрiї. Чому саме його? З тих же причин, що й Нiни Барвiнок. Адже вони останнiми бачили Журавля живим.
За час, протягом якого Павленко перебував у вiдрядженнi, Дмитро Iванович багато довiдався про нього i в iнститутi, i вiд сусiдiв, i зараз, обмiрковуючи все почуте, але ранiше сприйняте дещо абстрактно, бо самого Павленка зримо не уявляв, намагався зв'язати цi вiдомостi з людиною, яка сидiла навпроти. Ближче знайомлячись тепер з Вячеславом Адамовичем, полковник, як завжди, насамперед прагнув зрозумiти, якi почуття, настрої, пристрастi визначають у цiєї людини головну з них, найпалкiшу, що у ситуацiї екстремальнiй неодмiнно стає вирiшальною.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що Павленко - чоловiк розумний, добре освiчений, як сказали в iнститутi, здiбний, але несмiливий, i тому тримається в тiнi, дуже скритний, потай потерпає вiд своєї внутрiшньої нерiшучостi, вiд загнаних всередину, силомiць приборканих поривань i пристрастей.
Але от якi це були пристрастi, яка з них була головною: жадання жiнки, грошi, незадоволенiсть своїм становищем у суспiльствi, сiмейним життям чи iще чим-небудь? Згадуючи свою розмову в iнститутi з Василем Ферапонтовичем i характеристику, яку той дав молодшому науковому спiвробiтниковi Павленку, Коваль переконувався, що науковий свiт став для Вячеслава Адамовича певною мiрою притулком у бурхливому сучасному свiтi. Сам Павленко, очевидно, розумiв, що iншого шляху - завод, служба в апаратi - для нього немає. Вiн не любив точно визначених обов'язкiв, життя, регламентованого працею. Спостерiгаючи, як уранцi люди поспiшають на роботу, як суворо розписаний їхнiй одноманiтний щоденний режим, вiн жахався самої думки, що i йому доведеться влитися у їхнi лави. Ще в iнститутi, коли зустрiчав яке-небудь строге наукове правило, вiн насилу завчав його, так немов це було насильством: над його власною думкою. Був схильний до пошуку, фантазiї, не скутої рамками твердих установлень i законiв, i вважав, що це i є свобода i що тiльки наука здатна надати йому нехай i iлюзорну, але все ж якусь особисту незалежнiсть... Та тут на його життєвому шляху стрiвся Антон Журавель.
Найбiльше Коваля зараз цiкавило: чи тiльки природне наукове змагання було мiж двома спiвробiтниками, можна сказати, приятелями, що розробляли спiльнi науковi теми, - Павленком та Журавлем? Чи не було заздростi або навiть прихованої ворожнечi, яка часом спалахує мiж людьми?
Деякi пiдстави для такої пiдозри вiн мав...
Дмитро Iванович за своїм звичаєм зараз не поспiшав. Вiн бачив перед собою людину знервовану, насторожену, розумiв стан Павленка i хотiв уловити той порух його душi, коли дверi до неї хоч на мить вiдчиняться i Вячеслав Адамович стане з ним щирим.
У небi з'явився лiтачок. Коваль зрозумiв, що це вiйськова машина, винищувач. Краєм ока спостерiгав, як виповзла з-за рами вiкна тоненька бiла стрiлочка, поступово перетворюючись на мереживну стежку - слiд вихлопних газiв, i уперто лiзе вгору.
Павленко простежив за його поглядом i пощулився у м'якому, штучної шкiри крiслi. Вiн теж ловив кожний порух полковника. Вiдчувалось, що дуже нервує, але намагається це приховати.
Коваль дочекався, поки бiла стрiлочка дiйде до протилежного краю шибки, i спитав:
- Поїздка ваша до Єревана була вдалою?
- Не зовсiм.
- Чому?
- Не усе встиг. Ви ж вiдкликали.
- Ну, мабуть, не я, iнститут. У Єреванi впроваджували новий метод шлiфовки?
- Нi, моя робота зв'язана з проблемою мiцностi шарнiрних з'єднань.
Дмитру Iвановичу було вiдомо, що в Єреванi Павленко байдикував. На заводi показався лише кiлька разiв, та й то на годину-другу, аби лиш вiдмiтити вiдрядження. Никав у цеху, щоб потрапити начальству на очi, а потiм непомiтно зникав. Решту часу провiв у готелi, у своєму номерi, де замикався у товариствi пляшки. Знав Дмитро Iванович i те, що на другий день вiдрядження Павленко зателефонував додому, але, коли Варвара Олексiївна узяла трубку i декiлька разiв прокричала в неї 'алло!', нiчого не сказав, не озвався i поклав на важiль свою...
- А нововведення, яке запропонував Журавель, ви знаєте?
Павленко затримався з вiдповiддю. Коваль помiтив, як почастiшав його подих.
- Так, знаю, - нарештi вiдповiв науковець. - I бiльше того...
- Що означає 'бiльше того'?
- Свого часу мiркував про те ж саме...
- А що означає 'свого часу'? Це, може, була ваша iдея - хаотичний рух абразивiв при шлiфуваннi?
Павленко зам'явся, опустив погляд.
- Яке це має тепер значення, - випроставшись, махнув вiн рукою. - Зрозумiйте мене правильно... Я вважаю, то справа минула...
- В якому розумiннi 'тепер'? I 'справа минула'?
- Та у тому ж розумiннi, у тому ж... - раптом роздратовано вiдповiв Вячеслав Адамович i кинув на Коваля сердитий погляд. - Чи то я перший придумав, чи Антон, яка рiзниця, коли його на свiтi вже нема... Просто так збiглося... Збiг обставин... А тепер що ж? Антон встиг заявити про винахiд, значить, усе iнше, даруйте, будь ласка, - мотлох i автоматично вiдпадає... Зрозумiйте мене правильно, я нi на що не претендую... На тлi цiєї бiди усе iнше - дрiбне, суєта. Соромно й говорити, хто зробив бiльше, а хто - менше. Дрiб'язкове рахуватися...
Вiдповiдаючи Ковалю, Павленко совався у крiслi, ховав погляд. Здавалося, вiн соромився самого себе, свого голосу, своїх слiв, намагався зробишся меншим, непомiтним, втиснутися у своє крiсло.
- Ну, гаразд, - промовив полковник.
Вiн вирiшив поїш що не розпитувати про останнiй вечiр у Журавля, а ходити кругом та навколо цiєї подiї. У такий спосiб викликати подив i збентеження у Павленка, який, звичайно, чекає вiд нього найголовнiших запитань, i простежити за реакцiєю допитуваного на таку дивну поведiнку полковника.
Дмитро Iванович вважав, що у розшуку, яке вiн зараз проводить, найважливiшим є психологiчний момент. Вважав за необхiдне провести науковий тест, розiгравши з двома iншими молодими вченими ситуацiю, в якiй обоє претендують на один i той самий винахiд. Але вiн не був певен, чи пощастить досягти цiлковитої вiдвертостi учасникiв експерименту i, головне, чи згодиться Спiвак. Тому йому залишалося самому знаходити психологiчнi докази поведiнки людей, якi були зв'язанi з трагiчними подiями у квартирi Журавля.
- Розкажiть, Вячеславе Адамовичу, про загиблого. Ви були не тiльки спiвробiтниками, але, як вiдомо, дружили.
Павленко кивнув.
- Усе, що ви про нього знаєте, - уточнив полковник.
Вiн вийшов з-за столу, залишивши на ньому папiр для протоколу i ручку, i сiв поруч допитуваного за маленький довгастий столик, приставлений торцем до великого.
Вячеслав Адамович провiв долонею по чолу, немов допомагаючи своїй пам'ятi, i тихо промовив:
- Це була хороша людина. Еге ж, хороша.
Нервовий спазм стиснув горлянку, i Павленко замовк. На щоцi його раптом застрибала жилочка. Видно було, що йому нелегко говорити.
- Я вас розумiю. - Коваль згiдливо кивнув. Вiн вирiшив дати заспокоїтися Павленковi, щоб у того розв'язався язик. - Але що поробиш... Менi хочеться закiнчити розшук з приводу цiєї сумної iсторiї вашою докладною розповiддю. Сподiваюсь, ви в цьому менi допоможете.
- Дружили. Працювали разом, - пiсля нiякової паузи заговорив знову Павленко. - Спiльнi справи, спiльнi iнтереси. Ну, i сусiди, звичайно. - Вячеслав Адамович замовк i потiм, зiтхнувши, додав: - Зрозумiйте мене
