правильно... Тяжко менi про нього зараз... В iнститутi Антон нi з ким не заприятелював. Хоч був людиною компанiйською, привабливою... Можливо, тому, що рiдко там з'являвся. Йому це дозволялося. Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля, спускав на гальмах. Йому все минало... Антоновi свiтила сенеесiвська зiрка, тобто посада старшого наукового спiвробiтника, хоч вiн iще не захистився. Плановi роботи вiн виконував загалом вчасно, мав удосконалення, отже, вiдсиджувати у кабiнетi вiд нього не дуже вимагали...
Павленко розбалакався, руки його перестали нишпорити по бильцях крiсла. Коваль вловив новий нюанс в голосi допитуваного. Якесь дуже сильне почуття раптом перемогло i його нiяковiсть, i траурний настрiй, i страх, повнiстю опанувало ним i прорвалося назовнi в його розповiдi. Павленко забув про все iнше i не змiг сховати це почуття.
Яке ж воно, це почуття?
У свiдомостi Коваля повторилися щойно вимовленi з нотками обиди у голосi слова: 'Завлаб у нас строгий, але коли справа торкалася Журавля... коли справа торкалася Журавля...'
Чи не в цьому головна пристрасть молодого науковця, який зараз сидить перед ним, всепоглинаюча, руйнiвна, страшна? Чи не заздрiсть, бува?
Коваль мусив переконатися в цьому.
- Такий статус найбiльшого сприяння, певно, був не тiльки у Журавля? - закинув вудочку полковник.
- Не кажiть! Усi мають приходити до iнституту о десятiй, якщо не у вiдрядженнi чи не на заводi. Залишати робоче мiсце о шостiй. Бiблiотечний день, правда, у всiх. Завiдуючим вiддiлами, докторам наук режим бiльш вiльний. Звiсно, у кого лабораторнi роботи, без iнститутської макетної майстернi не обiйтись, а хто чистою теорiєю займається, тi намагаються втекти з iнститутських стiн.
- А Журавель, виходить, почував себе вiльним козаком?
- Для таланту законiв немає, - у голосi Павленка водночас бринiли i переконанiсть, i iронiя.
- Так вже й нема, - похитав головою Коваль. - Ви у тiй самiй лабораторiї працюєте, що й покiйний працював?
- Такий самий менеес, у тiй же лабораторiї. Але iз строгим режимом. Щоденна присутнiсть... Але я - це я, а вiн був - Журавель. - Павленко зробив паузу. - Як каже стародавня приказка: що можна Юпiтеру, не можна биковi... Що поробиш!..
Коваля дивувало, що Павленко усе не цiкавиться подробицями загибелi сусiда.
- Журавель багато пив?
- На жаль. I горiлка, так само, як на всiх, i на нього впливала згубно. Горiлка не рахується з талантом.
Далi напрошувалося запитання: 'А того трагiчного вечора скiльки випив Журавель?' - але полковник поминув його i спитав зовсiм про iнше:
- I жiнками захоплювався?
- От-от, - пiдхопив Павленко. - Грошi, горiлка, жiнки хоч кого зведуть iз свiту.
- А якщо точнiше?
- Грошi заробляв шевством... Потаємним. Шив тiльки жiночi черевички або чобiтки. Це було його хобi. Як зшиє - любо глянути, конфетка - в музей! I тут господь його не обминув. Митець! Природа примхлива: одному - все, iншому - нiчого. Жiнки просто молилися на нього. Але шив вiн рiдко. Коли заманеться або коли грошi знадобляться. А бувало, зустрiне на вулицi якусь красуню, сподобається йому - вiн на цей гачок її й ловив! Адже шо робив! Iде, значить, вулицею...
- Рiдко шив? - перепитав Коваль, думаючи про те, що модель, створена Журавлем чи скопiйована з iмпортної, досить часто зустрiчалася у мiстi. Навiть до його Наталки потрапила. Тут не одному шевцевi довелося б попрацювати, а, дивись, цiлому фабричному цеху.
- Еге ж, рiдко. Здебiльшого коханкам своїм.
Пiд час обшуку у квартирi Журавля знайшли декiлька фотографiй голих жiнок, можливо, приятельок загиблого. Проте показувати їх Павленковi для пiзнавання полковник не поспiшав.
- Сподобається йому раптом на вулицi якась... - продовжував, розбалакавшись, допитуваний. - Антон пiдходив. 'Така красуня, спiвчутливо говорив, - i у таких потворних кораблях... Хiба це взуття!' Якась шарахалася убiк i вiдходила не слухаючи. Але iнша зацiкавлювалася: звертається цiлком пристойний, ошатно зодягнений молодий чоловiк - i перехожа зупинялася: 'У вас є iмпорт?' - 'Нi, кращi за iмпорт'. Розмова зав'язувалася. Подив жiнки змiнювався недовiрою, коли Антон казав, що сам шиє їх. 'Ви що, кустар-одинак?' - 'Модельєр-художник', - не соромлячись, рекомендувався вiн. 'I краще шиєте, нiж iмпортнi? Скажiмо, 'саламандра' або iталiйськi?' 'Низькопоклонствуєте перед чужим, - строго вiдповiдав Антон. Негарно. I давно засуджено. У нас усе вмiють робити краще, але лiнуються...' Патрiотизм кустаря- одинака викликав посмiшку, з якої починалася довiрча розмова. Остаточно полонила спiвбесiдницю обiцянка, що таких черевичкiв нi у кого бiльше не тiльки у мiстi, а й у всьому свiтi не буде. Одне слово, кришталевi черевички Попелюшки. I коли жiнка уже уявляла собi, як продефiлює у розкiшних черевичках, як луснуть вiд заздростi суперницi, Антон завдавав останнього удару, заявляючи, що за першу пару грошей не бере... А коли сподобається, то другу уже - на замовлення... У всякому разi, говорив вiн, грошi не його хобi, йому просто хочеться зробити приємне такiй красунi, його, мовляв, естетичне почуття ображене грубезними кайданами на таких чудових нiжках. Коротко кажучи, нова знайома йшла на примiрку як заворожена. Антон не дурив. Вiн i справдi шив оригiнальну пару черевикiв i вiд грошей вiдмовлявся.
- Справдi був таким альтруїстом?
- Та нi! За першу пару вiн мiг не взяти нi копiйки. Але за другу, третю лупив безбожно... Адже вiн перебiрливий був на клiєнток. Не тiльки гарненьку пiдшукував, але й щоб i грошовита. Правда, купюри вiд жiнок у руки принципово не брав. Така в нього примха була. У передпокої висiв чобiток... 'Туди, - казав, - i кидайте. Скiльки у вас знайдеться. Але, заради бога, не бiльше як сотню, бiльше черевички не вартi...' Ну, а якщо йшлося про чобiтки, то патякав уже на двi...
Коваль згадав, що бачив цей чобiток i здивувався тодi, чому вiн не стоїть на пiдлозi, як годиться для взуття, а прикрiплений до дерев'яної настiнної вiшалки досить високо вiд пiдлоги i чому в ньому грошi.
- А чоловiкам вiн шив?
- Нiколи. Навiть я, все ж таки приятель, не просив... Виключно жiнкам.
Полковник розумiюче кивнув. У квартирi загиблого вiн звернув увагу на те, що реклама, проспекти, колодки i заготовки були тiльки для жiночого взуття.
- Деякi замовницi ставали його коханками... Йому все давалося легко i просто, - не стримавшись, зiтхнув Павленко.
- Значить, жiнки i грошi, - пiдсумував Коваль.
- Саме так. Його не влаштовувала зарплатня мепеес. Я теж молодший науковий, але... Ви у моїй квартирi були? Дмитро Iванович кивнув.
- А у нього? Бачили? Але я шити не вмiю. Та й навряд витрачав би на це час. Час, час, час! Його завжди не вистачає - найбiльша дорогоцiннiсть, адже нам його вiдпущено за дуже суворою нормою. Черепасi i круку по сотнi або й бiльше, а людинi майже удвiчi менше...
Павленко розпалився. Його блiде обличчя порожевiло. Вiн уже махав руїнами у найбiльш патетичних мiсцях своєї розповiдi.
- Антон час свiй, можливо, i не туди витрачав, куди слiд... Але зате жив як заманеться.
- Ви можете назвати його приятельок?
- Якщо при менi приходили, я, звичайно, негайно зникав. Iнший раз почую iм'я, iнший раз - нi.
- Наприклад.
- Ну, найчастiше забiгала кравчиня з дивним iм'ям Келя, Антон її Клеєю називав.
Коваль удав, що вперше чує це iм'я. Вiн зрозумiв: Павленко iще не знає, що Христофорова загинула.
- Що ви можете про неї сказати?
- Нiчого особливого. Якась авантюристка. Мотається з мiста до мiста. Нiбито майстерна кравчиня, теж талант, нарозхват, шиє тiльки жiнкам великого начальства. Ось так виходить, - навiть спробував посмiхнутися Павленко, та посмiшка у нього не вийшла - якась гримаса, - Антiн - черевички, вона - костюмчик. От одягли i взули...
