- Вiдпочиваю зараз у Виселках. Пам'ятаєш їх? Розбiйницьке кубло, як колись казали в Кобеляках. А тепер прекрасне село, багатий колгосп... Прошу тебе: допоможи однiй нашiй землячцi з тих Виселок. У неї погано з нервами. Подивись її, може, треба покласти до лiкарнi. Чоловiк її дуже переживає. Вона никає по усяких знахарях та ворожках, на дiтей усе менше уваги, сiм'я може розпастися...
- З Виселок, кажеш... Лiкарiв iгнорує, тiльки знахарi та ворожки?.. А як прiзвище?
- Пiдпригорщук Лiдiя Антонiвна.
- Почекай-но!
- Знайоме менi це прiзвище, знайоме, - бурмотiв вiн, знiмаючи один з ящикiв. - Ось поглянемо у мою особисту картотеку.
Вiн порпався у якомусь пошарпаному журналi, продовжуючи бурмотiти: 'Пiдпригорщук, Пiдпригорщук...'
Тим часом у пам'ятi Дмитра Iвановича перебiг весь сьогоднiшнiй день у Полтавi.
До мiста вiн приїхав, щоб попросити у вiддiлi карного розшуку слiдчий чемоданчик i вже заодно зустрiтися, як його просили, з професором Третяком.
Але перед цiєю зустрiччю блукав мiстом, упiзнаючи i не впiзнаючи його. Радiв, що от вiн знову у Полтавi, у тiй самiй, яка хоч i була йому мачухою страшної зими тридцять третього року, але все ж була i часткою його дитинства, у тiй самiй Полтавi, де тинявся хлопчиськом, шукаючи порятунку вiд голоду, i водночас сповнений жадоби пiзнати свiт, вiдчував у собi неусвiдомлену силу життя.
Працюючи у мiнiстерствi, Коваль не раз приїздив до вiдродженого пiсля вiйни мiста, але, завжди заклопотаний оперативними справами, розшуками, обмежений у часi, вiн не мав жодної можливостi оглядiтися i вiддатися спогадам.
Йдучи до професора, Дмитро Iванович забрiв на вулицю, що вела до мiського саду. I тут спогади про коротке навчання у Полтавi узяли його в полон.
Того тридцять третього року, коли хвора мати попухла в Кобеляках вiд голоду, його вiдправили до знайомих у Полтаву. Там вступив до технiкуму механiзацiї та електрифiкацiї сiльського господарства. Технiкум разом iз будiвельним iнститутом мiстився за мiським садом у високому бiлоколонному будинку дореволюцiйного Iнституту благородних дiвиць на кручi, вiд якої була видна долина Ворскли i залiзнична станцiя 'Полтава-Пiвденна'.
Йдучи зараз знайомою дорогою, яка усе дужче повертала його у минуле, Коваль згадав, як бiг тут на заняття, як продавав на ринку, бiля тюрми, свiй студентський пайок хлiба - сто п'ятдесят грамiв за пiвтора карбованця, бо на цi грошi мiг тричi посьорбати без хлiба у технiкумiвськiй їдальнi гарячий суп-розсiльник суцiль з гнилих огiркiв. Згадав, як, живучи у знайомої бабусi, ставив у натоплену пiч горщик з окропом на цiлу нiч, щоб у ньому на ранок хоч трохи пом'якшав квадратик пласкої, ребристої, як черепиця, макухи, збитої разом iз шерстю у камiнь...
Не раз упродовж життя згадувався йому цей час. З полтавцiв у їхнiй групi вчився син мiського прокурора на прiзвище Арнаутов та донька директора м'ясокомбiнату Таня Пащенко. Арнаутова ненавидiли. Вгодований, з пухкими рум'яними щоками, вiн пiд час перерви сiдав верхи на парту, витягав з портфеля пачку бiлого печива з маслом i уминав його у всiх на очах. Хлопцi i дiвчатка вiдверталися або зовсiм виходили з класу. Пригадався йому i товстунчик Срiблянський, хлопчик з маленькими жвавими очицями, юний лихвар, який пропонував зголоднiлому товаришевi свою пайку хлiба сьогоднi, з тим щоб потiм боржник вiддав двi. У нього завжди водилися грошi, i вiн залюбки позичав однокурсникам, але не 'за так', а з процентом.
Цiкаво, думалося Ковалю, як склалася доля цих двох хлопчакiв потiм, коли вiйна висвiтлила усе сховане в людях i немов ножем подiлила усiх на двi нерiвнi частини. Саме такi, як Арнаутов i Срiблянський, i утворювали пiд час вiйни те середовище на окупованiй територiї, серед якого фашисти знаходили собi посiпак. Бувало, пiд час розслiдування справ про здирство, грабунки, убивства перед ним раптом тiнями пропливали, немов з глибин дитинства, цi постатi. I тодi ошелешував злочинця несподiваними запитаннями про його дитинство...
Але з полтавцiв на їхньому курсi була iще дiвчина Таня Пащенко - струнка, милолиця, ваблива. Вечорами вона запрошувала до себе додому готувати уроки то одного, то другого однокурсника або однокурсницю, знаючи, що мати неодмiнно нагодує голодну гостю вечерею. Дмитро Коваль вiд Таниних запрошень вiдмовлявся. Це було перше його захоплення, а може, самим не усвiдомлене кохання, горде i неприступне...
Таня, щоб нiчим не видiлятися серед товаришiв, так само, як усi, брала свою пайку чорного хлiба. Бiльшiсть студентiв, як i Дмитро Коваль, не одержували стипендiї, й несли хлiб на ринок, щоб протриматися на студентськiй їдальнi. Але що таке сто п'ятдесят грамiв того тридцять третього року! Невеличкий глевкий шматочок сурогатного хлiба, що прилипає до рук i сам тягнеться до рота. Вiн не мав нiякого товарного вигляду i, поки його доносили до ринку, нiби ще меншав у теплих, голодних долоньках.
Тому хлопцi i дiвчатка обмiнювалися хлiбними картками. Хтось один брав на сiм карток (шiсть чужих i одну свою) вiдразу кiло п'ятдесят грамiв, доважок з'їдав, а кiло - цiлий кiлограм! - нiс на ринок i легко брав за нього десятку. Зате потiм цiлий тиждень на його картку хлiб одержували iншi.
Тактовна Таня, хоч i не мала потреби нести на ринок свою пайку, теж брала участь у цiй гiркiй грi, здебiльшого не вимагаючи собi чужої картки.
По веснi сталося так: коли Дмитро Коваль на тиждень забрав на Танину картку, технiкум раптом розформували. Третiй i четвертий курс перевели до Києва, а студентiв першого, на якому i вiн учився, а так само - другого, вiдпустили додому. Вiн не одержав бiльше хлiбної картки i залишився перед Танею у боргу.
Вiдтодi минуло багато рокiв, вiдгримiла вiйна. Дмитро Iванович забув уже про цей епiзод свого життя, але зараз, походивши старими стежками, раптом згадав. До щему у серцi схотiлося знайти Таню. Та й привiд є - вiддати їй символiчний борг. Втiм, де його нинi добути, чорний, як земля, глевкий хлiб тридцять третього року? А вiддати сьогоднiшнiм пухким, справжнiм хлiбом - це не те. Той, наполовину з половою, був i смачнiший, i дорожчий. Тому кiлограмовi хлiба i цiну скласти не можна. Його цiною було саме життя... Певно, той борг вiн, Коваль, уже нiколи не сплатить. Та й де її знайдеш зараз, Таню Пащенко, хто зна, чи жива, як склалася її доля у вiйну i дотепер... I прiзвище вона, напевно, змiнила, не оголошувати ж всесоюзний розшук!
Спогади проминули швидко, їх почала витiсняти тривога: 'Як там у Виселках?.. Чи не пролунав за час його вiдсутностi фатальний пострiл i не пролилася кров?..'
Нi, полковник не припускав, що погрозливе попередження - жарт. Таким не жартують. Розглядаючи наклеєнi на аркушi iз шкiльного зошита лiтери, вiн звернув увагу на те, як нерiвно вони наклеєнi, як танцюють цi паперовi лiтери i налiзають один на одного рядки, Дмитро Iванович розумiв, що той, хто клеїв їх, перебував у станi сильного нервового збудження. У Коваля був великий досвiд, i вiн добре знав, що робиться з людиною, коли у неї вибухають пристрастi i вона стає здатною на некерованi вчинки...
Нарештi знайшовши потрiбний запис, професор вигукнув: 'Ага!'
Голос Третяка повернув полковника до навколишньої дiйсностi.
- Ось, - урочисто промовив лiкар, потрясаючи журналом. - Не пiдвела старого пам'ять... Була в мене, була твоя протеже...
- То що з нею?
- Й справдi нерви не в порядку, - сказав Третяк, кладучи течку на стiл. - Боюсь, що у її випадку медицина безсила.
Коваль звiв брови:
- Тобто як? Таке страшне?
- Та нi, - лiкар раптом посмiхнувся. - Просто нервовий розлад.
- А все-таки? На якому грунтi? - уже наполягав Дмитро Iванович.
Може, вiн так i не зацiкавився б, якби у Третяка не з'явився якийсь дивний, таємничий вигляд.
- Розумiєш, Дмитре, - зам'явся вiн, i повнi губи його знову розтулилися у нiяковiй посмiшцi. - Професiйна таємниця. Не маю права розголошувати.
- Ну, ну! - сердито промовив Коваль, на мить забувши, що вiн хоч i полковник мiлiцiї, але у вiдставцi.
- Тiльки на вимогу слiдства i суду.
