Ковтуни найбiльше цiкавили полковника.
- I знову погрози? - спитав про них.
- Аякже, - засмiявся механiзатор. - I погрози, i лайка. - Якби складав їх усi, добряча купа виросла б. Та, Дмитре Iвановичу, не сушiть собi голови, якби зважати на те, то я мав би сто разiв уже вмерти: i застрелений, i утоплений, i прибитий.
- Ось якi, виявляється, у вас виселчани! А розповiдали iнше.
- Боронь боже, таких небагато, трое-п'ятеро на все село, але мороки з ними, як iз сотнею. I ще самогонники. Скiльки апаратiв самi принесли до сiльради, скiльки потiм ми iще знайшли, а все одно женуть. То в однiй хатi застукаєш, то у другiй. Були й такi, - що додумалися у лiсi, на тому боцi, - Василь показав за рiку, - старий окоп пiд землянку пристосувати i там по черзi гнали. Оце бiда! Та й з кормами негаразд. Вiрнiше, без кормiв. У червнi-липнi суша була, погорiли трави, та й ярi не встигли добре пiднятися, вологи набрати. Стебло коротке, дивись, i без соломи будемо. Кукурудза бiльш-менш. Вистояла. Так i її, ще молочну, гублять. Ламають безсовiсно... Доводиться ночами рейдувати. Сядеш у нiй, причаїшся, коли чути: то десь далi зашарудiло, то ближче, i злiва, i справа. Ламають! Гукнеш: 'А що там робите?!' - притихнуть, а пiдеш у кукурудзу, вискакують - i тiкати! I навiть повнi мiшки кидають з наламаною. А то iще гiрше: тiкають не дорогою, де їх видно, а через поле. Стiльки поламають її, затопчуть! Шкоди ще бiльше нароблять!.. Так що, Дмитре Iвановичу, як на всiх оглядатися!.. А погроза - то пусте. Я їх скiльки усно вислуховую!
- Але ця остання уже документальна, - трохи зiронiзував Петро. - Маєш зважити.
- Коли уснi не дiють, що їм робити? Та, гадаю, ця у тому ж планi: аби налякати. Щоб очi заплющував на усякi трюки. Дiла з неї так само, як iз усних, не буде... Моя Оля i особливо його Лiда, - кивнув на Петра, - теж мене, Дмитре Iвановичу, остерiгають: тiкай, мовляв, вiд цiєї банди. Але це ж дурниця - кидати своє село, тiкати вiд якихось злодюг! Нехай вони вiд мене втiкають. -- Василь глибоко затягся, випустив дим i сплюнув на землю. - Ох i гiрка! На роботi, у метушнi, так вродi солодша, а насмокчешся за день - гидота! Так що не морочте собi голови нашими справами, Дмитре Iвановичу, - повторив Пiдпригорщук. - Пiду, мабуть, вiдпочивати. Менi сьогоднi знову вночi у рейд, - зiтхнув командир дружини. - Когось i впiймаємо. Голова йому прочухана завдасть, або оштрафує, чи на товариський суд передасть... А завтра той знову вночi у полi або у кукурудзi або й стiжок розшиває... Та й ловиш порушника, а сам думаєш: що ж йому, бiдоласi, робити без кормiв?!. Де їх дiстати або купити? Я й сам узяв би якогось бичка на вiдгодiвлю, виростили б iз Олею, i дiтям веселiше бiля худобини... Але ж на колгоспному полi нiкому не дозволено гайдабурити, а менi - тим бiльше...
- Ось угайдабурять тебе колись у тiй же кукурудзi, не побачиш у темрявi, й хто, - стиснув вуста молодший брат.
- Та, Петре, не бiйся. Усi вони, - продовжував Василь про нiчних гостей у полi, - боягузи. Хоч би той самий 'iталiянець'. Горлатий, з усякого приводу на голос бере, страхає, загрожує. А все це тому, що вiн полохливий, як заєць, вiн криком сам себе пiдбадьорює: мовляв, ось який я страшний, бiйтеся мене, люди!
- А що там у вас сталося iз Бондарем, - спитав полковник.
- Ви й це знаєте? - здивувався Пiдпригорщук.
- Скаржився на вас Бондар.
- Кому?
- Полiщуковi.
- А що йому скаржитися, гнидi! - спалахнув чоловiк. - Знаєте, Дмитре Iвановичу, є такi люди, що не тiльки сусiдовi, а усьому, селу ладен хати пiдпалити. Отака в них уся сiм'я. Батько, правда, помер, залишилися удвох з матiр'ю. Самогонники на усi Виселки. Це вони придумали гуральню у старому окопi влаштувати. Де люди на смерть стояли! Тепер вiн трохи притих, мати у колонiї, але й за ним колонiя плаче... Вчора уночi, коли чергував я у сiльрадi, раптом вкотився до мене цей куцан. Каже: 'Товаришу черговий депутат, йдiть до Галушки, вона самогон держить для продажу. Бо ви на одних нападаєте, а iнших пiд носом не бачите. Але я справедлива людина, тепер осознав i, бачите, допомагаю вам'. I так собi задоволене посмiхається, наче всiх обдурив. Менi вiдразу й не повiрилося, що то правда, знаю, що сусiдка Бондаря, Текля Галушка, жiнка тиха, скромна, самогоном нiколи не займалася. Життя у неї склалося нелегко: батько загинув на фронтi, чоловiк - п'яниця, повiявся свiт за очi, а вiдтодi, як минулого року син загинув в аварiї, зовсiм зiв'яла, якась сама не своя стала. Ще й не стара, а на вигляд - похила бабуся... Ще б пак, здавалося, усi бiди на свiтi на неї впали. Питаю того Бондаря: 'А не брешеш?' Каже: 'Заявляю офiцiйно!' Робити нiчого, заява є заявою, мусимо перевiрити. Узяв я понятих - та й до Галушки. Шукали, шукали - нiчого немає, нi апарата, нi самогону. З тим i мали йти. Ну, думаю, куций, я з тобою ще розберуся на цю безпiдставну тривогу! Понятi вийшли з хати, закурили надворi, а я затримався, пити схотiлося, узяв у сiнях кухлик на вiдрi з водою, пiдняв дикт, що накривав його. Дивлюсь, а там, у водi, стоїть пляшка... Глянув я у сумнi, покiрнi очi жiнки, i така злiсть мене взяла i на неї, на її беззахиснiсть, i на Бондаря, що вiн таки правий. Галушка стоїть нi жива нi мертва. Питаю: 'Вигнала? Де апарат?' А вона щось белькоче, ледве второпав: 'Нема, - каже, апарата. Завтра менi вугiлля iз станцiї на зиму привезуть, а без пригощення, сказали, нiчого не буде. Мусила дiставати'. - 'Де апарат?' -знову питаю, а сам думаю: 'Який у неї може бути апарат! Якби гнала, дух з хати не пропав би, та й не пляшку вигнала б'. Мовчить. 'Купила?' Мовчить. I тут мене осяяло. Як тонко усе розрахував той куцолапий. Нi, не буде, думаю, по його. 'У Бондаря?' - питаю. Мовчить. Чую, мої понятi, не дочекавшись мене, назад вертаються.
Накрив диктом вiдро. 'Кажи швидше! Бо зараз протокол буде. Бондар?' Кивнула вона, i я вийшов з сiней, кажу понятим: 'Таки нiчого немає. Ложна тривога'. Уранцi, пiсля чергування, прийшов до баби Теклi, сам вилив ту сивуху у яму, добре нагримав на господиню i сказав, що їй, як родинi загиблого на фронтi, i без пляшки привезуть паливо. Сам подбаю. Але щоб нiкому нi пари з уст про цю пляшку i щоб нiколи бiльше не тримала такого зiлля у хатi... Таке дiло було... Звичайно, це було порушення з мого боку: без санкцiї пiти на обшук. Але прокурор у районi та й чи дасть санкцiю, а менi так хотiлося спiймати цього самогонника Бондаря на брехнi! - закiнчив Пiдпригорщук. - Судiть як хочете, а так вийшло... I нехай собi Бондар скаржиться скiльки хоче!..
Пiд час розповiдi дядька Василя мала Вiрунька заснула на батькових грудях. Свiтло невеличкої електричної лампи над столом, мерехтливе i тьмяне вiд мiрiад нiчних комашок i метеликiв, що хмаркою вилися навколо цього штучного сонечка, вихоплювало з темряви обличчя людей.
Коваль поглядав на трохи горбоносi медальйоннi профiлi братiв - у Петра гострiший, рiзкий, а у старшого, Василя, нiби пом'якшений, i думав про те, що вони дуже схожi, як близнята, i в той самий час вiдмiннi, чимсь невловимим вiдрiзняючись один вiд одного.
Прийшла з контори Лiда - затрималася: звiт. Хотiла забрати у батька сонну Вiруньку i понести до хати. Петро не дав:
- Тобi буде важко, Лiдусю.
Пiдвiвся i сам понiс дитину. Лiда пiшла за ним.
- Бiдолашна жiнка, - сказав Василь про невiстку. - Нiхто не знає, як їй нелегко на свiтi... Вiдтодi, як Петро привiв її, усе нездужає, i чим далi, тим бiльше. Стала неврiвноваженою, iншим разом в очi заглядає, лагiдна, нiжна, хоч до болячки тули, а часом як зiрветься - лається, плаче. Бiда, та й годi... Не знаю, що з нею робити...
Коваля трохи здивувало, що Василь говорив, нiби хвороба братової жiнки тiльки його торкалася: не сказав у множинi: 'Не знаємо, що з нею робити', а в однинi: 'Не знаю'.
- Може, це все - хата? - обережно спитав Коваль.
- Тобто чому 'хата'? - перепитав Пiдпригорщук.
- Все-таки тiснувато двом сiм'ям.
- Лiда нашу хату зненавидiла, щойно прийшла сюди. Не потрiбна вона їй. Вона, навпаки, рветься звiдси.
- Брат ваш змiг би окремо побудуватися. Сам не потяг би, ви, певно, допомогли б.
- Звичайно. Та вiн якраз не хоче з батькової йти. Та, зрештою, не так нам i тiсно. На моїй половинi двi кiмнати, у Петра - теж. Iще у кожного по ванькиру...
Василь Кирилович нiби щось не договорив до кiнця, тiльки тяжко зiтхнув, i полковник зрозумiв, що йому дуже жаль братову, але допомогти їй нiчим не може. На мить Дмитру Iвановичу здалося, що старший Пiдпригорщук ховає якусь таємницю, але вiдразу вiдмовився вiд такої пiдозри. Вiд нього, Коваля, ховати,
