- А скiльки дворiв зараз у Виселках?
- Сто сiмнадцять. У бiльшостi з них погулював зелений змiй, зiтхнув Полiщук. - Нiяк не могли його подолати... Ну, а як з'явився закон, стало легше. Кому охота проти закону йти. Хоч знайшлося кiлька порушникiв, примудрялися ховатися там, де нiколи не подумали б... Та наших дружинникiв не просто обдурити. I у копанцi, в лiску знайдуть. Механiзатор Василь Пiдпригорщук, є такий, командує ними. Бойовий чоловiк, - тут голова, наче щось неприємне згадавши, поморщився i зам'явся, - хоч часом i перегинає.
- I сам порушує?
- Та нi, вiн не п'є. Але... ось зараз перед вами прибiгав один чоловiк, Бондар на прiзвище, - смутно промовив Полiщук i на мить замовк, немов вагаючись, чи варто забирати увагу такої людини, як полковник Коваль, дрiбницею. - Мати у нього злiсна самогонниця. Варила на продаж. Штрафували раз, другий, а потiм судили, два роки дали, правда, без конфiскацiї... Якраз командир дружини найбiльше їм i дошкулив. Вони, як усi, принесли апарат, здали, а потiм Пiдпригорщук у них другий знайшов, у пiдпiллi хати варили. Сам Бондар викрутився, там усе мати порядкувала. От баба i загримiла. - Полiщук на хвильку замовк, стягнувши густi, уже кошлатi брови над перенiссям. - А тепер цей Бондар прибiг до мене iз заявою: мовляв, цiєї ночi, коли Пiдпригорщук чергував, вiн прийшов до сiльради i сказав йому, що сусiдка, Текля Галушка, вигнала самогон. Василь Кирилович узяв понятих i вирушив до тiєї жiнки. Не знайшли нiчого: нi апарата, нi закваски, нi самогону. Так Бондар оце сьогоднi прибiг, кричить, що баба Текля дала Пiдпригорщуковi хабара, бо вiн, Бондар, точно знає, що в неї є самогон... Не дуже менi у це вiриться, - похитав головою Полiщук. - Ясно, що Бондарi лютi на командира дружини i шукають, як помститися, але перевiрити заяву треба, - зiтхнув голова сiльради. - Я йому сказав, що перевiримо, але зауважив, що менi вже набридли його постiйнi скарги та доноси на Пiдпригорщука, i якщо виявиться, що вiн знову збрехав, то доведеться узятися не до Пiдпригорщука, а до нього...
- Того Бондар вискочив вiд вас як опечений, - посмiхнувся полковник. - Мало з нiг мене не збив.
Голова сiльради засмiявся:
- Я цьому 'правдолюбцю' нагадав i про другий апарат, що в них знайшли, i про те, що вiн iз матiр'ю не тiльки Виселки споював, а й до поїздiв на станцiю Лiщинiвку возив свою отруту. Матiр посадили, а йому обiйшлося, бо вона усе взяла на себе...
- Є, виходить, лютi вороги у командира вашої добровiльної дружини, - пiдсумував Коваль. - А що ж дiльничний iнспектор?
- Є такий лейтенант. Але в нього територiя - Люксембург плюс Лiхтенштейн та ще й князiвство Монако на додаток - за день не об'їдеш, за Виселки вiн бiльш-менш спокiйний, дружина у нас мiцна... Ну, а у командира її, звичайно, вороги є. Але друзiв бiльше, тi, що йому допомагають... Василю Кириловичу, розумiємо, нелегко, адже громадську дiяльнiсть сполучає з основною роботою... I коли вiн тiльки встигає, передовий механiзатор, з вимпелом не розлучається. За ним люди йдуть, депутатом сiльради обрали... Нiчого, наведемо повний порядок. Найважче з отими, що на схилах понад Ворсклою одрубно живуть. Наче по фортецях.
- Такi, як Ковтун? - спитав полковник.
- Ви уже i нашого 'iталiянця' знаєте? - здивувався Полiщук.
- Дещо чув... А, до речi, як у вас з кормами?
- Колгосп бiльш-менш забезпечений.
- А набiги людей на лани?
- Бувають, - зiтхнув голова сiльради. - Недопрацювали в цьому питаннi, - погодився вiн. - Постанова вийшла про передачу колгоспникам на вiдгодiвлю молодняка i водночас про забезпечення кормами, зокрема комбiнованими... Але як колгосп може забезпечити? Йому самому ледве вистачить до наступної весни... Отак вийшло, що одну частину постанови виконали, а другу випустили з уваги. Ножицi!
- Крадуть i з кормоцеху, i з поля, - зауважив Коваль.
- Тягнуть, тягнуть, Дмитре Iвановичу, - сумно погодився Полiщук. - З одного боку - злочин, а якщо вдуматися... Звичайно, i наш прорахунок колгоспу та й сiльради. Виховуємо погано, бiльше на адмiнiстративнi заходи покладаємося. Та й що проти правди скажеш? Я до людей звертаюсь, пояснюю труднощi, об'єктивнi обставини: 'Дуже сухе лiто, комбiкормiв мало дали'. А менi у вiдповiдь: 'Федоре Опанасовичу, а якби ви самi вiдгодовували б? Голодною тримали б худобу?' - 'Не брався б за вiдгодiвлю... У всякому разi, з колгоспу не тяг би'. - 'Та вам би i так дали!.. I ми не бралися б, якби знали. Але ви ж, Федоре Опанасовичу, постанову читали, щоб брали молодняк? I самi теж агiтували. От i виходить, хоч круть-верть, хоч верть-круть!..' Ну, що ти на це скажеш, - розвiв руками Полiщук. I в район зверталися, а нам у вiдповiдь: 'У вас не гiрше з кормами, як у цiлому по району'. Стали своїх заходiв вживати. Незасiянi клаптi землi по горбах, схилах Ворскли, обочини шляхiв дозволили людям викошувати, пустили пiд випаси. Це з одного боку. Шукаємо якихось резервiв, - говорив далi голова сiльради, - i з крадiжками боремося. А з другого боку, не забезпечувати постанову - теж злочин... Статтi тiльки такої у кодексi немає... До речi, - промовив потiшений знайомством з полковником Ковалем Полiщук, - я теж юрист, Дмитре Iвановичу, колишнiй... - зiтхнув вiн. - Було дiло.
Вiн помовчав, мiркуючи про щось своє, про давнi подiї в його життi, можливо, про те, чи варто ворушити минуле, але, мабуть, Дмитро Iванович здався йому людиною, яка зрозумiє його, i, поглядаючи на Коваля, який терпляче чекав, повторив:
- Так, Дмитре Iвановичу, юрист...
Вiн знову зробив паузу. Потiм додав:
- Закiнчив юридичний технiкум. Тодi, пiсля вiйни, кадрiв не вистачало - обрали суддею... i - вiн перебив себе, - гiрко згадувати... Було це в одному селi на Iвано-Франкiвщинi, тодi Станiславщинi. Час був повоєнний, голодний, жорстокий. За найменшу провину карали суворо. За жменю колоскiв з колгоспного поля давали по вiсiм рокiв... Вийшов такий закон у червнi сорок сьомого року. Ви, певно, його знаєте... Указ про карну вiдповiдальнiсть за розкрадання державного i громадського майна...
- Так, пам'ятаю, - кивнув Коваль, - вiн недовго протримався. У п'ятдесятих роках ним уже рiдше керувалися, а на початку шiстдесятих, здається, шiстдесят першого зовсiм скасували.
- Але це було на самому початку, У червнi закон вийшов, а вже у липнi я мав вести процес... I от я, молодий хлопчина, можна сказати, такий собi жевжик, виконую високу державну мiсiю. Пiдсудна - лiтня, убога жiнка, мати трьох дiтей, батько яких загинув на фронтi. Зiбрала вона уночi на колгоспному полi торбинку покинутих пiсля жнив колоскiв, її й упiймали. Це був один з перших у моїй суддiвськiй практицi самостiйних процесiв. Начальство наполягло, щоб був показовий. Господи, як я хвилювався! Мiй розум, мої почуття протестували проти того, щоб засудити цю жiнку i посиротити її дiтей. Пам'ятаю, мало не захворiв, готуючись до цього процесу. Не знати як i висидiв його, був наче у туманi... Тепер, Дмитре Iвановичу, признаюся вам, як колезi, ви мене зрозумiєте, все ж поступився я тодi власною совiстю. Але закон є закон, ви це теж добре знаєте. Який би вiн не був, поки не скасували, мав керуватися ним... Внутрiшнi почуття, психологiчнi переконання - це, звичайно, теж серйозний елемент правосуддя. Коли ухвалюєш вирок... Але на першому мiсцi все ж закон, хоч би який вiн був... Особливо, якщо мати на увазi той нелегкий повоєнний час. Полiщук замовк, прикрив на якусь хвилю рукою своє пописане глибокими зморшками обличчя. - I засудив я цю матiр на тривалий строк, а малих вiдправив у дитячий будинок. Якi то були тортури бачити, як вiдривають дiтей вiд матерi! Незабаром я зрозумiв, що не буде з мене суддi, i пiшов з роботи... Й досi стоїть перед моїми очима, вчепившись у бар'єр, запнута темною хустиною ця скорботна жiнка. Я вже не пам'ятаю її рис, тодi менi здавалося, що, перетята бар'єром, вона уся складається тiльки з велетенського бiлого обличчя, що розпливається на весь зал, i гiркого погляду, який пропiкає до самої душi... Перед технiкумом я вчився у фабзаучi, вмiв слюсарювати i став працювати в МТС на ремонтi тракторiв... Менi ще обiйшлося: могли зрозумiти мiй вчинок як полiтичну демонстрацiю i не минути б i менi далеких таборiв, але внаслiдок нервового стресу пiсля цього суду я потрапив у лiкарню, i вiд мене вiдчепилися. Правда, потiм ще довго приглядалися, але зрештою усе минулося...
Дмитро Iванович розумiв вiдвертiсть Полiщука. Прийшов час, коли люди переосмислюють своє життя, свої дiї, вчинки, почуття, знаходять новi оцiнки їх, нiби очищаються вiд поганого в душi, час, коли уже не можуть щити далi без цього переосмислення i без того, щоб не подiлитися своїм духовним вiдродженням з iншими людьми, не сказати про це вiдверто. Гласнiсть, виявилося, - це не тiльки можливiсть чесно, не боячись переслiдування, висловити свої думки, але й внутрiшня потреба це зробити...
Лiпшої нагоди для цього, нiж розмова з вiдомим полковником Ковалем, навряд iще раз трапилася б у
