Полiщука. Та й бесiдував так одверто не так для того, щоб вiдкритися розумнiй i чеснiй людинi, як для самого себе, для свого заспокоєння i утвердження у своїй правдi.
Та й Дмитро Iванович, у свою чергу, мiг би багато що розповiсти iз своєї практики Полiщуковi. I не про таку далеку давнину, як повоєннi перегини, а про ближчi часи, коли, обстоюючи справедливiсть, ставав на спiр iз своїм начальством або з прокуратурою. Практика показувала, i Коваль переконався в цьому, що в'язниця бiльше псує людину, особливо молоду, нiж виховує. Вiн дуже тонко вiдчував грань, що вiддiляє злочинця вiд незлочинця. I у кожному випадку, коли, караючи, можна було обiйтися без ув'язнення, прагнув цього добитися...
- Я розумiю вас, Федоре Опанасовичу, закон не повинен бути помстою людинi, як у тiй iсторiї, що розповiли ви, а тiльки торжеством справедливостi.
- Звичайно, мiг тодi або вiдмовитися вiд процесу, або виправдати багатодiтну матiр. Але прокуратура все одно винесла б протест... I не я, то iнший суддя... все одно... Тяжкий вирок їй був запрограмований тодiшнiм законом. А суддя тодi був тiльки механiчний виконавець. Єдине, що залежало вiд мене особисто, - пiклуватися про осиротiлих пiсля мого вироку дiтей, - говорив далi Полiщук. - Так я й зробив: їздив до них у будинок, допомагав чим мiг... Коли мати вiдбула строк - вона добре працювала, i їй скоротили по амнiстiї i забрала дiтей до себе, я став iнкогнiто, без зворотної адреси, надсилати їй грошовi перекази. Може, й небагато, скiльки дозволяла менi моя зарплатня. Я довго не одружувався, отже, не складало якихось проблем викроїти трохи для її дiтей iз свого бюджету. Надсилав, поки дiти виросли i стали на свої ноги... Я дiзнавався постiйно про цю сiм'ю, знав, якi у них статки, чого їм не вистачає...
- Це благородно, - сказав полковник. - Хоч все ж таки донкiхотство, Федоре Опанасовичу. Допомогли однiй сiм'ї, а скiльки залишилося скривджених i знедолених через зайву жорстокiсть закону. Маркс говорив, що i iсторiєю, i розумом однаковою мiрою пiдтверджується той факт, що жорстокiсть, яка не рахується нi з якими вiдмiнностями людей, робить покарання абсолютно безрезультатним.
- Так, так... - механiчно кивав Полiщук, перебуваючи iще в полонi своїх спогадiв. - Вона, певно, знала або принаймнi здогадувалася, хто опiкувався її дiтьми, бо я не раз приїздив у дитячий будинок. Можливо, й згадала мене i навiть простила... Не знаю. Зрештою, це мене не обходило, я виконував свiй обов'язок... А те, що, як ви кажете, жорстокiсть закону завдає тiльки шкоди, то це правда. Ох, яка правда, Дмитре Iвановичу!
- Я гадаю, що зараз багато статей переглянуть. А може, й увесь карний кодекс. Цього вимагає час. Новий поступ нашого суспiльства до найвищого людського закону - справедливостi - вимагає переглянути i застарiлi кодекси, i точнiше визначати правомiрнi i неправомiрнi вчинки людини без зайвої упередженостi i жорстокостi...
Коваль подумав, що й себе якоюсь мiрою може звинуватити у донкiхотствi. Адже i вiн не раз замислювався над парадоксами життя, над протирiччям мiж проголошуваними у суспiльствi гаслами i буденною практикою. Але не дозволяв своїй думцi заглибитися у вир сумнiвiв, пiсля чого мiг втратити внутрiшню рiвновагу, зневiритися у всьому. Це позбавило б його можливостi боротися з несправедливiстю на своєму, нехай обмеженому, але когось iз людей життєво важливому, полi... Але все одно зараз Дмитро Iванович позаздрив колишньому суддi.
Коваль засидiвся у голови сiльради. Йому сподобався цей розумний, чесний чоловiк. Потягло навiть розповiсти про справу, яка привела його до Виселок, але стримався: немає на це права. Таємниця не його, а Пiдпригорщукiв.
Уже повнiстю стемнiло, коли вийшов з сiльради. На його прохання, Полiщук назвав людей, якi мають зареєстрованi рушницi. Чи ховає хто-небудь у селi зброю незаконно, голова не знав. Бо якби знав, то давно вилучив би... Iще Дмитро Iванович з'ясував, що бiльшiсть власникiв рушниць, серед них i Василь Пiдпригорщук, тримають їх у сiльрадi, пiд замком, а набої у сейфi, i, задоволений, сердечно попрощався iз своїм новим знайомим.
Обережно ступаючи униз стежкою, що вела до подвiр'я Пiдпригорщукiв, Дмитро Iванович обмiрковував свої дальшi дiї. Подумав, що треба буде зняти вiдбитки пальцiв на шкiльному аркушi з погрозливою фразою, а так само на речах, до яких торкалися руки пiдозрюваних: з бiдончика, що його носив Ковтуновi, а тепер-от - i скарги Бондаря. У розмовi з Полiщуком Коваль поцiкавився, чи залишив Бондар письмову заяву на командира дружини, чи обмежився лайкою, i коли голова сiльради показав папiрець, написаний Бондарем, Дмитро Iванович вирiшив, що пiзнiше попросить його для експертизи. Залишалося iще якось добути вiдбитки молодшого Ковтуна, а тодi вже з'їздити до Полтави, в обласне управлiння, за слiдчим чемоданчиком, потрiбним для iдентифiкацiї слiдiв, якого Коваль з собою не мав.
Нараз полковник зупинився i замилувався прозорим вечором над Ворсклою. Серпневi зорi, великi й золотi, вже зависли над самiсiнькою головою. Пiсля другого укосу трав гостро пахло свiжим сiном i дитинством. Було тихо, тiльки шаленiли цвiркуни. У Дмитра Iвановича раптом защемiло серце. Здалося, що час, як у фантастичнiй машинi, вiдкрутився назад, геть вiдлетiло пiвстолiття, що живi iще батько й мати, i вiн знову хлопчиськом стоїть на високому батькiвському подвiр'ї, бiля кобеляцької соборної церкви, i, замираючи вiд трепетного жаху, пробує осмислити, що ж там, за далекими зорями, i що таке незмiрена вiчнiсть, перед якою усе на свiтi - нiщо...
На душi було осяйно, i Дмитро Iванович ще виразнiше, нiж досi, вiдчув, чому так легко згодився у Києвi на пропозицiю Пiдпригорщукiв...
4
- Вiл, а не людина, - стиснувши куточки вуст, сказав Петро Пiдпригорщук про старого Ковтуна у вiдповiдь на запитання Коваля. Вiн востаннє затягся сигаретою, кинув недопалок на землю i затер його ногою. - Працювати вмiє. Поблукав по свiтах, навчився хазяйнувати, але уредний такий, затятий, упертий. А що скупий - другого такого не знайдеш, за копiйку повiситься.
Вони розмовляли утрьох на лавочках бiля столика пiд акацiєю: Коваль i брати Пiдпригорщуки, якi щойно повернулися з поля. Лiда не прийшла з контори, а Оля поралася у хатi, готуючи дiтей до пiонертабору. До Петра Кириловича прибiгла старшенька, Вiрунька, притулилася до нього, просилася, що не хоче їхати у табiр, їй i дома гарно, а там нудьгуватиме.
- Але ж будеш не сама - з Мишком, Андрiйком та Парасочкою... Дома що робитимеш? Бiгатимеш по двору одна, як дика коза. Мене цiлий день немає, мамки теж.
Вiрунька вилiзла на колiна, запхинькала.
- Пестениця батькова, - посмiхнувся Василь Кирилович. - Мої розбишаки залюбки їдуть...
Полковник Коваль удавав, нiби не розумiє нiмого запитання Пiдпригорщукiв, що весь час наче витало у повiтрi: якi ж є версiї про автора погрозливого послання?
Дмитро Iванович на це не мав вiдповiдi. У нього ще не було якихось рiшень. Поки що обмежувався тiльки вивченням оточення Пiдпригорщукiв.
- Цього 'iталiянця' та його Грицька люди стороною обходять. А вони, Ковтуни, тiльки одного Василя нашого бояться. Правда, днями вiн вiд них добру гулю заробив на головi. Похрестив його ковiнькою Гриць.
Василь Кирилович утомлено, нiби винувато, блиснув зубами:
- Ет, Петю...
- Маємо усе сказати Дмитру Iвановичу, iнакше як розiбратися, хто iще мрiє стати твоїм хрещеним батьком, - раптом засмiявся молодший Пiдпригорщук, так йому сподобалося оте 'хрещеним батьком', i, як завжди, по мовi стиснув куточки вуст. - Старий Ковтун, - говорив далi, - працював якийсь час скотарем. Пропали чотири телицi. Двох знайшли у 'Заповiтi...', а ще двох немов вiтром змело... Крутили-вертiли, справу завели, але довести не довели... Обiйшлося те 'iталiянцевi', хiба що перевели у кормоцех. А тодi вiн зовсiм розперезався. Довiдався якось Василь, що Грицько прижене уночi машину за кормами, узяв своїх дружинникiв i застукав злодiїв, коли скидали крадене у своєму дворi. Розкажи, Василю, як було!
- Та що говорити, вiдома iсторiя, - неохоче вiдгукнувся той. Ну, сказав їм: 'Тюряга за вами плаче. Вже цього разу не вiдкрутитесь, буде обом свiт у клiтинку'. I все ж знову одбулися товариським судом i штрафом... А оце, - продовжив Василь, - застукав їх з колгоспним зерном, набрали уночi на току два мiшки пшеницi, повантажили на тачку i тягнуть додому. Перетяв їм шлях, примусив назад везти. I тодi цей намаханий Грицько - у темнотi я не помiтив, як вiн пiдкрався з ковiнькою, -- накинувся на мене. Скрутив йому руки, забрав цiпок, але, вража душа, встиг-таки зачепити по головi, - мацаючи забите мiсце, признався Пiдпригорщук. - Та нiчого, гуля уже меншає, як кажуть, до весiлля заживе... Ледве стримався, щоб не врiзати йому, подумав: ударю - богу душу вiддасть, явне перевищення необхiдної оборони. Тодi тюрма не йому, а менi свiтить. Узяв його тiльки за шкiрку, аж сорочка трiснула, пiдняв i кинув на землю.
