який приїхав вiдхилити смертельну небезпеку?!
Тим часом на лавочку повернувся Петро Кирилович. Почувши, що йдеться про його дружину, ображено стиснув губи i похитав головою.
- Недужа вона у мене, Дмитре Iвановичу, - розтулив рота, - i нiхто не знає: що за причина, хто зурочив? Лежала у райлiкарнi, однi кажуть - печiнка, другi - серце, скiльки з неї, бiдолашної, кровi виссали на всякi аналiзи! Боялися - рак, бо дуже почала худнути. Слава богу, не воно... Зрештою сказали: нерви! Нерви - i тiльки. Нерви, звичайно, кожна людина має. А як лiкувати? Ковтала усякi таблетки. Потiм сказали: спокiй - i все мине. А хiба у неї немає спокою? Узяв їй путiвку до санаторiю. Побула там кiлька днiв, все покинула, повернулася. Скучила, сказала, за дiтьми, за домом. А все ж таки їй i за той тиждень у санаторiї трохи полегшало. Стала веселiшою. А потiм знову те ж саме. Цiєї весни хотiв ще раз купити їй путiвку. Вiдмовилася. До ворожок внадилася, зiлля варила, трави пила - не допомогло. Тепер одна надiя на Третяка - професора, що у Полтавi.
- Може, й справдi їй корисна перемiна мiсця, - зауважив Коваль. - Я ось кажу Василю Кириловичу, що тiснувато у вас. А чи не побудуватися-таки вам, Петре Кириловичу? Новий дiм, новi клопоти, чимось - нове життя. Я це по собi знаю, - посмiхнувся вiн, - нещодавно з дому, де минуло майже усе життя, довелося переселятися у нову квартиру... Ось брат ваш каже, що Лiдiї Антонiвнi з перших днiв не схотiлося тут жити.
- Не знаю, чого Лiдусi наша хата глиною пахне, - скрушно промовив молодший Пiдпригорщук. - Як познайомився - така весела, жвава була... А одружився, привiв її сюди - немов домовик в неї вселився. Незабаром зiв'яла, почала нити: 'Не хочу тут жити! 'Ходiмо до моєї матерi!' А у її матерi на тому краю, що до станцiї, не хата, а курник пiд солом'яною стрiхою, їй любо, а менi як? Не згодився я. Тодi каже: 'Будуємось бiля матерi'. А в мене грошей котовi на сльози - тiльки закiнчив агрошколу. I нащо тiкати з великої батькiвської хати, дiтей не було, просторо, хоч у футбола ганяй! Та й те: як виходила замiж, нiяких умов не висувала, а тут тiльки жiнкою стала - вiдразу примхи! - Губи Петра ображено стиснулися. Вiн трохи помовчав, немов переживав свою кривду. - Ну, побачила, - сказав далi, - що вередувати зi мною не вийде, бо як з перших днiв жiнцi пiддасися - життя не буде, притихла! А як Вiрунька народилася, наче зовсiм заспокоїлась, тiльки хворiти стала. А може, й справдi, - за хвилину роздумливо додав молодший Пiдпригорщук, - треба нову хату, й справдi у цiй домовик є? - Вiн потер чоло. - Кажуть же люди, що таке буває. До нас iз Василем вiн звик, бо ми тут i народилися, а от прийшлих мучить... Хоч з його Олею, - кивнув на брата, - нiби все гаразд.
Василь Кирилович на те промовчав.
Розмова про хату, про 'домовика' не внесла ясностi у справу, якою цiкавився Коваль. Брати жили у батькiвськiй хатi дружно, дружили й сiм'ї - жiнки i дiти. 'А Лiдiї Антонiвнi все-таки, певно, хочеться бiльшої самостiйностi, окремого господарства, - вирiшив вiн, - того й прагне вiддiлитися вiд сiм'ї старшого брата'.
Коваль збирався у Полтаву за слiдчим чемоданчиком. Дедуктивний метод психологiчного дослiдження характерiв, яким Дмитро Iванович завжди користувався у своїй сищицькiй практицi, цього разу без доповнення конкретними деталями не виправдував сподiвань. Спираючись тiльки на психологiчне вивчення оточення Пiдпригорщукiв, мав би прожити у Виселках довгий час, якого йому не давала щодня очiкувана трагiчна подiя. Одним махом зрозумiти усi переплетiння взаємин людей у селi, вилущити iз цих взаємин тi, що могли бути зв'язанi з погрозою Василю Пiдпригорщуку, було нелегко. Отже, мусив виходити не тiльки з дедуктивних мiркувань, а. також з матерiально-оперативних деталей, якi будуть пiдпирати цi мiркування, у даному разi iз вiдбиткiв пальцiв на погрозливому посланнi. У Кобеляки, в райвiддiл, звертатися по слiдчий чемоданчик Дмитро Iванович не хотiв, хоч це було поряд: але чи знають його там молодi працiвники, у той час як у обласному управлiннi карного розшуку ще збереглися люди, з якими вiн ранiше працював.
- Поїду завтра у Полтаву, - сказав Коваль Петру Кириловичу. Якщо професор - це той самий Андрiй Третяк, з яким я вчився (вiн збирався-таки пiсля школи в медiнститут), то проблеми немає, - нагадав свою обiцянку полковник.
- Тiльки поки що Лiдусi не треба знати, - попросив Петро Кирилович. - Не любить вона, коли про її хворобу розводяться... Та ще й, пробачте, при стороннiй людинi...
Коваль згiдливо кивнув:
- Я розумiю.
Оля покликала з двору чоловiка. Усi пiдвелися з лав i рушили до хати.
Зустрiч з колишнiм однокласником була спочатку якоюсь недоладною. Коли Дмитро Iванович, постукавши, рiшуче ступив до кабiнету невропатолога, той звiв з-пiд окулярiв здивований i водночас сердитий погляд на вiдвiдувача. Час був неприйомний, i професор читав якiсь папери. Поява Коваля перебила його думки, i лiкар був збентежений безпардонним вторгненням незнайомої людини у його фортецю.
- Вам що? - спитав, стягнувши брови.
Iще секунда-двi, i вiн попросив би його вийти.
Дмитро Iванович теж не вiдразу упiзнав у гладкому, лiтньому чоловiковi з брезклим обличчям, у бiлому, як снiг, ретельно випрасуваному халатi i такiй самiй шапочцi колишнього вiдмiнника їхнього класу, стрункого Андрiя Третяка. Зiрким поглядом уп'явся у професора. Чорнi, як терен, очi лiкаря, пухлини пiд очима (ниркова хвороба мучила Третяка ще замолоду) та ще якiсь дрiбнi деталi - манера сердито дивитися, порухи голови - переконали Коваля, що перед ним той самий Андрiй, якого вiн шукає.
- Вам кого? - пiдвищив голос господар кабiнету.
- Вас, товаришу Третяк.
- Ясно, що мене! Хто ви?
- Придивiться уважнiше.
Професор так само незадоволено, як i досi, затримав погляд на вiдвiдувачi. Певно, щось йому почалося угадуватися у рисах Дмитра Iвановича, бо погляд його пом'якшав. Однак асоцiацiй, якi вели б його у далеке дитинство, ще не з'явилося. Можливо, вiн упiзнавав у ньому якогось колишнього хворого з тих поважних людей, якi вiльно переступають пороги будь-яких кабiнетiв.
- Не розумiю вас.
- Моє прiзвище Коваль.
- Коваль... Коваль... - повторив лiкар, - поширене на Українi прiзвище. - Який Коваль?.. О боже мiй! - Обличчя його прояснiло, вiн вибалушив очi, пiдхопився з крiсла.
- Дмитро? - нiби ще не вiрячи своїм очам, скрикнув вiн.
- Який, який, - передражнив його полковник. - Отой самий Дмитро, що не раз тобi вуха м'яв. Запанiли ви, товаришу Третяк. Та й не дивно: ви ще у школi вiдзначалися зарозумiлiстю, особливо коли краще за всiх вiдповiдали по бiологiї або коли у вас просили переписати задачку... Ну та здоров, професоре, - простяг руку Коваль. - Згадав нарештi? Повнiстю?.. А то iще випреш з кабiнету.
- О боже! - ще раз скрикнув професор, i колишнi друзi обiйнялися.
- Ти так здивувався моїй появi, - засмiявся Коваль, вивiльняючись з обiймiв, - наче побачив перед собою привид. Сподiваюсь, похоронку на мене тобi не присилали?
- Не плети дурниць! Я щось чув про тебе, навiть цiкавився. Знаю, що став мiлiцiонером...
- Ще й яким! - засмiявся Коваль.
- Так, так... Ти когось ловив... дуже там цiкаво.
- Еге ж... чи то я ловив, чи то мене ловили. Дуже ти цiкавився!... Так цiкавився, що упiзнати нiяк не мiг.
- Пробач, але стiльки рокiв, стiльки рокiв!
- Я невпiзнанне змiнився?
- Та нi... - вiдмахнувся Третяк. - Просто несподiванка.
- А я гадав, що невропатологи тренованi люди i не зомлiвають, зустрiвши шкiльного товариша.
Посмiялися один над одним, пожартували, весь час приглядаючись, немов звикали до нового вигляду кожного з них. Довго згадували шкiльнi роки, товаришiв, яких вiйна або розтоптала, або розкидала по всьому свiтi.
Тим часом почало смеркати, i Дмитро Iванович перейшов до справи, яка привела його до кабiнету Третяка.
