будинок, з'явилося двоє людей. Це були хлопець i дiвчина. Овсiй, заклопотаний своїми думками, ледве ковзнув по них поглядом. Проте, щоб запам'ятати їх, цього було досить.
Обiрвавши розмову, люди позирнули в роботiв бiк.
- Микола поставив новий обчислювач, - сказав високий юнак i кивнув у бiк котеджу.
- Зразу видно, що нетяма! - засмiялась дiвчина. Вона зiрвала билинку, пiднесла до губiв.
- Знову сплохував?
- Авжеж.
- А в чому саме, Лiн?
- Гарний буде з тебе вчений. Обчислювача переплутав з системою, що здiйснює самонавчання.
- Не вчений, а капiтан.
- Все одно. - Лiн уперто мотнула косою. - Капiтан далеких трас - це водночас i вчений.
- Дивись, система, що здiйснює самонавчання. Цiкаво. - Хлопець притишив крок, приглядаючись.
- У будинок заходити не можна, - попередила Лiн. - Там бiолабораторiя.
- Я тiльки пiдiйду...
- Нi, на терасу теж не можна. Правила Зеленого мiстечка не дозволяють.
- Шкода! - хлопець, очевидячки, засмутився.- У нас в iнтернатi такого нема...
- Цi системи ще не поминули стадiї навчання, - авторитетно пояснила Лiн. - Та не журися, Фед. У Зеленому мiстечку ти часто їх зустрiчатимеш.
Останнi слова долинули до Овсiя, коли юнак i дiвчина були вже далеко. Хоч i з запiзненням, але вiн збагнув, що мова йшла про нього. Не змiнюючи пози, вiн провiв їх поглядом.
Лiн... Фед... Тодi Овсiй i в голову не покладав, що згодом заприятелює з ними, що вони працюватимуть разом. А потiм... потiм цi двоє поринуть у небуття, бо життя людське, як i життя роботiв, суворо обмежене законами природи. їх можна вiдкривати, можна змусити слугувати собi, але спростувати, вiдкинути неможливо...
Овсiй коротко розбiгся, легко перестрибнув через огорожу тераси. Та в момент приземлення втратив рiвновагу й упав горiлиць. Удар був досить вiдчутний. Довколишнiй свiт гойднувся й повiльно став одпливати вбiк. 'Нiчого, це швидко мине, - подумав Овсiй. - Головне - полежати кiлька хвилин абсолютно нерухомо'.
I справдi, зоровi функцiї незабаром дiйшли норми.
Нараз маленький кiбернетичний пристрiй, трiпочучи крильми, опустився Овсiєвi на фотоелемент. Робот знову завмер. Вiн боявся поворухнутись. Хтозна, може, конструктор надiлив цей чудернацький витвiр почуттям страху. А йому так кортiло розгледiти механiзм у всiх деталях. Дивовижне створiння, згорнувши крильця, поповзло по опуклому фотоелементовi Овсiя, солодко нiжачись на сонцi. Його обтiчне тiльце здавалося найвикiнченiшим iз усього того, що Овсiй досi бачив. Цiкаво, як у нього прикрiплено крила? Овсiй зробив необачний рух, i кiбернетична iстота вмить спурхнула з нього й опинилася на верхiвцi дерева. її крильця працювали так швидко, що утворювали два барвистi мiнливi проти сонця кола.
Овсiй повiльно пiдвiвся. Роззираючись, постояв.
Вiн був зовсiм незалежний. Мiг iти куди заманеться. Перед ним стояла єдина умова - о чотирнадцятiй нуль-нуль вернутися в бiолабораторiю.
Овсiй навiть не уявляв собi, що довкола стiльки навдивовижу цiкавої iнформацiї. Вiн неквапом брiв паралельно до пластикової стежки. Обминав вербовi кущики. Перед ним неохоче розступалось високе рiзнотрав'я. Овсiй озирнувся. Котедж, що в ньому довелося пронидiти стiльки рокiв, день у день поглинаючи розмаїту iнформацiю, лишився далеко позаду. Згадалися першi кроки, коли вiдстань од екрана до стелажiв видавалася прiрвою, через яку необхiдно було перестрибнути. Зважитись на це було нелегко. Микола Михайлович трiшки пiдштовхнув Овсiя, i вiн несподiвано для самого себе ступив уперед, широко розчепiривши руки...
Тепер перед ним, скiльки займеш оком, слався рiвний, мов стiл, полiгон, а вiн iшов та йшов, фiксуючи в пам'ятi температуру повiтря, вологiсть, силу вiтру й десятки iнших параметрiв.
На полiгонi було порожньо. Далеко на обрiї, де плато зливалося з небом, мрiли якiсь будови. Про їхнє призначення Овсiй мiг тiльки здогадуватись. Он та споруда, зiткана з однакових ланок i схожа вiддалiк на шахову туру, - за всiма ознаками, вежа космозв'язку. Поряд галерея... Мабуть, гiмнастична зала для таких, як i вiн, роботiв. От би зустрiти кого-небудь iз своїх побратимiв!
Ще перед тим як вийти з бiолабораторiї на широкий степовий простiр, Овсiй мрiяв про несподiванi зустрiчi на полiгонi, вiн прагнув їх i водночас боявся. Та це й не дивно. Адже досi йому доводилось контактувати iз самим тiльки Миколою Михайловичем.
Летючi кiбери, сюркочучи, пролiтали у нього пiд самiсiнькою антеною. Овсiй на ходу кiлька разiв спробував упiймати загадкове створiння, та, видно, його рухи були незграбнi: щоразу крилата модель спритно шугала вгору.
'Чому менi вихователь нiколи нiчого не казав про цi втiшнi конструкцiї, що лiтають над полiгоном Зеленого мiстечка? - розмiрковував Овсiй. - I яке їхнє призначення? Може, збирати iнформацiю на рiвнi молекул? Чи, може, конструктор поставив за мету змоделювати на них умови вертикального зльоту?'
В глибинi, пiд грунтом, Овсiй бачив численнi труби. В рiзних напрямках вони прошивали товстий шар землi, являючи собою кровоноснi судини велетенського механiзму, гiгантського комплексу, що зветься просто i ласкаво, - Зелене мiстечко...
Одначе спека! Тридцять сiм за Цельсiєм у затiнку. Добре, подмухує хоч якийсь вiтерець. Овсiй майже самохiть увiмкнув холодильне устаткування.
Аж тут з-за дерев вигулькнула дiвчина. Вона простувала назустрiч Овсiєвi. Це була Лiн, та, що в парi з юнаком нещодавно поминула його. Зараз Лiн йшла сама.
Вiтер подув сильнiше, зашамотiв у листi, розтрiпав дiвчинi лляне волосся, зiбране ззаду в чудернацький датчик.
Лiн iще не бачила Овсiя - вона дивилася просто поперед себе на пластикову дорiжку. Овсiй нiяково зупинився, йому треба було самостiйно дiйти певного висновку. Вперше за весь час свiдомого iснування. Вiн квапливо перебирав десятки варiантiв. Уникнути зустрiчi? Втекти? Заховатись у травi? Пройти повз Лiн, мовби не помiчаючи її?
Поки Овсiй розмiрковував, дiвчина уздрiла його. Звернувши зi стежки, вона пiшла роботовi назустрiч. На її устах грала усмiшка, i було в цiй усмiшцi щось таке, що змусило Овсiя смiливо рушити вперед.
- Здрастуй, - простягла руку Лiн.
- Здрастуй, людино, - швидко вiдповiв Овсiй.
Вона ласкаво потисла йому кiнцiвку. I досi пам'ятається її суха гаряча долоня.
Цей дещо химерний жест не здивував Овсiя. Якось Микола Михайлович розтлумачив йому суть потиску рук.
- Перший вихiд? - безпомилково визначила Лiн.
- Перший, - пiдтвердив Овсiй. - Тiльки як...
- В мене око натреноване, - пояснила дiвчина. - Ну що, не лячно просто неба?
- Цiкаво.
- Ще б пак! Рокiв двадцять тому мене бентежило, мабуть, те саме, що й тебе нинi.
'Чи знайомий з нею вихователь?' - подумав Овсiй.
- Вiтай вiд мого iменi Миколу Михайловича, - сказала Лiн, мовби вгадавши його думки. - Вiн виховав не одного капiтана.
- Я працюватиму на завантажуваннi кораблiв, - повiльно сказав Овсiй.
- Теж непогано, - усмiхнулася Лiн. - Ой, де це ти? - схопила вона Овсiя за плече. Дiвчина зiрвала жмут трави i стала витирати йому на спинi болото.
- Та от упав, - нiяково пробурмотiв Овсiй.
- Ну, звичайно! - вигукнула Лiн. - Як я зразу не здогадалась. Забула про власне дитинство. Скiльки разiв?
- Що? - не зрозумiв Овсiй.
- Скiльки разiв падав сьогоднi?
- Один.
- Тiльки один. Оце здорово! Я, пам'ятаю, мало не на кожнiм кроцi розквашувала собi носа.
