- Зiрвешся i втопишся.
- Не зiрвусь! - рiшуче запевнив Миколка.
Вiн старанно поплював на руки. Пiдiйшов до основи крана. Змiряв поглядом височiнь i, наважившись, полiз догори.
За кiлька хвилин видершись наверх, Миколка позирнув на товаришiв. На якусь мить у ньому прокинулось бажання спуститися вниз. Та вiдступати було пiзно. Трохи перепочивши, хлопець учепився обома руками за стрiлу, що на запаморочливiй висотi горизонтально зависла над водою, i став повiльно просуватися вперед.
Далеко внизу зрадливо ряхтiло море. Та Миколка намагався не дивитися туди. Швидше б дiстатись гака. Вiн сiв би на нього i перепочив. Та до гака було ще так далеко!.. Зцiпивши зуби i заплющивши очi, Миколка повiльно перебирав руками, погойдуючись над водою. Долонi обпiкало. Ще метр... Ще пiвметра... Пальцi розтулилися самохiть...
Розгубленi хлопцi в один голос зойкнули. Як на те, в цьому закутку гаванi було безлюдно. Миколка здiйняв водограй бризок, каменем пiшов на дно.
I раптом... Здалося, що з пiрса булькнула у воду величезна шафа-сейф. Сильно дубасячи по водi чотирма кiнцiвками, до Миколки поспiшав Овсiй. Дiставшись того мiсця, де розходились кола, робот пiрнув. Хлоп'ята затамували вiддих. Довго, дуже довго на поверхнi нiхто не з'являвся. Нарештi Овсiй випiрнув. Миколки не було.
- Знаєш, яка тут глибочiнь? - чомусь пошепки сказав один iз хлопчакiв, нi до кого не звертаючись. - Океанськi кораблi можуть швартуватися...
Перепочивши кiлька секунд, Овсiй пiрнув знову, цього разу вдало. Вiн з'явився над водою з Миколкою. Голова хлопчика без найменших ознак життя метлялася з боку в бiк, очi були заплющенi.
Вже майже допливши до берега, Овсiй несподiвано зупинився. Великi круглi очi йому поблякли, а кiнцiвки безладно засмикались. Останнiм зусиллям робот шпурнув хлопчину на купу пiску побiля самiсiнького берега, а сам повiльно зануривсь у воду...
Миколка опритомнiв у батька на руках. Довкола них з'юрмилось багато людей. Пiсля штучного дихання нило все тiло.
Протиснувшись крiзь натовп, до Миколчиного батька пiдiйшов iнженер гаванi. Вигляд у нього був розгублений.
- Товаришу начальник порту, - сказав iнженер, - ми виловили його, як ви наказали.
- Ну?
- Нiчого не можна зробити. - Iнженер скрушно похитав головою. Пошкоджена центральна аорта. Перенапруження. Вiн i так пережив усi строки. Адже вийшов вiн iз ворiт Зеленого мiстечка бодай чи не пiвтораста рокiв тому...
- Овсiй, - прошепотiв Миколка i заплакав.
ОРАНЖЕВЕ СЕРЦЕ
Розповiдає штурман Паччардi
Опiсля менi завжди здавалося, що нашi вiдвiдини Оранжевої планети сон, феєричний i химерний. Я, штурман нестацiонарних трас, давно б уже мав звикнути до невичерпної екзотики космосу. Але те, що було на Оранжевiй планетi...
А втiм, спробую розповiсти про все по черзi.
Ми наближалися до сузiр'я Близнят. Iонна тяга 'Грегора' не вмикалася вже протягом чотирьох мiсяцiв. Капiтан вiв корабель, використовуючи могутнi силовi поля, котрi ми перетинали.
Магнiтний захист 'Грегора' працював з повним навантаженням.
Рiч у тiм, що на траверсi Бети виявилось надзвичайно багато метеорiв. За всi свої дев'ятнадцять рокiв безперервних польотiв я не бачив, щоб стiльки камiнцiв одночасно борознило чорне небо. Що далi ми мчали, то густiшав потiк метеорiв. У вiльний час я мiг годинами спостерiгати чарiвну картину Всесвiту. За вiкно в цей свiт правив великий овальний екран у кают-компанiї. Особливо менi подобалось вмикати довколишнє спостереження. Мiж зiрок, здавалося, зовсiм нерухомо зависав наш красень 'Грегор'. Iз його дюз не виривався, як звичайно, слiпучий багатокiлометровий шлейф полум'я: двигуни - як я вже вiдзначив - було вимкнено. Пiд дiєю якогось загадкового випромiнювання обшивка 'Грегора' ледь фосфоресцiювала. Особливо виразно свiтилися на тлi чорного неба спiральнi лiнiї упродовж корабля i 'шлюпка' маленька ракета, що мiстилась у носовiй частинi 'Грегора'. Чимось 'шлюпка' була схожа на першi ракети, запущенi людиною в космос. Використовували ми її досить рiдко, проте траплялися ситуацiї, коли вона була незамiнна. На 'Метелику' (так називав 'шлюпку' екiпаж) ми могли вимандровувати в розвiдку й висiдати на новi планети, тодi як 'Грегор' на певний час перетворювався немовби на штучний супутник цiєї планети. Причалювати з 'Грегором' до невiдомих островiв космiчного океану ми не наважувались: полум'я його дюз могло б перетворити на попiл усе живе.
Гострий обтiчний нiс 'Метелика', що свiтився яскравiше за iншi частини, був нацiлений просто вперед, у невiдоме. Окiл хаотично роїлися метеори.
Я крутив ручку приладу, i картина на екранi магiчно змiнювалась. Траєкторiї метеорiв, що досi видавалися зовсiм хаотичними, набували раптом певного змiсту. Ось шалено мчить на 'Грегора' крихiтна пiщинка. Що, здавалось би, вона може заподiяти такому титановi, як наш лайнер? А тим часом за субсвiтлової швидкостi метеорний пояс, як вiдомо, являє собою страшну небезпеку для зорельотiв. Бомбардуючи з величезною швидкiстю корабель, мiкрометеорити лишають на його титановiй, вольфрамовiй чи будь-якiй iншiй обшивцi крихiтнi вм'ятини, подряпини, 'вiспинки', як висловився паш капiтан. З часом вони перетворюються на справжню екзему, що буквально з'їдає обшивку зорельота. Мовою вчених, котрi читають лекцiї в Зорянiй академiї, це звучить як 'iнтегральний ефект дiї'. Я ж назвав би зустрiч iз таким метеорним поясом повiльним умиранням.
Одначе метеори не загрожують 'Грегоровi'. Вiн має чудовий магнiтний захист.
Цiкаво, який нинi 'Грегор' збоку? Навмання натискую кнопку на маленькому бiлому дисковi, схожому на вiдеофонний. Цей диск ми називаємо архаїчним словом 'пiдлиза', що давно вийшло з ужитку, бо диск залежно вiд бажання того, хто натискує кнопку, змiнює 'свiй погляд', тобто точку, з якої проектується зображення на екран. I ось я вже перебуваю на вiдстанi добрих двох десяткiв миль од 'Грегора'. Довкола чорний холод космосу. Нетлiнно палають зорi. I тiльки вдалинi криваво горить довга вузенька смужка. Це наш 'Грегор' у вогненному мiшку.
- Зовсiм як захiд сонця на Днiпрi.
Я озирнувся. До екрана пiдiйшла Марiя Павлiвна Куличенко, наш астробiолог.
- Скучили за Землею?
- Ой, скучила! - Марiйка зiтхнула. - Адже тодi, як вернулась 'Рената', я пожила на Землi зовсiм небагато, десь iз пiвроку. I уявiть собi, Паччардi, навiть за цей час я встигла скучити... за космiчними польотами!
Марiйка засмiялась. Я називаю її Марiйкою тiльки так, подумки. А вголос кличу Марiєю Павлiвною, не iнакше. Хоч iнколи просто неможливо утриматися од того, аби не назвати її Марiйкою. В нiй є щось надзвичайно симпатичне, рiдне. Що саме - не знаю. Може, її поривчаста, стрiмка хода? Чи русява коса? Чи голос, завжди такий спокiйний i низькуватий? Чи все укупi? Не знаю.
Їй довелося чимало пережити за час свого першого польоту на 'Ренатi'. Зорелiт попав тодi в потенцiальну магнiтну яму надзвичайної глибини, i тiльки винахiдливiсть та врiвноваженiсть нашого капiтана Петра Брагiна врятувала корабель. Багато про це менi розповiдав чоловiк Марiї Павлiвни, мiй колега штурман Стафо. Марiйка про свої пригоди згадувати не любить: може, тому, що з рейсу на 'Ренатi' Стафо вернувся зовсiм сивий...
- Який красень наш 'Грегор'! - раптом вигукнула Марiйка. На екранi досить виразно проступили величнi обриси зорельота. 'Грегор' не був розрахований на польоти в атмосферi, й тому обтiчнiсть була йому нi до чого. Тiльки 'Метелик' мав торпедоподiбну форму.
На екранi було добре видно житловий вiдсiк, де ми перебували. Вiн здавався таким маленьким проти всього корабля! По сусiдству з ним мiстився вiдсiк, у якому були манiпулятори, необхiднi нам пiд час висадок. Далi вiдсiк, де ми утримували тварин: курей, овець, корiв тощо. Перед тим, як на тривалий час мала висiсти на нову планету людина, треба було перевiрити, чи нормально аклiматизуються на нiй земнi тварини. Адже крiм штучної атмосфери - створити її на новiй планетi не складало особливих труднощiв було ще безлiч рiзних факторiв, котрi впливали на людський органiзм... Потiм iшли один за одним вiдсiки найрiзноманiтнiшого призначення. I вже по всьому - серце корабля, його iоннi двигуни...
- Час iти на змiну Стафо, - позирнувши на годинник, сказав я i пiдвiвся.
