Скiльки ми заправлялись? Щонайбiльше три хвилини.
- Тримайтесь! - гукнув я до Бронки й Франека.
З заправної станцiї я вилетiв, мов iз пращi, на найшвидших обертах мотора. Шини аж вищали, коли я вискочив з-за рогу вулицi й помчав по шосе до Корчмиська.
- А вiн непогано тягне, - зауважив Франек.
Вацек Краватик i Бородань не сподiвалися гонитви. Я догнав їх за два кiлометри вiд Iлави.
I тодi почалося. Краватик побачив мiй самохiд i став додавати газу. Вiсiмдесят, дев'яносто, потiм сто кiлометрiв на годину. Нарештi, вiн догнав до найвищої точки - притиснув газ до краю, мiй лiчильник показував сто двадцять кiлометрiв на годину.
Вацек, певно, зрозумiв, що ми неспроста отак женемо. А може, й не мав нiякої пiдозри, а просто спортивний запал не давав йому пропустити вперед машину, якiй годилось їхати на Буковець 'три днi й три ночi, часто мiняючи коней'?
Сто двадцять кiлометрiв на годину, це, здається, було все, чого вiн мiг сягнути на своїй машинi. Три цилiндри 'Вартбурга' давали все, що тiльки могли.
Краватик натис педаль швидкостi до краю, i його карбюратор нагнiтав стiльки бензину, скiльки дозволяла його конструкцiя.
А в моєму самоходi? Дванадцять цилiндрiв, великих, мов горшки, не досягли ще й половини своєї потужностi, три двоканальнi карбюратори нагнiтали в них стiльки бензину, що педаль газу була ледь притиснута. Тепер я мiг увiмкнути найбiльшу швидкiсть, себто досягти понад двiстi кiлометрiв на годину.
Вацекiв мотор уже завивав на найшвидших обертах, увесь корпус машини, мабуть, аж двигтiв вiд величезної натуги. А мiй самохiд щойно починав 'входити в норму', це була його робоча швидкiсть, при якiй вiн найменше брав бензину й найменше нагрiвався.
- Господи... що ви робите? - радiсно зойкнув Чорний Франек, побачивши, як ми швидко наздоганяємо Вацека, хоч на лiчильнику стрiлка спiдометра досягла ста двадцяти кiлометрiв.
Бронка тихо мовила:
- А я таке казала про вашу машину...
В менi буяла гордiсть. Вибачте менi цю слабiсть, але i я люблю часом похизуватись. Чи ж не заради того я спокiйно перетерпiв усi глузування з мого самохода, щоб пережити цю єдину прекрасну хвилину: показати, на що здатен мiй непоказний автомобiль?
- Певно, ти розумiєшся на марках автомашин, - сказав я до Чорного Франека. - Ти чув про 'Феррарi- 410'?
- Ну, звiсно. Це один з найшвидкiснiших туристсько-спортивних автомобiлiв, що їх роблять в Iталiї на приватнi замовлення.
Я кивнув головою,
- Оце, власне, i є 'Феррарi-410'.
Вiд захвату хлопець тiльки зiтхнув.
Та я не мiг як слiд навтiшатися трiумфом. Бо їхав не автострадою, а вузьким асфальтованим шосе. Навiть при ста кiлометрах на годину водiй почуває себе невпевнено, тому що може статися нещасливий випадок. По вузькому шосе ходять кури, їздять вози й мотоцикли, на шосе вибiгають дiти, а нерiдко можна зустрiти й пiдпилого велосипедиста.
Я натиснув на клаксон, даючи знак Вацековi, щоб вiн звiльнив менi дорогу.
Але його машина не вiдступила нi на метр. Може, Вацек Краватик ще не отямився з подиву? Чи нiяк не збагне, що та потвора, яку вiн висмiював, не тiльки догнала його, а й випереджає?
Я знову натиснув на клаксон, цього разу довше. А сигнал у мене був потужний - спiвучий i дзвiнкий.
- Негiдник!- буркнув Франек, бачачи, як 'Вартбург' ще з'їжджає на лiвий бiк дороги, щоб його неможливо було обiгнати.
Я мчав, натискаючи на клаксон, ревучи, мов карета швидкої допомоги, яка їде на виклик. Але Вацек Краватик не давав дороги.
Мабуть, вiн уже зрозумiв, що ми хочемо випередити, щоб першими дiстатись до Буковця й забрати з лисячої нори сумку з картою. Отож вiн перешкоджав, як мiг. Я догадався, що коли нарештi вiн таки дасть нам проїхати, то тiльки на такiй вiдстанi вiд Корчмиська, що навiть при великiй швидкостi я вже небагато виграю в часi. Вiн прибуде на Буковець щонайбiльше через двi чи три хвилини пiсля мене. А це замало, щоб я змiг заволодiти сумкою.
Мiй клаксон грав гучно, мов оркестр.
- Дає дорогу! - радiсно вереснув Франек.
Вацек давав дорогу, одночасно зменшуючи швидкiсть.
'То якась пастка', - подумав я. I побачив застережний знак - за хвилину ми в'їдемо в крутий вiраж.
Чи зважиться хто проїхати крутий поворот iз швидкiстю сто двадцять кiлометрiв на годину? Хiба що самогубець.
'Вартбург' сповiльнив швидкiсть до дев'яноста, але й так вiдцентрова сила занесла його праворуч. Таким чином, у ту мить можна було проскочити лiворуч, i я зрозумiв, що мушу це зробити. Нi, я не переганятиму на поворотi, але зроблю це, коли ми, - як кажуть водiї, - почнемо виходити з вiражу. Бо тодi менi знову буде видно вiдрiзок шосе попереду.
Я зменшив швидкiсть до ста i раптом на поворотi додав газу. Ох, тi, що так глузували з мого самохода, називаючи його 'розкаряченою жабою'. Якби ж вони бачили його в цю мить! При такiй величезнiй швидкостi саме завдяки 'розкаряченостi' вiн чудово тримався на шосе, i вiдцентрова сила не змогла вiдiрвати його вiд асфальту.
Тiльки всi чотири шини несамовито завищали i, мабуть, дуже обдерлися.
Якусь хвилину ми їхали з Вацеком поряд. А потiм я ще натиснув на педаль газу i рвонув уперед. Сто двадцять, сто тридцять, сто п'ятдесят кiлометрiв на годину. 'Вартбург' лишився позаду, нiби в нього не було мотора, нiби вiн був iграшковий автомобiль, що його пхають уперед, крутячи педалi.
Уявляю, як їм було на душi, i Вацековi, i Бороданевi, i Романовi, коли вони побачили, що я все вiддаляюсь вiд них.
Але я розумiв, що якби навiть збiльшив швидкiсть до двохсот кiлометрiв на годину, то однаково мав би перевагу на якихось кiлька хвилин. Бо до Корчмиська залишилося ледве кiлька кiлометрiв асфальту. Далi простягалась грунтова дорога, якою доведеться їхати не швидше двадцяти кiлометрiв на годину.
'Отже, треба пiти на хитрощi', - подумав я.
I я раптом зняв ногу з педалi газу.
- Навiщо ви зменшуєте швидкiсть? Що сталося? Щось зiпсувалося? перелякався Чорний Франек.
- Не бiйся, приятелю, - заспокоїв я його. - Це був тiльки перший урок для тих добродiїв. А тепер почнеться другий.
Шосе пролягало тут через лiс, позаду залишилося село Сапи, попереду було сiльце Урове. Моя звичка вивчати напам'ять карти мiсцевостей, де я дiятиму, й цього разу витримала екзамен. Менi не треба було заглядати в карту, щоб згадати, де в будь-яку мить лiсова дорога збочить улiво.
Я ще зменшив швидкiсть. У дзеркальцi знову побачив 'Вартбург', Вацек Краватик теж, напевно, побачив мене перед собою. Мабуть, зрадiв, подумавши, що в мене зiпсувався мотор чи лопнула шина.
Я зненацька звернув лiворуч, на лiсову дорогу i поїхав зовсiм повiльно, обминаючи товсте корiння, що стирчало з землi. У дзеркальцi побачив: 'Вартбург' спинився на шосе й люди в ньому дивляться, як я заглиблююсь у лiс.
Я знав, що стривожив їх, з'їхавши з асфальту. Уявляв навiть, як вони мiркують: 'Чому вiн звернув у лiс? Хiба вiн не збирався їхати на Буковець по нашу сумку?.. А може, знає коротшу дорогу? Найкраще буде їхати за ним. Коли ж виявиться, що вiн їде не на Буковець, то спокiйно повернемо назад', I ось 'Вартбург' Вацека Краватика звернув на лiсову дорогу.
- Ну, тепер я вас провчу! - пробурмотiв я.
Дорога ставала дедалi важча. Вже й зi швидкiстю двадцять кiлометрiв важко було їхати. Раз у раз траплялися глибокi, наповненi болотом вибоїни. З землi стирчало грубе корiння сосон i грабiв.
Мабуть, я був перший на свiтi водiй, що радiв такiй дорозi. Подумки я вже прикидав, на скiльки
