спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти єдина розумiєш i жалiєш нао. Спасибi тобi, корово!
- Ще не скiнчили, анциболотники? - так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.
Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, - мов курчата перед шулiкою.
- Не бойсь, не трону!
Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув - то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.
Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.
- Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.
Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: 'Наплювать!', але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять 'метро' засипать, нiж один екзамен.
- Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? - несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.
Дiд криво дивиться на нашу роботу - видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:
- Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке - вуха пообриваю i свиням викину.
Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.
I якраз вчасно: ще мить - i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв...
Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.
Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим 'метром'. Але довго журитися ми не вмiємо.
- .Слухай, - раптом каже Ява, - а давай зробимо... пiдводного човна.
- Давай, - не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: - Аз чого?
- Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби... напiвзатоплена.
- А як?
- Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.
- А двигун?
- На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.
- А дихать?
- Через перископ.
- А на поверхню як випливати?
- Баласт викинем i випливемо.
- А як водою заллє i затопить?
- Ти що - плавати не вмiєш? От iще! 'Як? Як?' Дулю з маком з тобою зробиш!
- Сам ти дуля з маком! Який розумний!
- Та ну тебе, - сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого - сьогоднi сваритися не хотiлось.
Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали - так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: 'Го!' Я люблю гокати у колодязь: таке 'го' виходить - аж у вухах лящить. Такого 'го' нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не 'го'.
От - i зараз...
- Го!...
- Го!
- Го!
Тiльки виляски пiшли - наче аж до центру землi.
I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.
- Яво! -.кажу. - Там хтось є.
- Бреши!
- Ану гокни й послухай.
Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.
- Якась свиня вкинула туди цуцика, - сказав Ява.
- Точно, - сказав я.
- Так що? - сказав Ява.
- Треба витягти, - сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.
- Значить, так, - сказав Ява. - Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.
- За що! Хiба я тебе так вдержу?
- Ти й справдi слабак. Не вдержиш.
- То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.
- Нi, спускатимусь я. Я перший сказав. I ... i в тебе була ангiна тиждень тому. Тобi не можна в колодязь. I взагалi в тебе носоглотка... Ми, знаєш що, вiрьовку прив'яжем он до того бруса-переваги. I ти тягтимеш. Дуже зручно.
- А де взять вiрьовку?
- А ондо припиначка.
- Так на нiй же коза! Разом з козою прив'яжемо, чи що?
- Коза так погуляє, нiде не дiнеться.
- Ну що ж - давай!
- Мме-е-е! - радiсно проспiвала одв'язана коза i негайно побiгла в шкоду. Та нам нiколи було її виховувати.
Ява сiв у цеберку, я взявся за припиначку, прив'язану до бруса-переваги на короткому плечi журавля.
- Попускай! Попускай потроху! - скомандував Ява.
Операцiя почалася.
Спуск пройшов нормально. Менi було зовсiм неважко попускати припиначку, i через якихось пiвхвилини почулося глухе, як з бочки, Явине: 'Стоп! Харош!'
Я кинувся до зрубу:
- Галльоу! Криниценавт Яво! Як себе почуваєте?
- Атлiчно! Пульс нормальний. Невагомостi нема. Тиск триста атмосфер. Прийняв на борт потерпiлого товариша Собакевича. Ой-йой-ой! Що ж ти одпустив! Тут дуже грязько! Засмоктує! Тягни швидше!
Я ойкнув I кинувся назад до припиначки. Вчепився обома руками i почав тягти.
Ого-го! Ох! Ех! Ух! Ну й важко! Тягну, аж присiдаю. Всiма силами своїми, всiєю вагою тiла свого тягну за припиначку вниз. I раптом вiдчуваю, що ноги мої одриваються од землi. Ой лишенько! Це ж я зараз пiднiмуся i висiтиму над землею, як жаба на гачку, тiльки ногами дригатиму. Переважують мене Ява з цуциком. Ой-йой-ой!
- Яво! - кричу у вiдчаї. - Яво! Хапайся за цямрини, помагай, бо я в небо злiтаю!
Зрозумiв, видно, Ява ситуацiю, послухав мене, бо п'яти мої знову торкнулися землi. А тут я ще й ногою
