розгону ткнувся носом Явi в щоку. Що ж, вiн був не винен - в кого ж йому шукати захисту, як не в нас - своїх друзiв i рятiвникiв.
За якусь мить кущi над нами розчахнулися, i ми побачили розчервонiлу бабу Марусю.
- Ага! - переможно вигукнула вона. - От хто це все влаштував!
З-за баби Марусиної голови з'явилась голова Галини Сидорiвни.
Крижаним металевим голосом Галина Сидорiвна говорить, мов сiкачем рубає:
- Так!.. Ясно!.. На екскурсiю до Києва завтра вони не їдуть!
РОЗДIЛ III
Пригоди в Києвi. Нашi пiдозри дедалi зростають. Старшина Паляничко
Бiля школи галас i метушня. У дворi стоїть вантажна автомашина, прикрашена квiтами та сосновими гiлками, наче весiльний поїзд. На машинi попiд кабiною вже сидять купкою найнетерплячiшi учнi. Серед них, як городнє опудало, стирчить довготелесий незграбний Бурмило. Розставляють останнi стiльцi. Школярi вистроїлися ланцюжком вiд ганку школи до машини i передають один одному стiльцi, якi виносить на ганок Галина Сидорiвна. Всi збудженi i веселi. Ще б пак - цiєї екскурсiї до Києва так довго чекали. Всi весь час смiються, навiть коли для цього нема причини. Всi, крiм нас: мене i Яви.
Ми стоїмо бiля ганку похнюпленi, набурмосенi. I як тiльки з дверей з'являється з новим стiльцем Галина Сидорiвна, ми вмить розтуляємо роти i починаємо:
- Ми ж не хотiли... Ми ненавмисне, - гундосить Ява.
- Ми бiльше не будемо... Чесне слово, - гундошу я.
Галина Сидорiвна спершу не звертає уваги, мовчки зникає в дверях, наче не чує. Потiм нарештi каже:
- Було б навiть непедагогiчно, якби я вас узяла.
I ми вiдчуваємо - їй уже жаль нас (вона ж добра, тiльки напускає на себе). Треба кувати, поки гаряче.
- Педагогiчно! - вигукнув я. - Ми ж сказали, що бiльше не будемо.
- Ну да, педагогiчно! - пiдхоплює Ява, - Навiть Дуже педагогiчно! Макаренко обов'язково б узяв. Точно!
Галина Сидорiвна враз насуплює брови i холодно говорить:
- Нi.
I ми розумiємо: тепер уже все. Передали кутi меду. Вчителi не люблять, щоб їх учили.
Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає бiля машини, час вiд часу луплячи чоботом по колесу (перевiряє шини). 'Невже ми залишимось i так i не взнаємо, що робитимуть вони у Києвi?' - думаю я.
I в головi моїй знову лунають загадковi таємничi слова:
'Зате подаруночок матимеш вiд нiмцiв... Вермахт щедрий... Двадцять залiзних... Якiсть бронебiйна... Раз - i нету!.. Тiльки ж нiкому-нiкому'.
Раптом Ява смикає мене за рукав: 'Гайда! Швидше!' - i кидається до машини. Я - за ним. Треба встигнути сховатися пiд стiльцi, поки Галина Сидорiвна у примiщеннi.
Звичайно, всi бачать це i можуть виказати, але то вже на їхнiй совiстi.
Шургиць! Мов ящiрки, шмигонули ми пiд стiльцi аж до самiсiнької кабiни i причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорiвни:
- Що, пiшли? Ну й добре, що самi нарештi зрозумiли. Це буде наука всiм, хто любить зривати уроки i порушувати дисциплiну. Ну, поїхали.
Учнi, що були ще не на машинi, з галасом почали всаджуватися. I незабаром мотор загурчав, машина рушила. Нiхто нас не виказав. Є все-таки у людей совiсть.
Якщо ви хочете вiдчути одразу все своє тiло, з нiг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстiй дорозi на вантажнiй машинi, лежачи у кузовi пiд стiльцями. Зрiвняти це не можна нi з чим. Таке вiдчуває хiба що отой 'язичок' у шкiльному дзвониковi, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
'Раз - i нєту!.. Якiсть бронебiйна!.. Вермахт щедрий!' - билося в моїй головi в такт ударам.
Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова...
Потилицею об стiлець - лобом об дно кузова...
'Раз - i нєту!..
Якiсть бронебiйна!..
Вермахт щедрий!..'
I все-таки чим бiльше нас молотило, чим бiльше швирголяло вгору-вниз та з боку в бiк, тим легше ставало у нас на душi - бо ж тим далi вiд'їздили ми вiд села. А значить, тим менше шансiв, що нас виявлять i зсадять з машини. Ми тiльки зцiплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася, i весело загурчав мотор, набираючи швидкiсть, - ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кiлометри вiд села), I одразу, наче завелась од стартера, задзвенiла пiсня:
Знов зозулi чути голос в лiсi,
Ластiвки гнiздечко звили в стрiсi,
А вiвчар жене отару плаєм,
Тьохнув пiсню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанiєю на машинi i не спiвали? Так не буває. Коли вiд швидкостi вiтер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса i зустрiчнi машини мимо тiльки гух! гух! гух! - пiсня сама виривається з грудей.
В хорi вирiзнявся дзвiнкий соловейковий голос Галини Сидорiвни. Ми уявляли собi, як вона стоїть, спершись на кабiну, обличчям до учнiв, i диригує. I вiтер куйовдить її чорнi, як вороняче крило, кучерi, а вона бiлозубо смiється, спiваючи. А дiвчатка в захопленнi дивляться на неї; бо вважають, що вона дуже гарна, 'ну прямо красуня'...
Всюди буйно квiтне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина...
Хiба втерпиш, коли всi-спiвають! I ми з Явою ('А, все одно не почують у такому хорi!') затягли на все горло:
Вiвчаря в садочку,
В тихому куточку
Жде дiвчина, жде.
Ех, хороше! Як спiваєш у хорi, то здається, нiби саме завдяки тобi так гарно i злагоджено виходить.
I раптом... Ми так захопились, що навiть не вiдчули того моменту, коли всi враз припинили спiв. Як потiм з'ясувалося, у цей час машина проїздила пiд вербою, що звiсила над шосе свої вiти. Всi в кузовi попригинались, i пiсня вмить увiрвалася. А ми ж були пiд стiльцями, i ми ж не знали цього... I ми продовжували тягнути, як два баранцi:
Жде-ге-е дшчина, жде-ге-е...
I сердите вчительчине: 'Ану, вилазьте!' - було для нас, як грiм з ясного неба.
Скуйовдженi й пожмаканi вилiзли ми з-пiд стiльцiв.
- Ех ви! - презирливо сказала Галина Сидорiвна. - Я думала, що ви хоч благороднi хлопцi. А ви 'зайцями', обдуривши мене... Як... як шпигуни якiсь, фу!
Я побачив, як сiпнувся, аж пiдскочив Ява. Та й у мене все усерединi попереверталося догори дригом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, якi... Ех!
- Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна, - сказав Бурмило.
'Подаруночок вiд нiмцiв... Якiсть бронебiйна!..' Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то вiд Бурмила лишилася б тiльки жменька попелу. Точно!
- Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полi, - сказала Галина Сидорiвна. - Я не зроблю цього тiльки тому, що ми вiд'їхали вже тридцять кiлометрiв i не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте - весь колектив зневажає i засуджує вас за негiдну поведiнку.
Ми звели очi - колектив дивився на нас весело й усмiхнене. У колективу був гарний настрiй.
Колектив хотiв спiвати.
Ми опустили голови i сказали:
