приїдуть, київськi, що завжди приїздять.
Отой довготелесий чорнявий Олесь, що власну 'Волгу' має. I лисичкуватий, як зве його дiд Варава, Гонобобель - гостроносенький, дрiбнозубий, з великими вухами, в окулярах - справдi схожий, чомусь на лисичку. I опецькуватий, кругловидий немолодий уже Папуша. I огрядний лисий Бубченко.
Всi вони кандидати у якiсь науки. Що таке 'кандидат', ми добре знаємо. Явина мати була кандидатом у депутати районної Ради. Її бiографiя з фотографiєю висiла на стiнi нашої школи. Та це було недовго. Пройшли вибори, i Явина мати стала депутатом. А цi третiй рiк приїздять, i все iще кандидати.
- Щось довго їх не вибирають, - казав Ява. - Мабуть, не дуже вдатнi до наук. Як ми з тобою.
- Мабуть, - погоджувавсь я. От i на цей раз, певне, приїдуть київськi кандидати. I, звичайно, знову зупиняться вони у дiда Варави. Вони знають, у кого зупинятися. I звечора за давньою мисливською традицiєю питимуть горiлку, i розповiдатимуть рiзнi мисливськi iсторiї, i спiватимуть пiсень, i кепкуватимуть один з одного. А вдосвiта дiд розбудить їх, i вони посхоплюються - заспанi й наче хворi. Поквапом збираючи свiй мисливський реманент, будуть кривитися вiд головного болю, труситися вiд ранкової прохолоди i стогнати. А Бубченко взагалi не захоче вставати. Накривши лице капелюхом, вiн хрипло буркотiтиме з-пiд нього сонним голосом:
- Лягайте! Чого ви посхоплювались! Нiч надворi. Не встигли повкладатися - й уже... Адiоти... Хр-р-у, - i одразу перейде на хропака.
Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, . говоритиме: 'Iдiть, я вас дожену', - нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть - човен праворуч пливе, з правого гребонуть - лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка - як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, - весь час балансу' вати треба.
Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися - аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?
- Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати - потоне, - сказав дiд. А то можна було б порозвозить на мiсця.
- Так по одному можна переїхать, - каже Гонобобель.
- Абсолютно правильно, - спокiйно зауважив дiд. - А звiдти хто човна буде переганяти?
- М-да, - глибокодумно промимрив Гонобобель.
- А якщо пацанiв використати? - сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
- Ще потопите менi пацанiв, - буркнув дiд.
- Та нi! Чого там! - вихопилося в мене. - Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
- Ну що ж, спробуйте, - погодився дiд. - Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
- Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi - лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.
Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
- От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке...
I полiз у довбанку.
- Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, - радив дiд.
Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
- Це ще сiдало так застудиш, - сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
'Добре сидить, доїдемо', - подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, - ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.
- Дядьку! - кричу. - Пильнуйте, перекидаємось!
Вiн тiльки рукою по водi - плюсь, плюсь, плюсь...
Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, - це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова - обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
- Ружйо! - булькнув вiн i знову зник пiд водою - як поплавець, коли клюне риба.
Тодi знову вигулькнув, знову:
- Ружйо!
I знову пiд воду.
- Що там у вас? - весело загукали з берега.
- Дядько рушницю, кажеться, втопили! - загукав я у вiдповiдь.
Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
- Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались - я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн... Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'
- О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березi дiд почав заспокоювати:
- Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали - нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього - наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:
- А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не - крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.
Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником - 'головним лоцманом', як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.
Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою 'дорогу утопленицю' (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли 'мазав' - кидав на землю свою теперiшню 'тулку' i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
- Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.
- Ну, а що ж тодi значить отой 'вермахт', 'подаруночок вiд нiмцiв'? сказав я. - I отi 'двадцять залiзних' i все iнше?
До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.
- Нi, вони не по рушницю, - впевнено сказав Ява. - Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться...
