Одчиняєш хвiртку - i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: 'Здрастуйте! Ласкаво просимо!'
Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч - дивiгься! - кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!
Лiворуч - колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.
Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.
Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться - волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, - не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.
Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. 'Руський человек', як каже дiд Салимон..Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.
Був вiн добряга, якого свiт не бачив.
Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, - останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось 'юним читачем' бiблiотечну книгу.
- Ех - казав вiн, - i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'
Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по 'западному полушарiю'.
Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали - нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, - просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав - ми точно знали.
А в цей час Книш...
Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, - обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! - фанерний чоловiчок з-за кущiв: 'Здрастуйте! Ласкаво просимо!' Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.
- Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, - метнув на мене Ява гострий погляд.
- Нащо?!
- Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк - за океан.
I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.
...Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича... I тут - шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах - ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори... Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.
Потiм - хоп! - моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають... I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi 'За отвагу'. Внизу - море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: 'Слава героям!', 'Хай живуть Ява i Павлуша!', 'Назвемо Київське метро iменами героїв!', 'Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!' Оркестр грає туш... I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че щип! 'Ти що?..' Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: 'Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!' - i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.
I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.
Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.
- Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:
- Риск! Може й зiрватися.
- Може, - говорить Ява i знову хукає.
Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках - i менi щипле в носi, як вiд цибулi.
- Але не можемо ж ми допустить.. - каже Ява - Iсторiя нам не пробачить.
Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.
- Ну, тодi на всяк випадок - прощай! - зiтхаю я
- Прощай! - зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.
Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно - де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!
Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.
Ява бере її.
Одкриває...
В коробцi.. синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.
Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще...
- Обережно .. Обережно .. Обере... - завмираю я, вiдступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало. .
Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?
Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?
Я розплющую одне око, потiм друге.
Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється...
Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.
От тобi й 'ба-бах!' - Яво! - гукаю я. - Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.
- Пильнуй термоса!
'Але вже пiзно - майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм...
Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла... За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.
РОЗДIЛ VI
Виявляється, то глобулус!
