- А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю... Ми згоднi.
Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:
- Он воно що .. Гаразд...
Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
- Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. - Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi...
Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:
- Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потiм випростався i вголос промовив:
- Думаю, вiрно пропонують вони, га?
- Вiрно! Правильно!
- Очистить! Звичайно! - почулися голоси.
- Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.
Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.
А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: 'Пийте, хлопцi, озеро!' - Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було 'поживним середовищем', в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.
- Скажiть, будь ласка, - несмiливо питає Ява, - а який вiн буде? Коли прийметься?
- Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.
- А який же хоч вiн на смак? - почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з 'президентi', але нам було не до нього).
- Як вам сказати, - обернувся до Бурмила Фарадейович. - Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
- На салат? Скажiть! Виходить, пiд 'столичну' саме враз. Люблю салатики... Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
I вiн хрипло зареготав.
- А чому ж, будь ласка, - так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:
- Та нi, я жартую. То я так, посмiяться... для смiху.
Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: 'Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй. '
Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся
- Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.
- Кажуть, корисна - страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
- А що ти думаєш - космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
- Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
- Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.
- А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв - у горiлцi.
- Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той 'глобус'.
- ...а як на нiч обличчя ним намастити - на двадцять рокiв помолодшаєш.
- Усмiхатися частiше треба - тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.
- I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато - страшенний 'любитель преси', як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть - читає, iде кудись - читає, телевiзор дивиться - теж читає. З газетою в руках так i засинає.
I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю - розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.
- Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода... От у минулому роцi 'Известия' писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала 'оранжерея' хлорели - вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.
Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його 'понiмаєте', нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.
Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела - це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться
А раз хлорела - рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн - 'вид хлорели, може, ще й кращий'
Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, всесвiтнього значення.
I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: 'Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!' - далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв - екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.
Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!
I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв - не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!
I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна 'Непедагогiчно' як каже Галина Сидорiвна.
I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю...
РОЗДIЛ VII
Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка...
Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, - наче хто обливає мене холодною газованою водою, - i по всьому тiлу гусяча шкiра.
О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi . Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.
Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.
- Яво! - сказав я. - Яво, голубе, треба щось робити - повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй - ти ж знаєш!
Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.
- Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi
