хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки - то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!
- Ага, не дрейф! - казав я. - Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!
Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:
- Не забувай, що моя мама - депутат! Це теж дещо значить!
I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:
- I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi... як його... iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що...
'Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, - думав я. - Авжеж, його мама - депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки - звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять...'
I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох... А тепер...
Явi - 'Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!'
А менi...
Одна лишалася надiя - на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.
Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.
Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли - так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу - все в горлi застряє) i неквапом - ще є час - iду до Яви.
- Яво! - гукаю через тин.
Вiн не озивається.
'Невже це в мене сили нема крикнути?'
- Яво! - гукаю, як то кажуть, на повну катушку.
Не озивається.
Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!
- Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..
Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.
'Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку - ще ж рано'.
Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.
Я мотонув назад.
Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.
- Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? - безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.
Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.
Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:
- Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!
Я кинувся до неї:
- Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!
Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.
- Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.
Довелося йти.
В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: 'Ласкаво просимо!' Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.
Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.
Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi - не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.
Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:
- А де Рень?
Я пiдхоплююся з мiсця:
- Нема десь... Не знаю... все село оббiгав... Може, почекаємо трiшки?
Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:
- Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.
Вона стає бiля дошки, стискає руки - наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) - i каже:
- На першiй сторiнцi кожен напишiть: 'Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу...' - i своє прiзвище.
Ми схиляємо голови - пишемо.
Екзамен почався.
Учнi сопуть. Пера скриплять.
Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат... Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося... Може, щось непоправне?.. Але - що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. 'Може, вiн уже й неживий?' - холону я. Диктант закiнчено.
- Тепер уважненько перевiрте i здавайте, - нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо - пiдтримує.
Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, - перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.
А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки - не вчитаю. Не можу.
От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!
Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.
I раптом - дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!
Живий-то живий, але - матiнко! - який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.
Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.
Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.
- Що це означає?'
Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.
- У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?
Ява мовчав.
- Де ти був?
Ява нарештi розтулив губи:
- У плавнях.
- Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?
Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:
- Рибалив.
