докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне - що пiшов на риболовлю замiсть екзамену . I нести за це кару.

- Ну, а в тебе як? - спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодiєм, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку.

- Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! - сказав вiн. - Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш?

Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли поїхали у пiонертабiр до моря. У 'Молоду гвардiю' в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. 'Курс норд-ост!' - кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцiї.

I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому їхати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, - це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась.

Тiльки я хотiв йому це сказати, як з городу почався сердитий голос дiда Варави:

- Льоха голодна. Неси вже. Патякаєш там. Двоєшник!

Ява здригнувся, зiщулився весь, схопив вагани й поплентався до свинарника.

А я поплентався додому.

Батько сидiв за столом, снiдав i, як завжди, читав газету. Мати на машинцi строчила матроску, давно менi обiцяну, спецiально для пiонертабору. Пiдвела голову, лагiдно усмiхнулася (дуже її потiшила моя четвiрка, вона й не чекала) Постояв я трохи на порозi, тодi пiдiйшов до неї i, вiдчуваючи холод у грудях (як тодi, коли я вперше стрибонув з верби у рiчку), сказав:

- Не шийте, мамо... не поїду я в табiр.

Мати мовчки здивовано звела брови.

- Що? - одклав газету батько.

- Не поїду в табiр, - вже тихiше, але твердо повторив я.

- Як це ти не поїдеш? Чого? - спитала мати.

- Розхотiлося.

- То вiн, понiмаєте, жартує, розiгрує, - пiдморгнув менi батько

- Нiчого я не жартую. Не поїду. Точно.

- Мо' ти захворiв? - примружився батько. - Цiлий рiк, понiмаєте, голову менi морочив iз тим табором, а тепер, понiмаєте, як путiвка єсть, коники викидаєш. Це ж такий, понiмаєте, табiр... Як Артек. Дiти, понiмаєте, рiзних народiв I ти з ними... дурень! Нiколи ж, понiмаєте, в життi ж не бачив

- Не видумуй, синку, - пiдхопила мати. - Ще i лiкарка сказала, що тобi до моря нужно. Гланди в тебе i носоглотка.

- Нема в мене нiякої носоглотки. Не поїду я

- Поїдеш, поїдеш, - в голосi батька вже дзвенiла криця.

- Не поїду.

- Ти як, понiмаєте, з батьком розмовляєш? Ой, гляди, вiзьму ременяку!

- Ну й берiть. Тiльки в нас у країнi не б'ють дiтей. Це в усiх газетах написано. Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти, палiї вiйни.

- Ти... ти... ти... - скипiв батько i вже замахнувся ременякою, але тут мати кинулася на захист, обхопила батька руками i, пiдштовхуючи, почала одтiсняти в другу кiмнату. Витягнувши шию, батько визирав з-за маминої спини i кричав:

- Ну, тепер, понiмаєте, ти таки не поїдеш! От! - вiн вихопив з кишенi путiвку i почав рвати. - От! От! Замiсть того щоб, понiмаєте, у морi хлюпатися, будеш... будеш... Гульнi тобi тут, понiмаєте, не буде! Не буде! Я тобi покажу, понiмаєте, характер показувати! Малий ще! У мене теж, понiмаєте, єсть характер. От! От!

Не путiвку - серце моє рвав вiн на шматки. Бiленькими паперовими клаптиками тихо, безгучно падали на пiдлогу синє море, бiлi кораблi, чайки i альбатроси...

Сльози закипiли в мене на очах.

- I хай! I хай! - скрикнув я i прожогом вискочив з хати.

...Я сидiв у густих непролазних бур'янах за клунею i шморгав носом. У носi свербiло й щипало, як пiсля газованої води. А в серцi була та порожня холодна прiрва, коли вiдчуваєш, що нема вороття. Ну i хай! Не треба менi вашого моря, ваших кораблiв i альбатросiв...

'Але ж ти сам захотiв цього?'

Так, сам. Звичайно, сам. Але...

'Чи, може, ти думав, що тебе вмовлятимуть, на колiнах проситимуть, потiм побiжать до дiда Варави, переконають його, що з переекзаменовкою можна їхати в табiр, i ви з Явою спокiйнiсiнько собi поїдете? Так ти думав?'

Нi. Але...

Так, мабуть, почуває себе людина, що йде за свого друга на тортури, в тюрму, а то й на смерть. Складне, але благородне почуття.

I заради Яви - я готовий. Ви ж просто не знаєте, що то за хлопець Ява, як ми з ним подружили. От я вам розкажу...

РОЗДIЛ IХ,

в якому Павлуша розказує, як вiн подружив з Явою

До четвертого класу я з ним не дружив.

Вiн був уредний.

Так я вважав.

Бо вiн мене при всiх у калюжу пхнув, як я його картуза на вербу закинув. А я був у новiсiньких шевйотових штанях. Менi мама тiльки вранцi у раймазi купила. I тими новiсiнькими штаньми я у самiсiньке рiдке багно сiв. I Ганька Гребенючка так смiялася, так смiялася, що в неї аж булька з носа вискочила.

Я дружив з Антончиком Мацiєвським. Вiн мене малиною частував. У них було багато в саду малини, а в нас не було. А малина з молоком - ви ж знаєте! Я навiть бiльше, нiж вареники з вишнями, люблю.

Я гадав, що дружитиму з Антончиком i їстиму малину аж до старостi Але...

Був сонячний теплий вересневий день Ми сидiли на баштанi i з присьорбом хрумкали кавуни.

Ви не були на нашому баштанi? О-о! Тодi ви нiчого не знаєте Такого баштана нема нiде. Точно! Кiнця- краю не видно. Од обрiю до обрiю. I кавунiв - тисячi, мiльйони... I всi смугастi. Як тигри. Тисячi, мiльйони тигрiв. Я живих бачив у цирку. В Києвi. Але то хiба тигри? От дiд Салимон - баштанник наш - ото тигр! Ох же ж б'ється! Як влупить своєю кiстлявою рукою по штанях - два днi чухаєшся. Вiн чогось не любив, як ми крали кавуни з баштана. Вiн любив, щоб ми просили. А ми не любили просити.. Воно не так смачно.

Коротше, ми сидiли на баштанi i хрумкали кавуни. Краденi. Дiда не було. Не було й близько Вiн пiшов у сiльмаг по цигарки Ми бачили. I ми були спокiйнi. Вiн там обов'язково зустрiне якогось свого друзяку, дiда Вараву абощо, i вони заведуться про американських агресорiв чи про реваншистiв аж до смерку. Це вже точно. Дiд Салимон цiлими днями знiчев'я слухав у самотинi на баштанi транзистор 'Атмосфера', що купив собi у сiльмазi, i його просто розпирало вiд рiзних новин.

Отже, ми сидiли й хрумкали. Тобто уже й не хрумкали навiть. Один тiльки товстий Гришка Сало хрумкав - той мiг день i нiч їсти. А ми всi сидiли й хукали.

От понаїдались кавунiв! Що називається, од пуза. Далi їсти вже нема змоги - нiкуди.

Ми сидiли пiд величезною горою кавунiв - це вже зiбрали для вiдправки, завтра прийдуть машини.

I їсти несила, i несила кинути цей кавунячий рай - коли ще так пощастить, щоб дiда не було, та й вивезуть же завтра.

Пробували ми у футбола кавуном грати - важко, ноги болять.

Пробували у 'вiйни'. Виклали з кавунiв на землi вiйськовий об'єкт ворожу укрiплену лiнiю. Взяли в руки по кавуновi - це бомби, - пiдняли над головою i - ву-у-у!. Летять нашi радянськi штурмовики-бомбовики. Пiдлiтають - рреп! рреп! Репаються смугастi бомби, летять врiзнобiч осколки i шрапнель - чорнi слизькi 'сємочки', ллється червона кавунова кров...

Побомбили кiлька хвилин, глянули - аж самим страшно стало й совiсно. Червоно-бiло-зелена каша на

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату