Я пiдiйшов до нього.
- Здоров, Яво! - тихо привiтався.
- Здоров, - так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.
I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.
- Яво! Ну чого ти, Яво?
- А що? Нiчого, - ще тихiше сказав вiн.
- Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш - переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї... А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.
- Не бреши! У Володимира не було.
- Було, було, - жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. - А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував...
Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав:
- Так як же воно все-таки вийшло?
Вiн тiльки рукою махнув:
- Не питай!
- А що ж?
Вiн зiтхнув:
- Ще трохи - i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б..
- Та ну! Розкажи ж!
Вiн знову зiтхнув.
- Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати - на хвилиночку... в бур'яни... Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив - сплю... I враз чую голоси - за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу - як рукою... 'Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив...' Це вона, Книшиха. А вiн: 'Не вчи вченого...' А вона: 'Вчений! А потiм передачi носи, еге?' А вiн 'Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!' А вона. 'Мовчи, нiкчемо! Якби не я'. А вiн: 'Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!' А вона 'Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'' I - ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу - iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно - в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти - не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю - хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав - смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i - гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю - пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом - лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився - у днищi, якраз посерединi, - дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, - 'з одної труби вливається, з другої виливається'. Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається... Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i... Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, - ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача - та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув - догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав... Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу - сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi 'рямочка' з бортiв пливла - усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй 'рямочцi' як портрет Ще трохи - i був би цей портрет у траурнiй 'рямочцi'.. Пiдхопив я Собакевича на руки - i на берег.
Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцiї вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i - за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен - нiби цвяхами до дна прибитий - нi з мiсця.
Зайшов я з корми - почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь - та й тiльки.
Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла - сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються.
От же ж у халепу вскочив. Ну!
Тодi плюнув, пiдхопився й знову - пхати й тягти.
Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм.
Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз моїх води, здається, ще бiльше кругом стає.
Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне - державна справа ота... Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна... I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, нi! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що рiчку вихлюпувати.
А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося.
Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав.
Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає - наче смiється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував - гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю.
I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iдеї стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея - заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!
Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити - воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб - бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав чи не тече.
Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце... Ява зiтхнув i замовк.
Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний.
Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi 'шпигунськi' справи вимагають абсолютної таємностi, конспiрацiї. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд - мати незаперечнi
