Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки.
- Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну... ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто.. просто обурливо! Так-от - складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення!
Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний.
Ех ти 'мама - депутат'! Ех ви, 'iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок'!..
Я бачив: ще мить - i Ява заплаче... У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич - за ним.
- Хто здав роботу, можете йти, - замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього - я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою.
Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi.
Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий - Ява зник, як булька на водi.
I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна... А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.
I ви не думайте - я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.
Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом - о зрадлива доле людська! - не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.
I ще - я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, - нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!
Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).
Потiм подумав: 'Може, вiн уже дома - обiд скоро'. Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.
По сусiдству, за високим дощаним парканом - садиба Книша. Та он i сам вiн - сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.
Вийшов надвiр дiд Варава - з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:
- Здрастуйте, дедушка!
- Здоров! - буркотнув невесело дiд.
Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:
- Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село... От же, їй-богу!
Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.
- Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, - веде далi Книш - I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, - так щоб насолить .. От же, їй-богу! Ой!
Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.
Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу 'Упади! Упади! Упади!'
Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.
Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i - геп! - на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.
Я радiсно захихикав.
Книш, крекчучи, пiдвiвся
В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.
- О, ти уже злiз? - спокiйно здивувалася
- Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! - сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.
Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.
Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.
Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.
Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив - хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше - сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк - Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.
Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув - не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною 'товариською' зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.
Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.
А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави - все це свiдчить про те, що 'товариська' зустрiч почалася одразу з рахунку один - нуль не на Явину користь.
I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить 'матч' дiд Варада.
РОЗДIЛ VIII
Що трапилось з Явою. 'Не поїду я...' 'Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти...'
Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.
Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.
Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.
Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього - як же ж вiн там, як?
Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.
Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.
Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.
Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.
За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав 'Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах'. Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк - хтось лишився. 'Еге, - думає кожен, - вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!' I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка 'класи' на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна - як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: 'Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'' Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся...
Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.
