- А що ж! Кiно 'Акваланги на днi' пам'ятаєш?
Ще б пак! Кiлька днiв тому бачили. Отаке-о шпигунське кiно! Пiсля того менi всю нiч шпигуни в аквалангах пiд водою снилися. Мама казала, що я навiть булькав увi снi. I все-таки...
- Та нi, - сказав я, - навряд.
- А чого б вони акваланг купляли? Теж iще спортсмени найшлися!
Тут я нiчого не мiг сказати. Дiйсно, з тим аквалангом було пов'язане щось явно таємниче. Ну для чого б, скажiть, будь ласка, здався акваланг немолодим сiльським дядькам, якi навiть зарядки зроду не робили?
Та ще й як вони купляли його! Наче щось заборонене, небезпечне.
- I що ж ото воно за двадцять залiзних... про якi вони говорили? 'Якiсть бронебiйна...' - задумливо мовив Ява. Я знизав плечима.
- Зброя?.. Вибухiвка?.. - примружився на мене Ява. - який же тут зв'язок - акваланг... двадцять залiзних?, . I раптом - наче блискавка спалахнула в головi:
- Стривай! - кажу, а в самого аж мороз поза шкiрою. - Тато колись читав у журналi. Розказував... Десь у Чехословаччинi в якомусь озерi, Чорному, чи що, шпигуни. пiрнали в аквалангах. Намагалися пiдняти з дна, щоб таємно вивезти, двадцять залiзних ящикiв. То був архiв гестапо, який фашисти затопили, вiдступаючи. Дуже важливi документи...списки воєнних злочинцiв. I в Австрiї така ж сама петрушка була, теж в озерi, i теж шпигуни з аквалангами.
- Точно! Це воно! Ух ти-и! - загорiвся Ява. - Ну да ж, 'двадцять залiзних', i 'вермахт', i акваланг, i...
Вiн не договорив, бо в цей час з репродуктора гучно, на всю станцiю, залунало:
- Учнi з села Васюкiвки, що приїхали на екскурсiю до Києва, Рень i Завгороднiй, вас чекають на виходi з станцiї 'Днiпро'!
Наче хто нас зверху чимось важким тюкнув, аж ноги пiдкосилися. Так це було несподiвано. Нам здалося, нiби всi отi сотнi людей, що на станцiї i внизу на набережнiй юрмляться, всi одразу на нас подивилися.
I ми враз зробились маленькi-маленькi i наче голi. Вперше у життi нашi прiзвища назвали по радiо.
- Не бiйсь, - отямився нарештi Ява. - То, напевно, Галина Сидорiвна. Розшукує нас. Гайда!
Ми подрiботiли до виходу.
Зирк-зирк: нi Галини Сидорiвни, нi наших - i духу нема. А стоїть здоровеннецький вусатий мiлiцiонер. Угледiв нас i одразу:
- Стоп! - руку пiдняв. - З Васюкiвки? Рень i Завгороднiй? Вас менi й треба. Пiшли.
От тобi й 'не бiйсь!' Попалися! За хулiганську нашу поведiнку у 'Динамо', за отi вудлища проклятущi!
Прикипiли мої ноги до землi i якiсь ватянi зробилися - от-от на пiдлогу сяду.
- Ну пiшли, чого ж ви, - обернувся мiлiцiонер. - На руках менi вас нести, чи що! Ледве я з мiсця зрушив.
Вийшли ми з метро, дивимось - стоїть синя машина з червоною смугою на боцi, i на тiй смузi написано: 'Мiлiцiя'. I веде нас мiлiцiонер до машини. Одчинив дверцята, сказав: 'Сiдайте', а сам - бiля шофера. Зняв трубку (радiотелефону) i говорить:
- Товаришу лейтенант! Доповiдає страшина Паляничко. Хлопцiв знайшов. Везу на оперативнiй машинi куди треба.
Ми так i обiмлiли. Ну все! 'Куди треба'. У тюрму, значить, везе. Пропали ми.
Нам би оце зараз плакати, казати: 'Ми бiльше не будемо, одпустiть', а ми - анi слова. Гордi ми!
Один до одного попритулялись, їдемо i крiзь загратоване вiконце на Київ востаннє дивимось. Закосичився Київ прапорами i святковими транспарантами. Першотравень же пiслязавтра. Всюди люди веселi, усмiхненi, вiльнi. А ми... у тюрму їдемо. А справжнi шпигуни на свободi ходять. I так нам прикро стало - хоч плач.
- Ех ви! - не витримав Ява. - Не тих ви взяли, кого треба!
- Тобто? - обернувся старшина.
- От вам i 'тобто'! - закопилив губу Ява. - Може, ми за справжнiми шпигунами стежили...
- Ну?! - лiва брова старшини вигнулася у знак запитання.
- От вам i 'ну'. Може, вони тiльки що акваланг купили... для пiдводного плавання...
- Ого!
- От вам i 'ого'! Може, вони гестапiвський архiв з дна пiднiматимуть.
- Ясно! 'Акваланги на днi'? Бачив. А хто вони, шпигуни вашi? Звiдкiля взялися? З-за океану?
- З нашого села.
- Ага, мiсцевi, значить. Колгоспники. Як прiзвища?
Ява розгублено глянув на мене. Вiн уже шкодував, що почав цю розмову. Мiлiцiонер говорив глузливо, видно, не вiрив жодному слову.
- Як же прiзвища шпигунiв ваших? Га? - усмiхаючись, повторив старшина. - Чи, може, це сам голова колгоспу? Або директор школи? Або колгоспний сторож, що яблука трусити не дозволяє? Га? Чого мовчите?
Раптом машина зупинилася.
- Ну, приїхали. Вилазьте, шерлоки холмси, - сказав старшина Паляничко.
Вилiзли ми. Тюрму очима шукаємо. Щось не видно. Праворуч церква, а прямо - великий сiрий будинок з колонами, на театр схожий. Невже в Києвi така тюрма?
Тiльки встигли ми про це подумати, як мiлiцiонер, i каже:
- Оце, хлопцi, Iсторичний музей, де зараз весь ваш клас разом з учителькою. Ходiмо пошукаємо їх. А то вони, певно, хвилюються, думають, що ви зовсiм загубилися.
'Так он воно що! - радiсно попiдстрибували нашi душi. - Так ви, значить, не в тюрму нас, товаришу Паляничко. А в музей, до Галини Сидорiвни! Ох, який же ви молодчинка, який же ви хороший чоловiк!'
- I не переживайте, хлопцi, - заспокоїв нас хороший чоловiк. - Я вашiй учительцi скажу, що ви стежили за шпигунами. Вона не буде сваритися. Це ж дiло серйозне! Державне!
- Не тре...
- Не ка... - одночасно вигукнули ми. А що як... На все село засмiють. I нащо Ява сказав!
- Вiн... по... пожартував, - зиркнувши на Яву, поспiшно сказав я.
- Умгу! - похнюпившись, пiдтвердив Ява.
- Ми просто хотiли... хотiли... - я нiяк не мiг придумати, що ж ми хотiли.
- У Днiпрi скупатися, - пiдхопив Ява. - Тому й чкурнули. Бо Галина Сидорiвна не дозволяє. А у нас же Днiпра нема. А Днiпро ж, знаєте...
- Знаю, - усмiхнувся старшина. - Ну, гаразд. Бачу, хлопцi ви ловкi, вигадливi... Сам колись таким був. Тiльки брехати не треба. Пiшли.
Пiднялися ми по схiдцях на майдан, що перед музеєм. .На землi щось камiнням викладено - наче велетенськi 'класи'.
- Оце, - каже старшина, - найдревнiше в Києвi мiсце. Тут понад тисячу рокiв тому Десятинна церква стояла. Це її фундамент.
Навшпиньках пройшли ми по тому фундаменту. А за фундаментом велика трикутна галявина, кущами рiвненько обсаджена, i посерединi галявини - ми навiть очам не повiрили - здоровеннецька копиця сiна. У центрi Києва на найдревнiшому мiсцi - копиця сiна, як у лузi. От здорово! I така нам та копиця мила, наче привiт з рiдної Васюкiвки.
Дивимось, а за копицею, бiля самого входу в музей, гармати стоять, п'ять гармат.
- Що то? - осмiлiвши, спитав я.
- Це, брат, артилерiя, що була в нас на озброєннi у сорок третьому, коли ми Київ од фашистiв визволяли, - пояснив мiлiцiонер.
- А ви той... ви теж визволяли? - спитав i знiтився Ява, що так нескромно спитав.
- Визволяв, хлопцi. Що було, те було, - просто вiдповiв старшина. Навiть поранило мене тут, у Києвi. В госпiталi тут лежав. Київ для мене кревне, рiдне мiсто.
Ми якось зовсiм по-новому глянули на нього. Он вiн, значить, який старшина Паляничко. Хотiлося ще щось спитати, та старшина вiв уже нас у музей.
