- Все розпитували про роль царя, - вiв далi кругловидий - Нi, кажу, нема про що говорити. Як буде готово, тодi й приходьте.
- Правильно, - пiдтримав 'гачкуватий'. - Нiколи не можна розказувати заранi. Я терпiти не можу, коли ото дiляться творчими планами, обiцяють, беруть зобов'язання, а потiм... пшик! - i нiчого нема. Отож нi пуху нi пера! Я побiжу, бо вже й так запiзнююсь на радiо!.. Бувай! Привiт Галинцi. Я заскочу днями... Будинок я пам'ятаю... А квартира, якщо не помиляюсь, тринадцята? Так?
- Так так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! - весело усмiхаючись, гукнув кругловидий, а коли 'гачкуватий' одбiг, неголосно, але так, що ми почули, буркнув:
- К чорту!
Ми з Явою перезирнулись i усмiхнулися. Ми знали, що коли кажуть 'нi пуху нi пера', треба посилати к чорту, але щоб це робив дорослий - уперше чули.
Кругловидий артист рвучко ступив кiлька крокiв, збираючись пiрнути, i раптом спинився, звiвши руки догори:
- Ух ти! Годинника забув зняти!
Обернувся, побачив нас:
- Хлопчики, будьте друзями, покладiть отам на сiрi штани, щоб менi не вертатися. - I простягнув годинника. Я стояв ближче до нього, я й узяв. А артист одразу - шубовсть у воду i поплив кролем, спiнюючи ногами воду, як моторний човен. Здорово плаває!.. Кiлька секунд ми дивилися, як вiн пливе. I раптом десь лiворуч почувся зойк.
- Ой! Утонув! Утонув!.. Утопленика витягли!
- Де?
- Де? - аж пiдскочили ми. I кинулися туди, куди вже бiгли люди.
А що? Коли б при вас кричали 'утонув! утонув!', ви б хiба стояли на мiсцi? Ви б, забувши все на свiтi, теж кинулися туди. Тим паче, коли ви тiльки-но думали про те, щоб кого пебуть урятувати! Може ж, ви там ще знадобитесь... Та й до того якщо врахувати, що ви ще нiколи в життi не бачили справжнього живого утопленика... Тобто не живого, звичайно... а взагалi... ну, одним словом, утопленика.
- Де? Де? Де? Де? - шмигляли ми серед людей, намагаючись побачити щось. Але люди стояли тiсно, i нiякого утопленика не було видно.
Тодi ми кинулись навкарачки i - мiж ногами, мiж ногами - як собачата... Нарештi побачили. На пiску голiчерева лежав хтось великий i довгий, а верхи на ньому сидiв худенький, гостроносенький, уже немолодий чоловiк з кущиком сивуватого волосся на грудях i робив йому штучне дихання. Раз! Два! Разi Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
- Давайте тепер я, - змiнив гостроносого кремезний аж начорно засмалений рятувальник, який щойно пiдплив на своєму човнi. Видно, вiн вiдчував себе дуже нiяково, що не вiн врятував утопленика, а звичайний собi чоловiк, та ще й такий непоказний...
Ми придивилися до утопленика. Це, безперечно, був один з отих гарикiв-марикiв, бо на шиї в нього висiла на ланцюжку пiдкова, а на руцi було 'виколото' серце, пробите стрiлою, i пiд ним текст: 'С юных лет счастья нет'...
Двiчi мiнялися гостроносий з рятувальником, а утопленик все ще був неживий. У натовпi гомонiли:
- Такий молодий'
- От горе!
- А як же це сталося?
- Кажуть, заплив за буйок i там його чи то корчi схопили, чи що!
- Ох, оцей Днiпро, скiльки вiн життiв забирає!
I раптом утопленик розплющив очi... У натовпi збуджено загули.
Утопленик пiдвiв голову, обводячи людей каламутними очима, сперся на лiктi. Гостроносий, що саме робив йому штучне дихання i сидiв на ньому, втягнув носом повiтря, поморщився i вигукнув:
- Та вiн же випивший!
Рятувальник теж нахилився до утопленика:
- Авжеж! Тхне, як з бочки!
- Ах ти ж чорт!
- Ну й сучий син!
- I полiзло, п'яне, у воду, щоб йому!..
- В таку спеку пити - то смерть!
- Ото тобi й корчi.
- Такий молодий! - чулося звiдусiль.
Гостроносий, все ще сидячи на воскреслому п'яному 'утоплениковi', дивився-дивився на нього, а тодi звiв руку та - ляп, ляп! - його по лицi долонею, аж задзвенiло.
- Правильно!
- Так його!
- Щоб знав, як пити! Як людей нервувать!
- Думали, що вiн нещасна жертва, а вiн!..
- Ще йому, ще!
- I ми можем додати!
Натовп настроєний був уже весело, напруження спало. Гостроносий бiльше ляпасiв не давав, рвучко пiдвiвся, переступив через 'утопленика' i пiшов геть. Натовп розступився перед ним, даючи дорогу.
- Нiчого, ми його у витверезник одвезем, там з ним поговорять, бадьоро казав кремезний рятувальник, беручiї 'утопленика' пiд пахви i ведучи до човна.
- Ти хоч би спасибi сказав людинi, що врятувала тебе!
- Хоч би прiзвище дiзнався.
- Думаєш, легко було йому такого бугая з води тяг ти! - гукали люди вслiд 'утопленику'. Але той тiльки дур нувато витрiщався - видно, ще не прийшов до тями.
Човен одплий. Люди почали розходитися.
- Ой! Треба ж годинник покласти! - зойкнув я, тiльки тепер згадавши, що все ще тримаю його в руцi. Кинулися ми з Явою назад. Туди-сюди поткнулися. А де ж сiрi штани? Нема сiрих штанiв. Може, не тут, може, лiвiше... I там нема... Ой лишенько! Що ж це таке? Дядьку, де ви? Мелькають перед нашими очима сотнi облич i всi незнайомi. Здаеться не тут... Далi... Ой, нi! По-моєму, назад!.. Нi-нi, вперед!.. Нi, я тобi кажу, назад... А може, справдi вперед? Бiгаємо ми взад-вперед, не можемо знайти нi мiсця того, нi дядька-артиста, нi сiрих його штанiв. Та й як же його знайдеш, коли всюди i пiсок однаковий, i люди однаково голi, нiяких тобi особливих прикмет!
Ой нащо ж нам був той фальшивий утопленик?! Що ж тепер буде?!
- Ану, Яво, давай у воду! Може, той артист ще плаває. А я по берегу побiгаю.
Роздягнувся Ява, шубовсть у рiчку.
А я берегом бiгаю. Далеко одбiгагь не наважуюсь, щоб хоч Яву не загубити. Але бiгаю весь час. I людям в обличчя заглядаю...
Через пiвгодини вилазить Ява з води. Хекає знесилено:
- Нема...
- Може, вiн... втопився? - розгублено кажу я.
- А штани? Штанiв же нема... А поплив вiн без штанiв , - переконує мене Ява. - Та й плаває вiн так, що море тобi перепливе i не втопиться.
- Що ж робить?
- А хiба я знаю?
Такий розпач мене охопив - хоч плач. Хороший симпатичний чоловiк дав менi годинника. 'Будь, сказав, другом, поклади, сказав, на мої штани, щоб менi не вилазити '
А я... друг називається! Забрав годинника i - фьюiть! - шукай вiтра в полi...
- Яво, виходить же, що я вкрав годинника, - сказав я, скривившися.
Чесний Ява знизав плечима.
Нiколи в життi я не був собi такий противний, як зараз. Звичайно, нi я, нi Ява - не були ми безгрiшнi. Трусили ми iнколи грушу-гниличку у сусiдки баби Настi, у Книшихи. Так там же тих груш стiльки, що вони все
