Потiм ми випили чаю ('ми ж у гостях отак-о наїлись') i голоднi лягли спать.
...Ми лежимо i не можемо поснути.
На мене находить приступ запiзнiлого каяття. Совiсть точить мою душу, як шашiль дерево.
- От як паршиво виходить! - з гiркотою шепочу я. - Хочемо стати героями, а тiльки те й робимо, що брешемо, обманюємо, обдурюємо... Тiльки за один день скiльки! Артиста обдурили, обiкрали, мiлiцiю з нiг збили, троячку протринькали, тiтцi брехали, дядьковi брехали, навiть... милостиню взяли. Невже для того, щоб стати героєм, треба стiльки брехати i стiльки нечесних вчинкiв робить? Якщо так, тодi весь той наш героїзм - нiчого не вартий! Якийсь брехунячий героїзм. А справжнi герої передусiм чеснi, благороднi люди. Кармелюк, Довбуш, граф Монте-Крiсто, капiтан Немо, Котигорошко, Покришкiн... Нiколи вони не брехали. А ми - брехуни й жулiки...
Ява зiтхає i погоджується зi мною:
- Авжеж. Щось ми розбрехалися i... взагалi... Давай бiльше не будем.
- Давай, звичайно, давай, - кажу я, - але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, - мовчи i все.
- Гаразд, - пiдхоплює Ява. - Тiльки кров'ю ми вже клялися - то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi... тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.
Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як - щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися - аби результат був хороший.
На цьому ми й домовились.
I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.
РОЗДIЛ V
Шукаємо царя - незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня
Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу - вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.
Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:
- Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? - i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:
- У якiй контррозвiдцi?
- У тiй, - каже, - що шпигунiв ловлять.
- Тю! - кажу. - Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.
- Нiчого не звихнувся, - каже вiн. - Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник - значiть, вiн контррозвiдник.
- Яку зброю? - нiчого не розумiв я.
- Пi-ста-лєт! - вiдрубав Ява.
- Де ти його бачив?
- У шухлядi письмового стола - вона висунута трохи.
- Да? Ану ходiм! - i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую гляди ж, як збрехав!
Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки - стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!
Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями - зарядку робив. А тодi...
- О! Дядю Гришо, а що це у вас? - здивовано i невинно-невинно спитав я.
- Де? - дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.
- Та оце, - киваю, - в шухлядi.
- А-а... Пiстолет.
- Та бачу, що не лопата... А нащо?
- Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?
Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi 'Бiльшовик', ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:
- А як же вiн стрiляє?
- Дуже просто, - дядько вийняв пiстолет з шухляди. - Дається команда... 'На старт!' - потiм: 'Увага!' - а тодi, - дядько пiдняв пiстолет над головою...
Б-бах!..
Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:
- Ой!.. Трах-тарарах!.. - Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.
Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.
- Гри-ишо! - докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.
- Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, смiючись сказав дядько.
- А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, - сказав я (жалко менi стало тiтку).
- З ним i шпигунiв ловить можна, - сказав Ява. - Б'є, як бойовий!..
- Дядю Гришо, а можна стрельнути? - насмiлився я.
- А чого... тiльки.. - Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.
- А ми у спальнi, - вихопився Ява.
- Ну давайте...
Але навiть у спальнi, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
- Тьотю, на старт! Увага!
I лише тодi натиснув обома руками на рукоятку (така туга, що однiєю годi й думати!). Ох же ж i стрельнуло! По-моєму, ще дужче, нiж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою - бiльше дядько не дозволив ('Ще сусiди позбiгаються!').
Вся ця iсторiя з пiстолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защемiло i заскиглило, як цуценя у темнiй коморi. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як вiн зустрiне нас?
Переделать!!!
нiданком я вже сидiв мовчазний i похмурий. Ява по
''м^о8 їроiову^гт ^-'лу^т^.
'ро те то тре?' я^ось, не брешу..' ('i в 'кому разЧ), ви
- Тто^6 КлТйУ^о - д'я ^ Й-^й^їГ^IТпГ^зГ^о^Ї
Е1=^^^^^^^^^^^^^^^
''Д^кїї^. заперечу.'... коли , сказав про театр, тiльки роздумливо промовив:
^^I^^^^
- -^^^^^^ Я^и я був ^чТ^гадав дядько мої думки, чи нi, але вiн усмiх
'увся: а то й правда. Iдiть самi. То я пожартував. Але якщо
чнову десь загубитеся - завтра ж додому.
Уядько дав нам грошi, ми повдягали новенькi хрумiли-вi сорочки0, випрасуванi штани, лискучi, ще невзуванi жод
''нГзЇаю^я^и^аГ^коли на менi все нове, вiдчуваю
гебе начеголпй Здається, що на мене всi дивляться, i со-себе, наче ГОЛ11И. .я сховатися вiд людських
