не хвилювався перед виходом на сцену, як я. Хоч виходив я у натовпi всього на хвилину, i жодного слова не говорив, i глядачi мене навiть не помiчали. Але менi здавалося, що всi дивляться на мене. Потiм дали менi зiграти невеличку роль. Роль була малюпусiнька, як горобиний нiс. Я виходив i казав: 'Графиня захворiла i прийняти вас не може'. Повертався i йшов. I все. Але я був переконаний, що в цих словах головна iдея п'єси. I я казав цi слова таким голосом, наче сповiщав про кiнець свiту. Вперше весь зал дивився на мене i слухав мене. Передати це почуття неможливо. Тим бiльше, що моїми словами закiнчувалася перша дiя. Завiса опускалася, i в залi вибухали оплески. Здавалося, що аплодують саме i тiльки менi...
Довго ще розказував нам Максим Валер'янович про театр, про своє життя...
Повертаючись додому, ми з Явою всю дорогу мовчали. Ми думали. Ми вперше були знайомi iз справжнiм артистом. З артистом, який грав на сценi i знiмався в кiно.
РОЗДIЛ VIII
'Товаришу цар, ви заарештованi!' 'У-у, понесу!..'
Вечiр.
Ми лежимо на тахтi коло вiдчиненого балкона. Цей день принiс нам стiльки вражень, що треба бути дубовою полiнякою, щоб одразу заснути.
Ява весь час крутиться, наче його щось кусає. Я добре знаю свого друга. Я знаю, що його кусає, його думка якась кусає, не дає спокою.
- Ну, що таке? - питаю я. Ява зiтхає, але мовчить.
- Ну кажи вже, що там таке? - повторюю я.
Ява ще раз зiтхає i каже:
- Ти знаєш, Павлушо, я вирiшив: я, мабуть, коли виросту, в артисти пiду.
- А хто ж шпигунiв ловитиме? - посмiхнувся я. - Хто ж тодi мiлiцiонером буде? Як усi мiлiцiонери в артисти пiдуть? I Тарапунька, i ти... Розведеться тих злодiїв i шпигунiв, як комашнi, - проходу вiд них не буде. Що ти собi думаєш!
- Нiчого, - серйозного каже Ява, - i без мене знайдеться кому ловити.
_ Але ти згадай, що ти вчора говорив! Навiть не два днi тому, а вчора!
- Так то ж було вчора, а це сьогоднi. Життя мiняється...
- Мiж iншим, - кажу, - щоб стати артистом, кажуть, треба мати до цього талант... О!
- Ну про це ти й не говори! Що-що, а таланти в нао з тобою якраз е. Це точно. Думаєш, ти поганим був би артистом? Го-го! Ще яким би артистом був! Всi б аж плакали!
- Плакали б, точно, - гигикнув я. - Бо грошей було б жалко, що заплатили за квитки...
- Дурний! Ти себе просто не знаєш. Думаєш, дарма нас у селi 'артистами' називають? Дiд Салимон весь же час повторює: 'От артисти! Ну й артисти!'
Коли вам в очi кажуть, що ви талант, i переконують у цьому, дуже важко сперечатися. Я пробурмотiв щось невиразне i замовк.
Ява тепер говорив без перешкод:
- Артистом таки найлучче буть. Найвеселiше життя в артистiв. Музика, пiснi, оплески. Не життя, а Першотравневе свято! I - слава! Яка в артистiв слава! Найрозумнiших академiкiв так не знають, як артистiв. От скажи, ти якогось академiка знаєш? В обличчя?.. От бачиш! А Кадочникова знаєш, Рибникова знаєш, Баталова знаєш, Смоктуновського знаеш, Фiлiппова знаєш... Та що казать! Кiноартиста, що на екранi навiть раз тiльки мелькнув, - усi знають. Вiн iде по вулицi, i всi пальцями на нього - тиць! тиць! А ти кажеш...
Я змушений був погодитися.
Поговорили ми ще трохи про те, як добре бути знаменитим артистом, i поснули. I наснився менi сон...
Мiж iншим, сни менi чомусь часто сняться якiсь плутанi, фантастично-пригодницькi. I я люблю їх розказувати. Ява завжди просить мене: 'А розкажи-но, що тобi снилось'. I я охоче розказую... Ява заздрить на мої сни (йому сниться якась нiсенiтниця) i каже, що я у снах бiльший генiй, нiж у життi, I було б для мене, мабуть, добре, якби я завжди спав i не просинався...
Так-от наснилось менi... Буцiмто сиджу я посеред сцени на царському тронi у якiйсь велетенськiй i смердючiй, мов кобеняк дiда Салимона, царськiй шубi. На головi в мене золота корона, в руках замашний дрючок з балабухою на кiнцi - 'скiпетр' зветься.
I з темного залу звiдусюди (з партеру i з ярусiв) лупають i на мене коров'ячi й баранячi морди. Так, так, на мiсцях глядачiв усюди сидять корови, вiвцi, барани та iнша рогата худоба. I мене це анiскiлечки не дивує. Наче так i треба, У першому ряду сидить наша однорога корова Манька, Явина плямиста Контрибуцiя, цап Жора i колгоспний бугай Петька. I я раз у раз злегка (щоб не помiтили iншi глядачi) пiдморгую їм оком, як пiдморгує артист своїм родичам, що прийшли на спектакль.
Але в основному я сиджу i виголошую якийсь довгий монолог - без слiв, але дуже розумний i красивий... Нарештi скiнчив i схилив голову, чекаючи оплескiв. Та в залi гнiтюча тиша. I раптом ярозумiю: якi тут можуть бути оплески, коли в них, у моїх глядачiв, не руки, а ратищ! А де вичули, щоб хтось аплодував ратицями? Чого я, дурний, хвилююсь? Мої ж глядачi просто не можуть аплодувати. Вони можуть тiльки мукати, бекати й мекати. Але вони з поваги до мене цього не роблять. Вони мовчать, виказуючи в такий спосiб захоплення моєю грою. Манька i Контрибуцiя розчулено зiтхають. Цап Жора витирає кiнчиком бороди очi. А колгоспний бугай Петька, вiдомий хам i грубiян, плаче, як дитина. Зворушений, я встаю, та замiсть того, щоб розкланятись, раптом цвьохкаю на весь зал батогом (у мене в руках уже не скiпетр, а батiг!). I глядачi мої з гвалтом зриваються з мiсць. Мить - i в залi вже порожньо. Нiкогiсiнько. Самi стiльцi.
Аж тут з-за кулiс на сцену виходить Ява... У формi мiлiцiонера.
Грюкаючи чобiтьми, крокує до мене i каже:
- Чого нарушаєш? Не нарушать! Бо зараз заберу в район.
Я гнiвно дивлюсь на нього:
- Хто дав тобi право так зi мною розмовляти? Я - цар!
- Який же ти в бiса цар. Ти - злодiй! Ти вкрав годинник у справжнього царя, i от у мене ордер на твiй арешт. Товаришу цар, ви заарештованi! - I Ява показує менi якогось папiрця.
Мене охоплює страх.
- Яво, - кажу я, - нащо ти це говориш! Ти ж знаєш, як усе було. Це ж випадково.
А вiн сердито:
- Хто дав тобi, злодiю, право, називати мене, представника влади, на 'ти'? Оп'ять нарушаєш!
- Вибачте, - кажу я, зовсiм спантеличений, - але я думав, що ми з вами друзi.
- Iндик думав, - суворо каже Ява i раптом накидає менi на голову якусь ряднину. I я вже зв'язаний, нiчого не бачу, не можу ворухнути нi рукою, нi ногою. Якась ниточка вiд ряднини лоскоче менi обличчя, а я не можу її вiдкинути. I це так нестерпно, що хочеться крикнути, але крик застряє в горлi i... я прокидаюсь.
Виявляється, по менi повзала муха. Коли я розплющив очi, вона сидiла на кiнчику мого носа i потирала вiд задоволення переднi лапки. Я зробив губами - пфуй! - муха злетiла, продзижчала десь пiд стелею i сiла менi на лоб... Про сон тодi було й думати.
Я сiв на тахтi i глянув на 'мiлiцiонера' Яву. Вiн мирно спав, пiдклавши пiд щоку долоню i прицмокуючи губами, мов немовля.
- 'Не нарушай!' У-у! Зрадник! - пробурмотiв я i шпигонув його пальцем у бiк. Вiн одразу прокинувся, схопився i сiв, клiпаючи заспаними очима:
- Га? Що?!
- Вставай, бо я вже прокинувся i менi нудно, - спокiйно сказав я.
- Тюгу!.. ДурнийI - i вiн гепнувся на подушку i заплющив очi.
- Не нарушай! - 'мiлiцiонерським' тоном сказав я.
- Одчепись, я спати хочу.
- Ану тебе, соня, - сказав я, скочив з тахти i вийшов на балкон подихати свiжим ранковим повiтрям.
А ранок же який! Яскравий, дзвiнкий, блискучий, як нова копiєчка! I веселий, i га-ла-ла-гомiнкий, i спiвучий... Ох, який же спiвучий.
- Аве-е Марi-iя, а-аве Ма-арiя-я... - печально виспiвував з розчиненого вiкна високий i чистий хлоп'ячий голос.
I цiєї самої митi:
- Джама-а-айка! Джама-айка!.. - бадьоро i весело вигукував на весь район той самий голос iз другого
