- Вибачте, дорогий... потiм потiм, - вiн благальне притиснув руки до грудей i схилив голову. - Пiсля зйомки... Всi справи пiсля зйомки... Найневiдкладнiша справа зараз - зйомка... Швиденько на майданчик... На майданчик! I ви теж... Я вас запрошую, дорогi мої, - звернувся вiн до нас. - Тiльки, звичайно, щоб тихо, понiмаєте, щоб .. не той, понiмаєте...
Максим Валер'янович весело глянув на нас:
- А що? Ходiмте... Ви ж на зйомках ще, мабуть, не бували? То вам буде цiкаво... Хочете?
Авжеж, ми одразу погодились... А Валька не стрималась i аж пiдскочила, плеснувши в долонi: 'Ой, як здорово!' Ява гордо подивився на неї: як-не-як, а це через нас вона потрапила на кiностудiю, та ще й на зйомки: а то хоч i живе вона в Києвi, а кiнозйомок зроду не бачила.
I знову пiшли ми довжелезними коридорами.
Я йшов i думав: 'I що ото за синоптики, що не вмiють звичаишсiнького дощу вгадати! В нас у селi кожна баба вам за три днi наперед дощ завбачить. Прикмет же є певних скiльки хочеш. I по тому, як вiтер вихриться - чи на порiг, чи з порога. I як кури поводяться. I як сонце сiдає... I коли дерева балакають...
Завели б собi на метеостанцiї курей - i клопоту б не мали! Не зривали б тодi кiнозйомок!'
Спустилися ми кудись униз i опинились наче у велетенському цеху якогось заводу. Стелi угорi майже не видно... Ми всi одразу якiсь маленькi-маленькi стали... Iдем, iдем, iдем - кiнця нема.
Назустрiч нам дрiботiв, цокаючи по цементнiй пiдлозi каблуками, якийсь маленький худенький лисий чоловiчок. Ще здалеку вiн замахав руками i загукав:
- Драстуй, Вiтю!
Наш 'Поцiлуйте мене, друзi!' теж замахав руками i теж загукав:
- Привiт, Женю!
А коли той наблизився, пiдстаркуватий Вiтя обняв лисого пiдстаркуватого Женю i вони розцiлувалися. Потiм лисий Женя поцiлував Максима Валер'яновича. Я вже боявся, що вiн i нас почне цiлувати, але нi, вiн тiльки помахав нам рукою i сказав:
- Привiт, старики!
Ми всмiхнулися мимохiть - лiтнiй дядечко, який уже, певно, мав онукiв, був у нього Вiтя, а ми - старики... Ха!
Хоч оте звертання 'старик' було нам добре знайоме. Так навiть ми iнодi називали один одного, навчившись од київських мисливцiв.
Сам Женя був, мабуть, ще старший за Вiтю. I не тiльки тому, що навкруг його лисини, як очерет навколо озера, стирчало звихрене, сиве волосся (у Вiтi - жодної сивої волосини!). Все обличчя у Женi було у великих зморшках - як печене яблуко. Але то були якiсь дуже iнтереснi зморшки. Вони всi нiби променилися вiд очей. I тому обличчя його весь час сяяло i смiялося. А чорнi яскравi очi бiгали, як мишенята.
Коротше кажучи, вiн був дуже приємний.
Я помiтив, що коли вiн ще бiг нам назустрiч, то поглядом нацiлився чомусь саме на нас з Явою. I коли вiн цiлувався з Вiтею i Максимом Валер'яновичем, вiн теж не зводив погляду з нас. I тiльки-но привiтався, одразу накинувся на Вiтю, киваючи на нас:
- Хто це? Чиї це?
Вiтя знизав плечима i показав поглядом на Максима Валер'яновича.
- Мої, - усмiхнувся Максим Валер'янович.
- Вони в тебе знiмаються? - знову накинувся Женя на Вiтю. Той заперечно похитав головою.
- То чого ж ти мовчиш! - вибухнув Женя. - Вони ж менi отак-о, - вiн черкнув себе долонею по шиї, - потрiбнi! Це ж такий типаж! У мене ж завтра масовка! Я мрiяв про таких хлопцiв! Старики, я вас дуже прошу! - вiн притис руки до грудей. - Я вас просто благаю! Я пришлю по вас машину! Завтра... о дванадцятiй годинi.. на зйомку... сюди в студiю.. Я домовлюся з вашими батьками.. Всього на один день... Яка ваша адреса? - вiн уже витяг з кишенi блокнота.
Все це було так раптово i так швидко сказано - як з кулемета, - що ми тiльки розгублено клiпали очима. I адресу я сказав машинально, ще не розумiючи, що воно й до чого.
- Якщо ви зможете, приводьте ще одного-двох хлопцiв... - говорив вiн, записуючи адресу. - О пiв на дванадцяту по вас приїде мiй асистент... Домовилися... Прекрасно, прекрасно... Привiт! До завтра...
I тiльки коли вiн одбiг, я нарештi второпав, що нас - мене i Яву запрошено знiматися в фiльмi, що завтра, буквально завтра, ми станемо кiноартистами i нашi мордяки побачить весь Радянський Союз, а може, навiть i весь свiт, що, коротше кажучи, як у казцi, здiйснюється те, про що ми могли тiльки мрiяти... Ой! Бугульбульбуль! Щось радiсно забулькотiло, загуло й засвистiло у мене всерединi - так гуде й свистить, закипаючи, самовар... Ще трохи - i в мене з носа пiде пара вiд бурхливої радостi... Я глянув на Яву - такого радiсно-дурного обличчя я ще не бачив нiколи .
- Ну от! Я вас вiтаю! - весело сказав Максим Валер'янович - Бачите, що таке кiно! Виявляється, режисеровi евгену Михайловичу ви були отак о потрiбнi. I завтра вже будете знiматися... Кiно - це, братця, велика штука...
- Найважливiше з мистецтв! - сказав Ява.
- ...Що належить народовi! - сказав я. О господи, i чого це щастя робить людей такими дурними!
- Яка я рада за вас! - тонким, тремтячим голосом сказала Валька. Вона заздрила, вона шалено заздрила нам. Нiколи вона, мабуть, ще не обливалася так у душi сльозами, що вона дiвчина, а не хлопецью.. Горе тим дiвчатам!..
- Нiчого, а iншим разом будуть потрiбнi дiвчата... От побачиш! сказав я тоном, яким говорять з маленькими дiтьми або з хворими. Я був великодушний...
У душi моїй пурхали метелики...
Ми звернули лiворуч у маленькi дверцята й опинились у величезному гiгантському темному залi. Ми довго петляли майже напомацки серед якихось перегородок i риштувань, перечiплюючись об товстi гумовi кабелi Нарештi вийшли на яскраво освiтлений майданчик . Го!.. На майданчику стояв лiтак!.. Тобто не весь лiтак, а шмат лiтака.. Переднiй салон розрiзаного уздовж Ту-104... Але все справжнiсiньке, i крiсла, й iлюмiнатори, i все-все (я ж лiтав, я знаю!). Оскiльки зйомка ще не почалася, i пасажири, i стюардеса, i пiлоти спокiйно походжали собi по майданчику. Бiля великих прожекторiв на пiдставках метушилися робiтники у спецiвках. А по рейках, що тяглись уздовж лiтака, парубок у картатiй сорочцi повiльно пхав вiзок, на якому стояв кiноапарат. До апарата прилип дядько в чорному халатi.
- Вимкнiть четвертий дiг! - гукнув вiн якраз, коли ми пiдходили. Щось клацнуло, i один з прожекторiв, що стояв нагорi на якомусь мiстку, погас...
Ох, цiкаво ж тут!.. Та ще й лiтак! I тому, що це був саме лiтак (наче на студiї було вiдомо, що я - майбутнiй льотчик), мене огорнула хвиля нової бурхливої радостi... Все тут було таке надзвичайне i святкове. Так вiдчуваєш себе тiльки на власних iменинах, коли гостi вже зiбрались i сiдають до столу.
Я не мiг устояти на мiсцi. Я весь час крутився. I солодке передчуття, що зараз почнеiься найцiкавiше - кiнозйомка, - не давало спокою...
- Де Вася? - зцiпивши зуби, проказав 'Поцiлуйте мене, друзi!'. - Знову запiзнюється?.. Ну що ж, сядемо й будемо його чекати, - вiн рвучко сiв на стiлець, вперся руками в колiна i закляк з кам'яним обличчям. Та не минуло й хвилини, як на майданчик вибiг iз темряви захеканий юнак у формi льотчика:
- Вiкторе Васильовичу, вибачте! Вибачте! Годинник... зупинився... Я не винен... Забув завести...
'А я! - раптом подумав я. - Я ж теж не заводив. А треба ж регулярно заводити... Тато он теж щодня заводить... А то ще зiпсується... Треба завести...'
Я сунув руку в кишеню...
Менi здалося, що величезний прожектор-дiг падає на мене... Я похитнувся... Годинника в кишенi не було!
РОЗIЛ Х
Де годинник? Ми йдемо у вороже лiгво
- Зараз почнеться! Зараз почнеться! - збуджено говорить Ява. - А той довгий у хуражцi - викапаний Фiлiппов... Скажи!
- Яво... - кажу я мертвим i далеким-далеким, наче з iншої планети, голосом.
- А може, то справжнiй Фiлiппов... От було б здорово познайомитись... А чому ж нi - пiдiйти й сказати: 'Здрастуйте, ми завтра теж знiмаємось... хочемо порадитися'.
- Яво!
