- Ах ви ж гаспиди, iроди, анциболотники триклятi! Горiти вам у геєнi огненнiй, богохульцi сопливi! Щоб вас чиряки обсiли! Щоб вашi язики до зубiв поприростали! Щоб вас гикавка напала! Щоб вас болячка iз'iла! Щоб вас черва сточила! Щоб вам перекидатися у гробовiй могилi! Щоб вам нi дна, нi покришки! Щоб...

Пiд цi нескiнченнi бабинi прокльони ми попрямували до дiда Салимона.

А баба - га? Яка була хороша, тиха й лагiдна. А тепер, бач, як лається! Не гаразд, бабусю.

Два - один на нашу користь.

Коли ми вже зайшли у двiр до дiда Салимона, Карафолька сказав:

- Тiльки якщо ти серйозно до дiда, то їх нiкого нема зараз. Сьогоднi у шiсть ранку на автобус подалися всi. У Комишеваху поїхали, на весiлля. Дiдова сестра онуку замiж оддає. А що ти хотiв?

- Та нiчого особливого. Просто все-таки це ж його територiя. Може, вiн щось зна. I взагалi...

- М-да! - задумливо промовив Бардадим. - Ну що ж, Ходiмо! Тут нам робити нiчого. Поки що картина туманна, картина неясна. Єдине, що я можу сказати, - за апарат свiй я ручаюсь, вiн зафiксував те, що було. А що то було - це вже я не знаю.

РОЗДIЛ VIII

'Два кольори мої...' 'Геть звiдси!' - каже менi Павлуша. Друга атака баби Мокрини

Тепер головне моє завдання полягало в тому, щоб, поки я на конi (бо ви ж знаєте, у життi все буває), про мiй всесвiтньо-iсторичний подвиг якнайшвидше дiзнався Павлуша. Щоб якнайшвидше вiн розкаявся у своїй зрадi, заплакав, щоб я мiг його простити i ми помирилися. Бо, слово честi, менi уже набридло... Але як зробити, щоб вiн дiзнався? I не видно його нiде. Звичайно, хтось iз хлопцiв йому нарешчi розкаже. Та коли? Це може бути й завтра, i пiслязавтра, i через три днi. Не просити ж когось спецiально. I не йти ж самому доповiдати.

О! Гребенючка! Треба дiяти через неї. Треба якось ненароком їй усе розказати, а вже вона йому переповiсть точно. Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася, що спецiально.

Гребенючка жила на довжелезнiй вулицi Гагарiна, що вела вiд автобусної зупинки аж до рiчки.

Попрощавшися з хлопцями, я побiг на ту вулицю. Гребенючку я побачив ще здалеку - вона з сапкою поралася на городi.

Безтурботно помахуючи лозинкою, я пройшов повз її двiр, навiть не глянувши на неї, одвернувшись у протилежний бiк.

Головне - ненароком. Щоб вона не здогадалася... Минувши кiлька хат, я повернув i пiшов назад.

Вона не бачила мене.

Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову пiшов вулицею. Тепер я вже стиха насвистував щось бадьореньке.

Вона не чула. Бо навiть не пiдвела голови.

Пройшовши кiлька хат, я повернув назад. Тепер я насвистував уже голоснiше.

Вона однак не чула.

Дiйшовши до автобусної зупинки, я знову повернув назад.

Головне - ненароком, щоб вона не здога... Я вже вголос спiвав пiсню:

Два кольори мої, два кольори,

Оби на полотнi, в душi моїй оба.

Два кольори мої, два кольори,

Червоний - то любов, а чорний - то журба.

Що-не може людина йти i спiвати? А як у неї настрiй гарний! Дуже просто!

Вона тiльки вимахувала сапкою - аж мелькало. Мовби то не я спiваю, а жаба кумкає.

Коли я увосьме ненароком проходив, спiваючи, вулицею, сусiдка її, тiтка Уляна, вийшла на порiг i з-пiд руки глянула на мене. I дивилася довго, аж поки я не зник з очей.

А Гребенючка навiть не ворухнулася в мiй бiк. Позакладало їй, чи що? Глуха тетеря! Це я так цiлий день ходитиму.

Я взяв грудку й ненароком кинув у неї. I вцiлив по нозi. Вона не випросталася, тiльки голову повернула:

- Ти чого?

- Нiчого, - спокiйно сказав я i ненароком спитав: - А що ти робиш?

- Танцюю! - вiдповiла вона, продовжуючи сапати.

- А я сьогоднi вночi на кладовищi був... - почав я.

- Ну й дурень, - мовила вона i повернулася до мене спiдницею.

- Ах ти ж зараза! - ненароком (от уже, слово честi, ненароком) сказав я, схопив грудку i шпурнув у ту спiдницю. А що б, ну що б ви зробили, коли б iз вас отак збиткувалися?

I тут раптом позаду почув:

- З дiвчатами б'єшся? Олександр Македонський! Я рвучко обернувся.

За кiлька крокiв вiд мене стояв... Павлуша. От ти ж! Ну!

- А що ж? А що ж вона обзиває! - вигукнув я.

- А чого ти до мене лiзеш? Чого? - вигукнула Гребенючка. - Я тебе кликала? Ходить тут, ходить, пiдсвистує, спiває... 'Два кольори мої, два кольори', 'Червоний - то любов...' Дев'ять разiв пройшов. Чого, питається? Чого?

Значить, бачила! Все бачила, змiюка, а вдавала, нiби не помiчає!

I ще - 'червоний - то любов...' Ти бач, на що натякає!..

Павлуша дивився на мене якимись зовсiм бiлими очима.

Вiн уже, мабуть, думає...

Та потрiбна вона менi!

Та триста лєт!

- Та я ж... Я ж хотiв...

- Iди звiдси! - глухо сказав Павлуша.

- Я... я можу пiти... Такi.. Але ти. . ти... - менi забракло слiв. Я, може, сьогоднi привида сфотографував... От! Уперше в iсторiї... От! А ти... ти можеш малювать кущики i квiточки хоч двiстi рокiв. Альфрейщик!

Я повернувся й пiшов вулицею в бiк рiчки.

Я йшов, не помiчаючи дороги.

Тисячi кицьок дряпали моє пошматоване серце.

Отакого облизня пiймав я вiд своєї нещасливої, своєї пiдступної зрадливої долi. Отак зле насмiялася вона з мене. Таку викрутасисту дулю менi зсукала. Ото вже справдi - у кого доля, а в мене дуля. Одна буквочка, а скiльки в пiй глуму, скiльки сорому i ганьби.

Iшов же я з тим, щоб ненароком розказати тiй клятiй Гребенючцi про свiй подвиг, щоб вона переповiла Павлушi, щоб вiн заплакав, каючись, i щоб ми помирились.

А що вийшло?

Вийшло, що вiн менi сказав 'iди геть', як найлютiшому вороговi.

I прiрва, що пролягала мiж нами, стала ще глибшою i страшнiшою - так просто не перескочиш Зриваються з-пiд нiг величезнi валуни i з гуркотом летять у ту прiрву. А на днi її, наче Терек у Дар'яльськiй ущелинi, реве й нуртує рiчка сльоз моїх невиплаканих (бо не вмiю я плакати). А сам же, сам же винен! Ну що б було не кидать тiсi грудки їй у спiдницю, як вона 'дурня' менi пустила! I Павлуша б тодi нiчого, i вона б тодi не сказала, що я до неї лiчу, що дев'ять разiв пройшов.. А вiн тепер чорт-багьказна-що думає. Думає, мабуть, що я закохався у неї i хочу вiдбити її у нього. Вiн же знає, що я люблю Вальку Малиновську, чу, що в Києвi. Танцюристку струнконогу, що в балерини готується. На бiса ж менi його Гребенючка?! Ну на бiса?!

Еге, доводь тепер, коли так вийшло. Якi в нього очi були! Дай йому тодi пiстолета в руки - убив би, мабуть.

А день який!

То цiлий тиждень хмарно було, дощик накрапав, забули вже, як те сонце виглядає, не купались нi разу.

А тепер! На небi - нi хмарини. Сонечко усмiхається радiсно у свої вуса променевi. Теплий вiтрець повiває - наче мати нiжно гладить ласкавою рукою.

Про таку погоду дiд Салимон завжди каже: 'От погода! Тi, що вмерли, каються'.

А менi навпаки - вмерти хочеться: такий настрiй.

Цiкаво - чи плакав би тодi Павлуша? Мабуть, що нi. Звiсно, не смiявся б. Був би серйозний для годиться.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ИЗБРАННОЕ

1

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату