'Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, - вирiшив я i подумав: - А чи може людина сховати голову пiд крило... тобто пiд руку?' I чомусь вирiшив, що може, i подумав: 'То, мабуть, привид без голови саме так i робиться'.
Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що - нi! - голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, - рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так...
- Дiду, - вражено питаю я. - Дiду, а де ж його голова?
- Що? Голова? - нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: - Ой голова! Голова!
- Що з вами, дiду? - лякаюсь я.
- Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! - каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон - баштанник.
Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною - без голови, у бiлiй сорочцi - i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.
I тут я розумiю, що дiд Салимон - привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.
I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, - не вулики, а... гроби... П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.
I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась... голова попа Гоги.
- Здоров, рибалко! - I пiп Гога зареготав: - Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав... Ось-ось-о! - вiн показав менi рукою 'носа'. Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.
I раптом я побачив, що в гробу, поряд з попом Гогою, вже лежить... Павлуша. Нерухомий, iз заплющеними очима.
I невимовний жах, не так за себе, як за Павлушу, що, певно, вже не живий, охопив мене.
Я хочу крикнути, хочу кинутися до Павлушi i-не можу.
Щось на мене навалюється, бiльшає, бiльшає, бiльшає...
Я задихаюся, задихаюся, задихаюся... I прокидаюсь.
РОЗДIЛ XI
Я таки вiдвiдую дiда Салимона. Тепер уже наяву. Он воно що!
Кiлька секунд я ще не можу збагнути, що то був сон. Нарештi отямлююсь. Я згадую всi вчорашнi подiї, попа Гогу i своє тверде рiшення з самого ранку бiгти до дiда Салимона.
Батька й матерi, хоч i прийшли вони пiзно пiсля зборiв, уже нема - в полi. Що то значить - передовики, активiсти. Я їх майже не бачу.
Нашвидку поснiдавши, я побiг до дiда Салимона. Бiг i хвилювався а що, як вiн ще не приїхав, весiлля ж по кiлька днiв гуляють. I сам себе заспокоював, та нi, не залишать вони своє хазяйство надовго, на день ще так-сяк, сусiдiв можна попросити свиню, курей нагодувати, корову видоїти тощо, а бiльше нi. Та й Комишеваха недалеко, в сусiдньому районi, сорок п'ять хвилин автобусом. Приїдуть.
Менi здавалось, що коли я зараз, негайно, не побалакаю з дiдом Салимоном, то загину - пiп Гога обплутає мене, i я навiки втрачу i маму-депутата, i всiх рiдних, i школу, i Галину Сидорiвну, i все-все свiтле й хороше в моєму життi.
Я ще здалеку побачив, що приїхали. З димаря лiтньої кухнi у дворi курився синiй димок.
Дiд Салимон, жiнка його баба Галя, племiнник-москвич у бiлоснiжнiй сорочцi, його дружина, фарбована блондинка, i двоє дрiбних дiточок сидiли у садку за столом i снiдали. Зараз пiдходити, звичайно, було незручно.
Я причаївся за тином, перечiкуючи, поки вони поснiдають.
Чекати довелося довгенько.
Вони не стiльки снiдали, скiльки балакали - про жениха, який їм не дуже сподобався (особливо бабi Галi), бо весь час мовчав i майже нiчого не їв (мабуть, дуже гонористий i не дуже здоровий); про якогось Павла Гику, який, навпаки, весь час кричав i не давав нiкому слова сказать i якому його жiнка весь час казала: 'Сядь, сядь i помовч. Ти тут не найголовнiший. Це не твоє весiлля'; про закуску, яка була нiби й непогана, але пирiг недопечений, вiнегрет кислий, риба пересолена, а яєчка несвiжi...
Я терпляче слухав цi балачки i думав, що я б погодився, мабуть, цiлий рiк їсти кислий вiнегрет, пересолену рибу, несвiжi яєчка i недопеченi пироги, аби виплутатися з цiєї поганої iсторiї, в яку я сам так по-дурному вскочив.
Нарештi вони поснiдали. Гостi пiшли в хату, баба Галя - мити посуд, а дiд Салимон лишився на подвiр'ї один. Тепер можна.
- Драстуйте, дiдусю! - чемненько привiтавсь я, заходячи у двiр. Можна до вас?
- О! Здоров, шелегейдику! - звiв догори брови дiд Салимон. - Заходь! Що тобi? Меду?
У мене враз затремтiли ноги. Це ж були майже тi слова, I що увi снi. I я вiдчув, що зараз я скажу теж так, як увi снi, i злякався цього. I не мiг наважитися сказати. Тiльки ' заперечно похитав головою.
- Значить, просто так, у гостi? - усмiхнувся дiд Салимон. - Будь ласка! Прошу!.. Ну, як живеш? Яку нову авантюру придумали ви з корешем? Га?
Я розгубився. Якось не знав, з чого почати, як заговорити про те, що менi хотiлося.
- Чого соромишся? Щось же ж треба, я бачу! - пiдморгнув дiд Салимон. То давай, ну!
- Та нi, я просто... просто спитати хотiв... - нарештi зваживсь я.
- То питай - чого там. Та швидше, не муч. Бо я весь аж тремтю.
- Дiду, ви позавчора уночi, перед тим, як на весiлля їхати, нiчого не помiчали?
- Уночi? Позавчора? - дiд здивовано опустив куточки губ. - Гм... Уночi... Та, чесно кажучи, не дуже придивлявся, бо... бо темнувато було... А що?
- Ну, не вiдчували нiчого... такого?
- Вiдчував? Гм... А-а! Здається, вкусило щось. Чи то комар, чи, хай бог милує, блоха. А що?
- Та нi! У такому... у... душевному вiдношеннi.
- А-а... у душевному? Вiдчував! Вiдчував! Точно. Мучило мене, що за вечерею я вареника одного з сиром не доїв - скисне ж, думаю, на ранок. У сметанi на тарiлцi залишив.
- От якi ви, дiду! Я не про те! Я про видiння. Видiння якесь не являлося вам уночi позавчора?
- Тю! Видiння! Та що я хворий який, чи що? Хай - бог милує!
- Та я теж вродi не хворий, а позавчора уночi у вашому садку бiля Горбушиноi могили не тiльки бачив, а й сфотографував... Ось гляньте! - I я простягнув дiдовi фотографiю.
У цей час я повернув голову в бiк Карафольчиного городу i здригнувся там стояла вся наша гопкомпанiя: сам Карафолька, Вася Деркач, Антончик Машєвйький, Коля Кагарлицький i (я навiть не повiрив своїм очам) Павлуша з Гребенючкою Вони стояли, по-гусячому витягнувши шиї, i пильно прислухалися до нашої з дiдом розмови. Дiд, мабуть, давно їх бачив, бо стояв до них обличчям, а я спиною.
- Ану-ну! - дiд з цiкавiстю пiднiс фотографiю до очей. - Що ж то таке? Га?
- Та що ж! Не видно хiба... Я знаю... По-моєму, привид! Без голови!
- Ну-у? - роззявив рота дiд.
З хати вийшов племiнник дiда Салимона.
- Що там таке? - спитав вiн без особливого зацiкавлення, байдуже колупаючи в зубах
- Ану, Серьожо, iди-но глянь! - гукнув йому дiд Салимон. - Ти чоловiк грамотний, поможи розiбратися. Хлопцi онде-о привид сфотографували. У нас в садку. Позавчора вночi.
- Привид? - племiнник пiдiйшов, взяв у дiда фотографiю. Подивився i похитав головою:
- Ай-яи-яй!.. Що ж це ви, дядю! Нехорошо! Кажете, що атеїст, смiєтесь iз забобонiв, а самi привидiв у себе в садку розводите. I це тодi, як люди по Мiсяцю гуляють. Пiдриваєте авторитет науки. Несолiдно.
- Мда-а, - розгублено розвiв руками дiд Салимон - Конфузiя вийшла. Опозорився на старостi рокiв. От бiда! Що ж тепер робить? Можуть же ж бути неприятностi...
- Хiба я знаю... - знизав плечима племiнник. - Треба щось придумати. Якось викручуватись.
- А що, як... - задумливо протягнув дiд i раптом рiшуче повернувся до племiнника: - Ану знiмай сорочку! - Почiм гукнув дiвчинцi, яка стояла на порозi: - Оксанко, давай плечики.
- Правильно! - пiдхопив племiнник i почав знiмати свою бiлу нейлонову сорочку.
З хати вийшла дружина племiнника з пластмасовими плечиками в руках.
