- Що це ви... - почала вона.
Але племiнник перебив її.
- Цить! Давай сюди! - i, змовницьки прибавивши долоню до рота, вiн таємничо проказав менi: - Пустимо чутку, що то була... сорочка! Га?
I тiльки тут я збагнув, що вони смiються.
Йой! Та це ж справдi була сорочка! Звичайнiсiнька нейлонова сорочка на плечиках, що сушилася на отiй вишнi в кiнцi саду. Випрали до весiлля, щоб чистеньку вранцi вдягнути. Вiтер гойдав ii, розмахував рукавами... А я... Ах ти ж.
Перший почав Антончик. Спочатку нерiшуче, короткими чергами:
- Хи-хи... Хи-хи... Хи-хи... - Тодi, вiдчувши пiдтримку, гримнув розкотисте, на повнi груди: - Га-га-га-га- га!
I хлопцi, тi самi хлопцi, що вчора тiльки роти роззявляли i були, так би мовити, у нокаутi, догори ратицями лежали, тi самi хлопцi реготали зараз iз мене, трохи по землi не качалися. I Гребенючка пискляво хихикала. А Павлуша смiявся, дивлячись на мене з гiрким спiвчуттям, як дивляться на п'яного калiку. I дружина племiнника (добра, видать, душа) дивилася на мене з жалiстю.
Вони жалiли мене.
Вони думали, що я переживаю, що сталась така конфузiя, як каже дiд Салимон.
Та, люди добрi!
Та, їй же богу, я не переживаю!
Та я радий, страшенно радий, що то не привид був, а сорочка. Та це ж просто прекрасно. Та я просто як на свiт народився. До лампочки менi тепер пiп Гога, баба Мокрина i вся їхня братiя. Не боюся я їх анiтрiшечки, анiкрапе-люшечки. Бо знову стою обома ногами на твердому матерiалiстичному грунтi.
I я смiюсь, регочу разом з ними. Але сам вiдчуваю, що надто голосно, надто вже сильно регочу. I вони менi не вiрять.
- Ну, то розкажи, розкажи, як же ж ви це встроїли? - пересмiявшися, нарештi спитав дiд Салимон.
- Та! - махнув я рукою: не хотiлося не те що згадувати - думати про це.
- Ну!
- Та! - не пiддававсь я.
- От же ж проханий! То давай ти! - кивнув вiн Павлушi i, звертаючись до племiнника та його дружини, сказав - То ж такi хлопцi! Завжди щось таке встругнуть, шелегейдики, що пупа порвеш. Спецiалiсти! Ну!
Павлуша знизав плечима.
- Ну що? I тебе просити треба? - скривився дiд.
- А я тут нi при чому, - хмикнув Павлуша.
- Як? - здивувався дiд Салимон. - Хiба ви не вдвох?
- Нє-а! - сказав Павлуша, почервонiвши, потiм повернувся i пiшов геть.
- Отаке! Що сталося? Тю! - навiть розгубився дiд Салимон.
- Та вони посварилися! Зовсiм! Уже не дружать! - вихопився Антончик.
- Е-е. Не годиться. Що ж це ви? Такi друзяки. Незручня-ак! - протягнув дiд Салимон.
Тут уже я почервонiв, повернувся i теж пiшов геть Тiльки у протилежний вiд Павлушi бiк Просто через кладовище, туди, у поле, де тiльки вiтер, далi вiд людей.
Ну, тепер усе! Кiнець!
Якщо ранiше, довiвши Павлушi своїми подвигами, що вiн промiняв мене, героя, на якесь опудало у спiдницi, я мiг ще простити йому зраду й помиритися, то тепер уже нi. Бо вiн при всiх, так би мовити, офiцiйно вiдмовився од мене.
Все!
Увiрвалася наша дружба, як з гнилої мотузки.
Все!
Нема в мене бiльше друга.
Все!
РОЗДIЛ XII
Нудьга. Я вiдганяю спогади. Мiй вiрний друг - Вороний. Солдати. 'Восьмьорка'
Минуло кiлька днiв.
Усього три слова, три невеликих словечка - 'Минуло кiлька днiв...' Написав - i не видно їх. Нiби й не було нiчого.
А як же ж вони тяжко, як довго вони минали, тi кiлька днiв! I довго, i нудно, I сумно, й тужливо - наче в тюрмi, в одиночнiй камерi.
Як на зло, погода знову зiпсувалася.
Дощ перiщив з ранку до ночi. Не можна було носа виткнути з хати.
Сядеш бiля вiкна, вшнипишся у калюжi-хлюпалюжi надворi i тiльки слухаєш, як безупинно дзюренчить у ринвi вода. I так тобi кепсько, так тобi зле, що й сказати не можна. Наче увесь отой дощ - то суцiльнi сльози твої.
До чого дiйшло - пiдручники торiшнi перечитувати став.
А тут ще й мати серце крає:
- Пiшов би хоч до Павлушi - не нудився б так.
За тою своєю роботою, за тими громадськими обов'язками вона весь час забувала, що ми посварилися навiки.
А там ще й тато. Душу вивертає своєю музикою.
Прийде з роботи, витягне скрипку та як почне випилювати жалiбної здається, не по струнах, а по жилах твоїх смичком водить.. Краще б вiн уже тою скрипкою по головi мене луснув.
Уперше, мабуть, у життi збагнув я по справжньому, що то за безпросвiтна штука - справжня самотнiсть. Коли навiть думкою сягнути нема до кого.
I робити нiчого не хочеться, i читати не хочеться, i гратися не хочеться - нiчого не хочеться..
Павлушi добре - сидить собi, мабуть, i малює якусь собаку...
А чого це я про нього думаю?! Хай хоч на головi стоїть - менi що! Менi до лампочки! Iуда! Запроданець! Попихач Гребенюччин!
А дощ перiщить... А вода у ринвi дзюренчить без упину... А калюжi-хлюпалюжi вже всю землю вкрили, i, здається, пливе хата серед хвилястого бурхливого моря. I нема тому морю нi кiнця нi краю - безмежне i безлюдне воно, мов за всесвiтнього потопу. I здається, сонце вже нiколи не проклюнеться крiзь густезнi каламутно-сiрi хмари.
А в голову непрохано лiзуть спогади... Я їх жену, виштовхую, але вони все лiзуть i лiзуть...
Про робiнзонiвську епопею на безлюдному островi у плавнях, про мандри у кукурудзi, про незнайомця з тринадцятої квартири, про кiностудiю, про лаврськi пiдземелля, про тореадорський бiй з Контрибуцiєю, про ВХАТ з 'Ревiзором', про атомну бомбу на транзисторах i т. д., i т. п.
I що б я не згадав, завжди - хай ти луснеш! - той Павлуша в голову лiзе, завжди це з ним зв'язано, завжди там вiн обов'язково. Наче в мене i не було свого особистого життя. А тiльки спiльне з ним. Нiби сам я не цiла людина, а пiвлюдини. З одною ногою, одною рукою, пiвпуза i пiвголови. А друга нога, друга рука, другi пiвпуза i пiвголови - Павлушинi. От же ж, їй-богу!
Я вже себе навiть по лобi кулаком бив, щоб вибити тi спогади, але марно. 'Це, мабуть, од того, що я весь час сиджу на мiсцi, без дiї, нарештi вирiшив я. - Треба рухатися, треба дiяти, щось робити, i тi спогади самi вивiтряться'.
Я скочив з пiдвiконня i почав рухатися - швидко ходити по хатi з кутка в куток, спершу просто так, а потiм розмахуючи руками.
Дiд Варава, який куняв на печi, розплющив одне око i спокiйно запитав:
- Сверблячка напала? Чи вкусило щось?
- Зарядку роблю, - збрехав я. Не пояснювати ж, що то я спогади з голови таким чином виганяю.
I все-таки цi кiлька днiв минули.
Якось, прокинувшись уранцi, я побачив, що дощу вже нема i сяє сонечко.
Менi трохи полегшало. Я вивiв надвiр велосипеда, защепнув на правiй нозi холошу дерев'яною прищiпкою для бiлизни (я завжди це роблю, щоб холоша мiж ланцюг i зубчики передачi не заскакувала), сiв i поїхав.
