скажу вам.
Доктор Мiкейрос i сам був досить мiцної будови, але, стоячи поруч з Кодором, вiн майже фiзично вiдчував i силу його тiла, i навiть вольовитiсть цього чоловiка.
- Мене мало цiкавлять краєвиди. Особливо зараз. Зробiть так, щоб якийсь час доктор Крiшна не знав про мене. Дайте менi якусь кiмнатку на першому поверсi. I накажiть панi Олiвейрi мовчати. Доктору Крiшнi я вiдрекомендуюся сам. Коли настане час, - додав вiн пiсля паузи. I спитав: - Ви можете зробити таку послугу?
- Звичайно, - поспiхом вiдповiв Мiкейрос. - Будете у кiмнатцi поряд з вiтальнею. Там є лiжко i електрокамiн.
- О, у вас тут є навiть електрика?
- Звичайно. I телефон - теж. До найближчого мiського будинку звiдси кiлометр.
- Кабель прокладено по схилу?
- Так, останнi двiстi метрiв - у кам'янiй нiшi, видовбанiй у скельному грунтi. Це має якесь значення?
- Про те, що мене цiкавить, я звик знати все, - загадково вiдповiв Кодар. - А вiд давнiх звичок важко вiдмовитися - ви це вiдчуваєте по собi.
- Скажiть, - майже пошепки запитав Мiкейрос, пропускаючи його повз себе до вiдчинених дверей. - Крiм вас, сюди може заглянути ще хтось? Це теж дуже важливо.
- Загалом, може. Нас троє. Мої товаришi тут поблизу. Але ночуватимуть вони в мiстечку. Та заспокойтеся, сеньйоре Мiкейрос. Нi я, нi мої друзi не завдадуть вам нiяких прикрощiв.
- Я звик жити в горах, - буркнув Мiкейрос, якого вiдповiдь гостя анiтрiшки не заспокоїла. - I знаю, що гори мають свої закони. - Якийсь час вiн мовчав, потiм узяв з полички i поклав на стiл перед Кодарем ключ вiд дверей. Вже виходячи, задумливо проказав: - Усе життя я присвятив науцi. I хочу, щоб ви це знали. Незалежно вiд того, хто ви i з якими намiрами прибули сюди.
- Я пам'ятатиму це, - чемно схилив голову Кодар.
Крiшна спустився вниз, коли вже остаточно звечорiло й Олiвейра запросила його на вечерю. Коли гiсть iшов сходами, доктор Мiкейрос саме був у коридорi.
- Я вдячний вам, докторе Мiкейрос, за те, що ви надали менi притулок i змогу так чудово вiдпочити, - чемно мовив Крiшна замiсть вiтання. I, ввiйшовши слiдом за господарем до вiтальнi, сiв у запропоноване крiсло.
- Можете залишатись у мене скiльки забажається, - дещо запiзнiло вiдповiв Мiкейрос, ледь помiтно вклоняючись. Вiн уже завважив, що обличчя гостя видається ще стомленiшим, нiж тодi, коли той пiднiмався у вiдведену йому кiмнатку. Мiкейросу це видалося пiдозрiлим.
- Злива, напевне, заважала вам? - обережно поцiкавився вiн.
- Навпаки. У зливу добре спиться, правда, грiм кiлька разiв примушував мене прокидатися. Та дарма. Попереду нiч. До того ж - нiч у горах.
- Так, нiч у горах, - погодився Мiкейрос. I подумав, що кожен iз них вклав у цi слова лише йому вiдомий змiст.
Докторовi Крiшнi було, мабуть, рокiв п'ятдесят. Про це свiдчило сиве, гладенько зачесане волосся i коротка геть сива борода. Але сивина була єдиною ознакою зрiлостi чи вже й старостi, бо тiло його, худорляве, м'язисте, як у добре тренованого гiмнаста, могло належати i юнаковi, i людинi, не старшiй тридцяти п'яти. Тим паче що обличчя його лише ледь-ледь пойнялося першими, майже непомiтними зморшками.
- Панi Олiвейра... Пробачте, що питаю про таке... - заговорив Крiшна, дочекавшись, поки господиня поставить на стiл перед ними тарiлки зi смаженою рибою та рисовим гарнiром i вийде. - Ця панi ваша дружина?
'Отже, вiн дещо вже знає, - усмiхнувся про себе Мiкейрос. - Як i Кодар'.
- Здебiльшого вона живе в моїй мiськiй квартирi. Але й там, i тут виконує безлiч обов'язкiв: особистого секретаря, помiчницi, iнодi навiть виступає спiвавтором моїх праць, бо за освiтою вона iсторик. Крiм того, з власної iнiцiативи вона прибрала на себе обов'язки покоївки i куховарки - i то лише тому, що не хоче, аби в домi перебувала ще хоча б одна жiнка...
Почувши це, Крiшна розумiюче кивнув, i на обличчi його вималювалося щось схоже на ледь помiтну посмiшку.
- Не приховаю, що i як жiнка вона досить мила, - Доктор Мiкейрос мовив цi слова тiльки iз самолюбства. Вiн бо пам'ятав свою розмову з Кодаром, i тепер цей гiсть уже не дуже тiшив його. Зрештою, як i сам Кодар. - I вона була матiр'ю моєї доньки. Хоча законною дружиною так i не стала. I не намагайтеся з'ясовувати чому. Сам не знаю причини.
На це вже Крiшна нiяк не реагував, i далi, до кiнця вечерi, вони сидiли мовчки. Олiвейра теж з'явилася лише на якусь мить. Поставила перед ними по чашечцi кави, поцiкавилася, чи не бажають iще чогось i, ледь доторкнувшись плеча Мiкейроса - Крiшна уже помiтив, що вона торкалася його так при кожнiй нагодi, - вийшла.
2
Допивши свою каву, Крiшна пiдвiв голову i, чiтко вимовляючи кожне слово, проказав:
- Хочу пробути у вас до ранку. Ви не заперечуєте?
- Анiтрохи. Я завжди радiю, коли у мене лишаються гостi. Знаєте, тут, у горах, досить самотньо.
- Я багато рокiв прожив у горах. До того ж я давнiй i затятий альпiнiст. Мабуть, як i ви?
- У молодостi, - скромно зауважив Мiкейрос.
- А менi вiдомо, що вiд цього захоплення ви вiдмовилися вже у досить зрiлому вiцi. I я навiть знаю, якi обставини спонукали до цього.
- Дивно, - спохмурнiв Мiкейрос. Вiн не хотiв, щоб Крiшна нагадував йому про цi обставини. - Звiдки такi подробицi?
- Нiчого дивного. Вам час звикнути до своєї популярностi i до того, що подробицями вашого життя цiкавитиметься дедалi бiльше незнайомих вам людей. Що примушує вас залишатися тут, на плато, зараз? Те ж таки захоплення горами?
- Та ще кам'янi плити.
- Їх можна перевезти до мiстечка, де ви маєте чудовий особняк. Або навiть до столицi. Не така вже й проблема.
- То лиш так здається. Насправдi ж це неможливо.
- Чому?
- Менi чомусь здається, що всi цi плити повиннi лишитися тут. Бо тiльки тут, у своїй стихiї, вони набувають природного значення, тут вони волають: прочитайте нас, збагнiть змiст того, що закодовано у цих криптограмах та пiктограмах людьми старожитнiми, якi були, мабуть, мудрiшими за вас.
- Менi сказали, що збирати це камiння почали не ви. I взагалi, нiбито це не ваша iдея, - делiкатно зауважив Крiшна.
- Так, вiллу збудував сеньйор Альфредо Команес. У мiстечку про нього вам мiг розповiсти хто завгодно. Я особисто мало знайомий з цим сеньйором. Знаю лише, що батько його був тiбетцем, а мати iндiанкою з якогось iз мiсцевих племен. Сам Альфредо починав свою кар'єру моряком на венесуельських кораблях, бо доля якимось чином закинула його в цю країну, потiм повернувся на батькiвщину, захопився альпiнiзмом i тривалий час водив в Анди багатих туристiв. От, власне, i все. Важко сказати, звiдки у нього взялося стiльки грошей, що їх вистачило на будiвництво цiєї вiлли. Ходять рiзнi чутки. Вважають, що вiн убив кiлькох багатих американцiв з Пiвночi i заволодiв їхнiми грошима та коштовностями. Словом, рiзне кажуть. Для мене лишається достовiрним фактом тiльки те, що Команес збудував тут вiллу i завiз сюди щось зо двi сотнi кам'яних плит, якi вiн зiбрав на той час.
- А ви були одним iз перших учених, хто зацiкавився цими плитами, i дуже зрадiли, коли сеньйор Команес погодився продати вам досить дешево i будиночок, i колекцiю?
- От бачите, все, що можна знати про мене, ви вже знаєте, мовивши це, Мiкейрос пригадав, що годин зо двi тому вiн щось подiбне вже розповiдав iншому несподiваному гостевi, який сидить зараз у кiмнатцi за стiною. I вiд цього Мiкейросу стало якось незатишно на душi.
- Я тiльки висловив припущення, з яким ви люб'язно погодилися. - Мiкейрос вiдчув, що Крiшна каже неправду. Просто йому не хочеться, щоб господар вважав нiби вiн дуже цiкавиться ним. - Досi вченим i
