Звів угору лице, й на нього посіявся раптом дрібен дощик. Той дощ сіявся опісля цілий тиждень. Маленький і докучливий, довбав він стріхи, калюжі й дворища, від нього й земля стала ніздрювата, а стріхи, хоч які були грубі, пропускали течу — дрібні краплини пробиралися між соломи, як черв'яки. Казали, що цей дощ поробив друшляки з горщиків, що їх завжди забувала внести в хату одна з господинь; цей дощ напав був, як бджоли, на міського отамана, коли він їздив до сотенної канцелярії. Він їхав тоді по пустельній дорозі, і здалося йому, що тисячі пекучих мух кружляють довкола нього. Спинився кінь і став, мов солом'яний бичок, відтак схопив отаман з п'яної голови шапку й замахав нею в той час, як з вуст його вирвалася чи пісня, чи молитва. Дощ тим часом дзьобав і дзьобав йому лису голову, начебто пташка сіла на тім'я і заповзялася додзьобатися до мозку. Тоді отямився отаман і знову натягнув шапку на голову, цвьохнув на коня, але кінь тільки захитався — не міг зрушити з місця. Зліз отаман з воза й побачив, що зовсім засів у багнюці.
Тоді запекло йому в тім'я, і почув він печію в роті, через що покинув коня й воза й побрався узбіччям дороги до містечка, в якому жив і отаманував. Кінь же і віз навіки загинули під тим дощем: кінь був прорешечений, наче хто шротом його обстріляв, а воза немов шашіль поточив. Священик місцевої церкви святої Параскеви записав про той дощ на чистому аркуші «Пролога», і в тому записі було всього потроху: про горщики, які стали друшляками, і про самого пана отамана. До попа прийшли тоді люди, принісши яєць, курку і скинувшись по шагу, і слуга божий здолав страх перед дощем і почав молити небо змилуватися над людськими гріхами. «Бог мене послухав, — записав на чистому аркуші «Пролога» панотець, — і сподобив нас тією ласкою, що січний дощ, зрештою, перестав».
Після того дощу люди мусили наново обмазувати хати, бо з білих вони стали рябі, і це було всім напрочуд, адже звикли білити хати перед великоднем. Хто мав дерев'яну стріху, той мусив перекривати хату, з дощок-бо стало решето, солом'яні стріхи перед лихим дощем вистояли. Сам міський отаман хоч і доплуганився додому, запав у тяжку недугу: йому пекло в тім'я, трусила лихоманка і не мав він чим дихати.
Приходив один і другий знахар, шептав і поїв отамана зіллям, але ні шепти, ні зілля не допомагали.
— Пошліть за Ільком Борзяком, — прошепотів отаман, обличчя його було вкрите потом, а вуста сухі й білі.
До Ілька Борзяка поїхав старший отаманчук.
— Усіх я лікую, — сказав Ілько Борзяк, — тільки твого батька не буду. І знаєш чому?
Отаманчук схилив голову.
— За пасіку, діду, що їх у вас батько відібрали…
— Таж за пасіку, — сказав Ілько Борзяк і висмоктав з люльки синю хмару. І крізь ту хмару побачив отаманчук кам'яне непорушне обличчя знахаря, зітхнув і скочив на коня.
— А коли вам батько ту пасіку поверне? — несміливо запитав він.
Ілько Борзяк заперечно похитав головою.
— То хай батько помирають? — спитав півпарубок жалібно.
— Це його бог кара! — відмовив, не випускаючи із зубів люльки, Ілько Борзяк. — Чи ж можу я, хлопче, у волю господню втручатися?…
Світило сонце, а люди білили хати. Стіни вогко сіріли з одного й другого боку вулиці, а між тих стін снували моторні жіночі постаті. Дзвінко перегукувалися одна з одною й сипали жартами. Іван ішов вулицею в сірій полотняній сорочці і в таких самих штанях. На голові в нього був солом'яний бриль, і йшов він так повільно, що песик, який супроводжував господаря, встигав обнюхати всі тини. Жінки віталися до Івана, а він ледве кивав на відповідь: очі його були примружені й холодні. І жило в його обличчі щось таке, що спиняли жінки свої невгомонні квачі й застигали, дивлячись йому вслід. Він же черпав чобітьми куряву, бо сонце після того дощу так пекло, що повисушувало все багно й розсипало його в порох. Навіть калюжі всі повипивало, тож свині, не маючи прохолоди, зовсім забули про теплі вуличні калабані. Вони збиралися тепер на леваді й радили там свою раду, бо тільки там ще було мокро.
Іван спинився. Перед ним була отаманова хата, і тільки ця хата не білилася. Була обдзьобана й ряба, а на тині, наче горобеня, сидів хлопчик, обличчя якого аж зовсім скидалося на сонечко, тільки було те сонечко смутне, похилялося на стиснутий кулачок і тужило. Сині оченята майже приплющилися, а на щоках блищало кілька непросохлих краплин.
— Чого це ви хати не білите? — спитав Іван, а собаченя звело голівку й тявкнуло весело на хлопчика- сонечко.
— Де ж його білити, коли тато помирають, — сказало мале.
— Від чого ж він помирає?
— Лихий дощ їх подзьобав. Там і коняка наша пропала, й віз…
— А просили до нього знахарів?
— Авжеж! — шмигнуло носом хлопченя. — Не допомагають вони йому. Може б, ви помогли, дядьку?
— Гадаєш, я ліпший за знахарів?
— Звісно, ліпші, — сказало хлопченя. -Я зазирав до вас у хату, коли дитину ви хрестили…
— І що ж побачив? — нахмурився Іван.
— А те, що чарівник ви великий.
І засвітилося до нього двійко таких синіх очей, що відчув раптом Іван, як здригнулося щось у нього на серці й полагідніло.
— Твій батько багато мені лиха накоїв, — сказав понуро. — Але я подивлюся на нього…
Він переступив через перелаз, а собаченя той перелаз перестрибнуло. Тоді загриміло важкими ланцями аж троє здоровенних псів, але не загавкали, а стали здивовано й засвітили очима.
— Бачите, дядьку, — сказав хлопчик, — вони навіть не гавкають на вас.
