Іван спинився на порозі, перш ніж переступити його. Болюща, залізна рука зчавила йому серце, і повернувся він різко, щоб побачити ту сіру вулицю, яку тільки-но пройшов. Відтак сталося ще одне з див, яке випадає уздріти тільки перед великоднем: вулиця засвітилася до нього яскраво-білими стінами. Сонце падало на ті стіни, і вони так сяяли, що аж примружився. В кінці вулиці побачив і власну господу. Коло неї стояла, вдягнена в біле й червоне, його жінка. Тримала на руках дитя, а стіни їхньої хати палали чи не найяскравіше. Він подумав про те, що поснідали вони з тою жінкою пісною кашею, і захотілося раптом заради неї й дитини прихилити до землі яскраво-синє небо. Захотілося хоч трохи того золота, що так вилискує вгорі, — цього стало б, щоб жінка біля яскраво-білої стіни розсвітила засмучене обличчя. Так, він хотів, щоб засміялася вона щасливо, тоді повернеться до них їхнє молодече щастя, а він знову захоче любові й дітей. Стояв на ганку, а хлопченя смикало й смикало його за штани, воно вже пхинькало й просило, щоб не гайнував він часу, а таки поспішив до його тата, котрому нічим уже дихати, хоч лежав він у великій, пишній, повній достатку хаті.
Зайшов у світлицю, вікно було притемнено ряднами, і через це панувала там сутінь. Уздовж стін сиділи, наче тіні, отаманові родичі, засумовані й виблідлі, а коли говорили, то шелестіли, наче дерева під вітром. Посередині стояло велике ложе, на якому важко дихав отаман, а в головах у нього на ослоні темніла загорьована жінка. Повернула до нього бліде, неживе лице й подивилася великими чорними очима.
— Добридень вам у хату! — сказав Іван.
— Здоров, куме, — озвалася та темна, що сиділа отаману в головах. — Хочеш його вирятувати?
— Не знаю, — сказав Іван. — Він моєму батьку велику кривду заподіяв. Забрав гвалтовно млина, а самих побив так, що вони й на той світ пішли.
— Я це знаю, — сказала чорна кума. — Сама при тому була. Чого ж ти прийшов?
Він наче отямився. Стояла перед ним у чорному отаманиха і оце випитувала все у нього.
— Запрошено мене, — сказав він.
— Хто ж тебе запросив?
— Я, матінко, — сказало звідкілясь од підлоги мале сонечко. — Вони вилікують батька.
— Це вже й ти знахарюєш?
Але він ступив владно в світлицю й показав рукою тим, що сиділи в хаті, на двері. Тоді почали вставати тіні, одна за одною попливли до дверей, лишилися тільки та, котра печально сиділа в отамана в головах, хлопченя й песик, адже й він сюди заскочив непомітно.
— Скажи, хай мати вогонь запалить! — сказав він хлопченяті.
— Вирішив його врятувати? — звела голову чорна кума.
— Хочу, щоб він мені млина повернув, — жорстко сказав Іван.
— Млина він поверне, — мовила чорна кума. — Але про одне забула тобі сказати. Невеселе буде твоє лікарювання.
— А маєток я поверну?
— Ще й надбаєш до нього. Але не тільки здобуватимеш. Твоя трата стане мені заплатою.
— Що ж я тратитиму?
— Не так уже й багато. Те, що не візьмеш у жменю!
Він засміявся, бо щось таке незрозуміле вона йому сказала.
Собаченя підійшло до чорної куми й писнуло:
— Зроби мене людиною!
— Ти занадто добрий до світу, — роздратовано сказала чорна кума. — Навіщо це тобі?
— Хочу застерегти його, — сказало собаченя. — Хочу попередити, що і я колись піддався на таке саме!
Іван схилився над ліжком. Отаман прийшов до тями й розплющився.
— Чого тобі від мене треба? — спитав натужно.
— Можу вас урятувати, — сказав Іван. — Маю до того спосіб.
— Що за те хочеш?
— Батьків млин.
— Я тобі поверну того млина.
Іван дивився пильно на отамана, аж той зайорзався.
— Чого ще?
— Спитати про одне, — хрипко сказав Іван. — Ви стільки зла на землі содіяли. І от, дивлячись смерті у вічі, чи не сум'ятиться ваша душа?
Очі отаманові покруглішали й затремтіли. Але не сказав нічого, тільки облизав зашерхлі губи.
— В нього душа не сум'ятиться, — сказала спокійно чорна кума. — Я вже до неї добряче придивилася. Вважає, що не чинив він зла!
Іван повернувся до куми, аж хрупнули його шийні хребці.
— Чого дивуєшся? — сказала вона. — Пан отаман уважав, що те, що він чинить, — добро. Подивися, яка велика й світла у нього хата, скільки добра в нього, як пишно одягнена його жінка і яку пишну одежу носить він сам.
