так пильно кудись дивилася, а з машини знімав тільки-но привезену пральну машину Йонта. Поклав її на плечі і став героєм науково-фантастичного фільму: біля нього з поважною міною крокувало його подобенство — син. Широка, в три обхвати, жінка стояла в дверях, заступаючи весь прочіл, і обдаровувала Йонту золотою усмішкою. Iшла від двору до воріт, грізно похитуючись, Гармашиха, а у ворота в цей час гулькнув її маленький плюгавенький зять. В дворі Старого Пічкура хлопці збивали з дощок плота, сам Старий Пічкур сидів на камені біля хати і спокійно посмоктував цигарку. По вулиці їхав допотопний кабріолет, за кермом сидів круглолиций, схожий на кота, старий, а в глибині ховалася жінка з худим, жовтим обличчям і довгообразий юнак. Юнак висунувся з вікна і задивився на пару: дівчину опідруч із довгоногим курсантом. З воріт дванадцятого номера вийшов швець і зупинився, наче вирішував, куди іти. Його проминув, вертаючись додому з вудочками, бухгалтер, і вони вклонилися вітаючись. Мадам Цукрова вийшла на вулицю, сіла на лаві й задивилася на світ круглими оченятами.
Хлопець сидів, обійнятий м'якою радістю: широкий світ клався йому перед очі. Здалося йому, що вийшло з-за хмари сонце, і він побачив себе загорненим у хмару вогненного світла. Озирнувся, бо подумав, що жінки перестаралися там, на кухні, і запалили дім, але палала вже ціла вулиця і весь краєвид перед очима. Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі й пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку й крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов. За кілька секунд побачив і пізнав більше, ніж за всі десять років своїх мандрів. Від цього затремтіли в нього ніздрі, а очі пролляли туди, на вулицю, яку нещодавно так пильно озирали, всю його любов, тугу, знепокоєння та біль. Рука його мимохіть потяглася, щоб натрапити на олівця чи ручку, але завмерла в повітрі.
— Тільки не поспішати, — прошепотів він. — Тільки не поспішать!
ЧАСТИНА ДРУГА
ГОЛОС ТРАВИ
ДОРОГА
Наприкінці літа 1618 року в маєтку Гудищі сталася неймовірна подія. Повісився господар маєтку пан Юрій, не сказавши нікому жодного слова й не полишивши заповіту. Найнезрозуміліше було те, що у вчинкові пана Юрія не було глузду.
Але нещастя сталося, і це таки напевне.
Вранці в маєтку був переполох. Снідали похапцем і без звичної урочистості. В чоловіковій кімнаті жінка знайшла скриньку з родовими документами — досіль вона заховувалась у потайнику. Скринька лишилася незамкнена, пан Юрій, певне, переглядав папери. Їх переглядали загалом рідко: зміст знали, а доводити своє шляхетство й права конечної потреби не було.
Зачинившись у себе в кімнаті, жінка почала міркувати. Чоловік, попри все, останнім часом вів себе дивно. Те, що він не цікавився господарством, її не турбувало — так було завжди. Цей тягар клався вже на її плечі, і вона давала собі раду.
Жінка зітхнула. Чоловік полюбляв днями просиджувати у своїй бібліотеці й навіть занедбував подружні обов'язки. Господиня вдруге зітхнула: вже вкотре пошкодувала, що дітей їм біг не дав. Друга пристрасть чоловіка — астрономія, радше бесіди з астрономом, котрого він виписав із Німеччини і якому обладнав невелику обсерваторію.
Пані звеліла негайно покликати до неї астронома. Низенький, кволий чоловічок зі зморшкуватим обличчям й задовгими руками був уражений не менше господині.
— Я хотіла б знати, які розмови вів із вами мій чоловік? — спитала вона.
Астроном стис долонями голівку, його очі напружено заблищали, а вона раптом відчула, що ненавидить цього блазня.
— Та, здається, ні про що особливе, — нарешті мовив він. — Розмовляли про зорі й безмежність… Про книги й про людське існування. Я не можу вкласти це до голови!
— Я також, — сухо відказала жінка.
Було в той день похмуро. Звисали над землею темними рядами хмари, а за горбами товклися, наче поспішали якнайшвидше сховатися за окоєм. Земля дрімала в сірому світлі, ця сірість уливалась у душі людей, і всі ходили трохи роздратовані. Подія пасувала до пейзажу, пасувала до настроїв астронома й господині: незрозуміле, незагоєне почуття — тривога, що їй годі знайти назву. Негода по-своєму визначала її і оте стовписько на небокраї, де штовхалися, як вівці в отарі, хмари й поспішали сховатись у насурмленій далині. Опріч цього — нічого особливого, це дивувало й зморювало, але не заспокоювало — смуток став сірий, як ці хмари, котився він і котився, наче шукаючи й для себе ясного сонячного просвітку…
В маєтку Гудищі, як і в кожному домі на ті часи, жив домовик. Коли сталося нещастя, домовикові груди стис одчай.
'Я поставлений для того, — тужно думав він, міряючи туди-сюди курне горище, — щоб у домі не траплялося лиха!'
Крізь віконце лилася блідава, мов нежива, ніч, і домовика потягло на світло зір. Було спокійно й тихо. Виднілася біла дорога, що витікала з маєтку й губилася між ночі.
'Мене зачарувала ця дорога, — думав далі домовик. — А коли домовиків зачаровують дороги, стаються нещастя. Домовики мусять думати про дім, а не про дороги…'
Днів за два до цього, коли астроном розглядав через трубу небо, до нього й справді завітав господар. Був похмурий і думний — мав забагато у погляді пригноби.
— Щось панові сталося? — Астроном присів на ослінець і протер хустиною зболілі від напруження очі. Пан Юрій сів навпроти.
— Як на мене, в житті взагалі не може чогось статися, — сказав трохи загадково господар. — А знаєте чому?
