Дививсь у поставлені проти нього каправі астрономові очиці й усміхнувся раптом.
— Бо в житті немає нічого нового, а відтак і несподіваного. Зло пригоди чи навіть смерть — це щось таке буденне й нецікаве.
Астроном здивувався.
— Що нового там? — відразу ж змінив розмову господар, киваючи в бік неба. — Там уже мусить бути цілковитий спокій!
— Спокою нема ніде! — сказав астроном. Господар зирнув на нього неуважно.
— Стережіться лихих думок, пане, — пожартував астроном. — У серпні згоряє найбільше зір…
Вони дивилися на оголений і поцвяхований золотими крапками шмат овиду. Стояла незвична тиша, навіть цвіркуни замовкли в цій пригнобленій темені. Обоє нараз відчули, що їхні серця стискає незрозуміла жорстка туга. Такі хвилини траплялися не раз, вони навіть звикли до них й любили переживати їх разом.
— Земля — це маленька крапка, — повільно сказав господар, тарабанячи пальцями по столу. — Зовсім, зовсім мізерна…
— Можливо, й так, — відгукнувся астроном. — Земля таки справді щось невеличке в цьому великому, — він провів рукою туди, де виднілися зорі. — Ми й не уявляємо цієї величини, бо й чи є вона, коли немає країв? — Астроном сумовито усміхнувся, тоді встав і поставив шматком крейди на темній дошці до записів крапку. Крихти посипалися з-під пальців і запорошили одежу.
— А на цій крапці ми, — сказав пан Юрій, — отой порох, що сиплеться вам з-під руки.
— Але ми є! — сказав астроном. — Маємо наші справи й пристрасті. Так було й так буде.
— Це все марнотна метушня, — пан Юрій зирнув на співрозмовника. — Це все даремна, даремна метушня! Люди стільки наповигадували, щоб себе дурити, але все це омана: в світі таки немає нічого нового! Через це людина й пропадає у ньому, як комаха чи птах. Через двісті років нікому не буде діла до того, що становили як особи такі-от, як ми. Запишуть війни, які вели можновладці не менші королів, цікавитимуться, чи розводили ми корів і як обробляли землю. Але до наших душ не буде їм діла: вони належать нам і найперше нам…
Сидів, опустивши голову, його думний погляд розгорівся особливим темним вогнем. В цей момент зацвірчали цвіркуни. Повіяло леготом: звіддалік запахло зрілим хлібом та сіном.
— Стережіться лихих думок, пане, — вдруге сказав астроном. — Вони, як бур'ян, у людині проростають, і недовго до того, щоб і душу засмітити…
— Гадаєте? — спитав пан Юрій. — А я от часом думаю, що є рація відійти з життя, і це, може, розумніше, ніж бути його звичайним спостерігачем…
Астроном скинув головою: в словах господаря відчувалося щось зовсім нове. Хотів ще дооформити свою думку, спрямувати її в певніше ложе, але чомусь промовчав: може, втомлений був?
Пан Юрій подивився на астронома тим-таки чудним поглядом і усміхнувся. Цього усміху астроном витримати не зміг. Затурбувався, навіть звівся. Господар тихо засміявся.
— Так скочили, пане, — мовив він, — начебто щось має скоїтися!
— Мені здалося, — відказав астроном, — що вже щось скоїлося…
У ніч, коли сталося нещастя, домовик вийшов з маєтку, перемахнув через мур і стрибнув у бур'яни. Зашаруділа кропива — пройшовся вітер, запалюючи в глибині ночі метушливі спалахи: ніч народжувала перелесників. Малі й веселі, вони гайсали по землі, забивались у глухі забіччя, вишуковували яри й темні ями, чагарі й кропив'яні нетрі. Це був безтілесний світ, наповнений невтишним рухом, і він вабив домовика.
У селі рипали двері, відьми кралися вздовж тинів, ведучи на повіддях сонних корів. Корови безгучно ступали по пухкій дорозі, і їхні очі були заплющені. Iржали неспокійно коні, пастухи тислися до вогнищ, що боронили їх од ночі та її дітей.
Домовик не боявся пітьми, він взагалі нічого не боявся, бо відтоді, як запала в нього неспокійна думка про дорогу, все в ньому поламалося. 'Треба знайти собі подругу', — думав домовик, залягаючи в заростях дерези.
Відьми вели своїх корів, а він пожадно вдивлявсь у їхні обличчя. Були такі почварні, що він аж здригався. Відьми на мить зупинялися, лагідні корови тислися до них теплими боками, і відьми лоскотали їм животи. Тоді знову тягли за налигачі й пливли по білій спокійній дорозі, немов тіні. Довкола літали перелесники, наче лилики, — світлі спалахи, перелесники-влесники!…
Домовик поплівся за коровами: пахло молоком, що крапало на землю з налитих вименів. Молоко парувало — солодкий хмільний дух забивав домовикові памороки; відчував, що тремтить.
Ліс глухо застогнав, коли відьми ступили під його покрову, домовик почув той стогін — відгукнувся йому на серці. Але не стишив ходи — його вабила незвідана сила. 'Це сила дороги, — спогадав він, — єдина сила, перед якою я ниций!'
Астроном прокинувся, відчувши холодний піт. Оточила його зусібіч темрява, у вікно дивилися глибокі, як безвість, зорі, а все покривалося непрозорою прохолодною плівкою, яка непроникне, щільно заслонювала світ. Тільки в золотих прорвах розкришувалося проміння зір; на шиї відчувалося кільце: здавалося, хтось довго стискав пальцями горло. 'Все це привиддя, — подумав астроном, — непотрібні й даремні привиддя!'
Ніяк не міг позбутися враження події. Не міг подолати сьогоднішню ніч, її широкий холод та безмежність. 'Щодня, — думав він, — ми живемо, щоб померти на ніч і знову народитися вранці. Щодня ми вмираємо і цим звільняємося від потреби розв'язувати найхимернішу з загадок — темряву. Але приходять такі хвилини, коли ми не можемо поринути, як завжди, в небуття. Тоді на нас звалюється ієрогліфічне марення неба, і ми намагаємося його прочитати, щоб віднайти спокій. Це не завжди вдається, адже людина — денне створіння і для ясності її думок потрібне сонце'.
'Я астроном, — думав він, — і призначений читати небо. Але я така ж людина, як і всі, і те, що порушую відвічний закон про денне призначення людини, мститься на мені. Земля захоплює мене у свій полон, як і кожного іншого. Тому безсонні ночі мені так само нестерпучі, як і всім…'
