радість заповнювала її вщерть.
— Я зрозуміла, — сичала вона хрипко, — саме це було причиною моїх нещасть! Чортяка мучить наші душі і завжди знаходить, як нас захопити…
Ще довго кружляла, довго сипіла й бурмотіла, а коли багаття загасло і все покрила тиша й темрява, збагнула, що обряд закінчився. Слуги покірно стояли віддалік і чекали розпорядження.
— Iдіть спати! — махнула вона рукою.
Тіні зникли. Ще дивилася якийсь час на тліле вугілля, відтак подалася до покоїв і сама. Була втомлена і вже не відчувала ні радості, ні втіхи. Лишилося все, як було, а коли спинилась у темній хаті, крізь вікно знову посипався до неї, як струмені вічності, зірковий пил. Квіти зірок поналіплювалися на скло й нервово здригалися.
Після тієї пам'ятної ночі домовик уже не покидав маєтку. Вилазив на горище і снував по завитих павутиною кутках. Iнколи підходив до вікна, але знову повертався. Йому було самотньо й тужно.
До нього завітав голова громади домовиків.
— У твоїм домі сталося нещастя, — сказав він.
— Знаю.
— Що можеш сказати на своє виправдання?
— Чи можна мені одружитися? — спитав домовик.
— Не тобі пояснювати, — сказав голова громади, — ми живемо поодинці. Порозважатися ми тобі дозволимо, але не більше години.
— Ні! — сказав домовик.
— В такому разі, — гостро мовив голова громади, — маєш померти.
Домовик тривожно глянув на голову громади й понурився.
— Вибирай, — сказав той.
— Чи можна мені блукати по дорогах? — спитав домовик.
— Ні! — відповів голова громади. — Мусиш охороняти дім, в якому мешкаєш. Чи тобі не кладуть жертов?
— Кладуть, — сказав домовик.
— Тоді вибирай.
— Важко мені, — сказав домовик.
— Але вибирати мусиш.
Він довго мовчав. Дивився з кутка туди, де світиться ясною плямою вікно.
— Ну? — вже нетерпеливився голова громади. — Чи, може, мені за тебе вибрати?
Домовик зітхнув.
— Гаразд, — сказав він. — Я корюся звичаям громади…
Астроном ішов між ночі. Благенька одежа не хоронила його від прохолоди; він давно вийшов із помістя й давно кульгав курною дорогою. Тут, на землі, не піднятий за допомогою труб до неба, він починав боятися. Боявся кущів, темряви і своєї самоти.
'Я завжди любив усамітнення, — думав він. — Мене ніколи не вабили торжиська'.
Але сьогодні, позбувшись улюблених приладь та книг, він здався собі комашкою, котра повзе і ніяк не може переповзти заклятої відстані.
'А може, ця дорога й не веде нікуди, — гадкував астроном. — Я добре орієнтуюсь у небі, але погано на землі!'
Він звів голову, але неба сьогодні не побачив. Груба вата хмар полонила мерехтливу зоряну стихію і лягла на землю. Астроном сів на узбіччі дороги й затулив долонями обличчя.
'Врешті, куди я йду? — думав він. — Навіть не знаю, куди мені йти! Йду, бо дому ніколи й не мав'.
Сидів, як малий гном, розгублено кліпаючи очима, хотілося йому дістатися до тихої місцини, знайти десь у забіччі добру хату і заходитися вираховувати — папери свої таки захопив.
'Бо я, — думав він, — мушу вирахувати зірку, яка, можливо, визначає долю світу. Коли ж не світу, то принаймні мою!'
Його очі спалахнули тугою. Звівся і знову рушив.
'Хоч би вийшли зорі, — мріяв він, — тоді можна було б розглянутися й вибрати той чи інший напрям'.
Астрономові здалося, що блукає він уже роки. Знайшов калюжу й пригнувся, щоб побачити своє відображення. Але було темно, і він не побачив нічого.
'Треба таки йти, — гадав він. — Рано чи пізно я натраплю на село. Там можна буде переїсти й спочити; головне — подолати цю кляту дорогу!'
Астроном засунув вузькі долоні в рукави і, притупуючи, побіг. Він біг довго, аж піт проступав великими краплями на його малому зморщеному лобі.
Десь під ранок вийшов на горб і побачив, що внизу розляглося поселення. Довго дивився на хати, до
