Прийшов у свій кабінет і одразу доповідаю телефоном своєму начальнику, так, мовляв, і так, причіп з італійськими номерами без тягача і без охорони посеред поля вже півдоби мерзне, прошу санкцію до його перевірки власними силами і отримую стандартне – чекати подальших інструкцій, без команди – ні кроку. – Єсть.
День пролетів у звичних турботах: вишукував по селах своїх «вірних агентів», що завжди ховались від мене, як миші від кота, бо знали, що треба на цей раз вже щось писати, минулого ж разу обіцяли, а писати було нічого, а видумувати було ліньки.
Вже закінчився робочий день, удома повозився з дітьми, переглянув програму по телевізору «Час» — ой, що робиться, невже і справді говорити можна все, навіть начальство критикувати, та де там начальство, ідеї комунізму і ті під сумнів ставляться… Що ж буде? Невідома прийдешня мгла завжди лякає.
Вже потягнувся до полиці з книгами, ось позавчора пощастило вилучити у «вошивих інтелігентів» заборонений роман «1984» Джорджа Оруелла, треба дочитати, бо начальник вже нагадував, питав коли книгу привезу, видно теж цікавиться забороненим.
Начальник мій, підполковник Коля Ляхович, треба сказати, це не той самодур що був у нас раніше, а людина столична, думаюча, відповідальна і тактовна. І тактовна не тільки з нами, але й з усіма. Перед першими секретарями не стелиться, добуту операми інформацію про безгосподарність, крадіжки та привласнення з використанням службового положення і самодурство «особами приближеними до тіла» надає в райкоми не усно, як його попередник, а як і годиться, через реєстрацію у секретарів, що викликає тихе невдоволення і навіть страх у районних «власть імущих». Та й вилучену літературу і касети з каверзними піснями не реєструє, знає що такі реєстри можуть колись зламати людські долі… Боюсь такий довго у нас не затримається.
Годині о десятій вечора в двері постукали: Коля Ляхович власною персоною.
- Поїхали, — коротко але ясно наказав він. Внизу, біля під’їзду всюдихід ГАЗ–66 будка з київськими номерами і емблемою міністерства зв’язку СССР.
Залазимо в будку, там всередині горить справжня буржуйка, гріються якісь люди. Знайомимся: підполковник і два капітани – бригада київського ОТУ (оперативно–технічне управління центрального апарату КГБ УССР – займається технічним забезпеченням оперативно–розшукової діяльності. Це саме вони встановлюють за вимогою оперативників всілякі там прослушки, підгляди, займаються радіоперехватом, телефонними прослуховуваннями і технічним, тобто фото-, кіно–і аудіодокументуванням в інтересах КГБ і прокуратури «протиправної діяльності ворожих і злочинних елементів»). Тут же в будці ще один майор Василь Васильович, мій яготинський колега, а також і…
— Привіт викормишам ташкентського «осиного гнізда», — щира знайома і майже рідна посмішка людини, з якою є що згадати і з якою по душам не спілкувався вже років з п’ять. Все коли бачимось, то якось на ходу: привіт – привіт, а завжди так хочеться послухати і сказати щось потаємне. Тоді, коли ми вчились, якось трапилась пожежа в московській дзержинці, як називали між собою опери Вищу школу КГБ СССР імені Дзержинського. Про пожежу якимось чином дізналися іноземні кореспонденти, а потім світова преса друкувала фоторепортажі і коментарі, і всі вони мали приблизно однаковий заголовок «Горить осине гніздо КГБ». Так, з легкої руки закордонних борзописців, ми і стали називати всі свої гебешні учбові заклади.
Капітан Володя Павловський, а це був він, мій однокашник і хороший товариш, якраз зараз займався оперативним вивченням італійських вантажоперевізників, що підозрювались в співпраці з італійською розвідкою.
— Що ж трапилось у нашій Богом забутій Згурівці, щоб сюди прибула така солідна бригада бравих контррозвідників?
— Володя, ти ж знаєш, питання у нас не задають. Якщо будуть підстави і підозри підтвердяться, тобі буде доведена та частина інформації, яка буде необхідна для виконання своєї частини роботи. І не більше. А зараз краще керуй, куди саме їхати, — я беру переговорний пристрій з водієм, виглядаю у віконечко, керую.
За розмовами «а пам’ятаєш…» незчулися коли прибули на місце. Стали посеред дороги, бо узбіччя було засипане вже добряче змерзлим снігом від грейдера–снігоочищувача. Починалася хуртовина, яка у відкритому полі відчувалась по–особливому.
Цікава виявляється картина: більше ніж 100 кілометрів від Києва, до найближчого житла кілометрів зо три, пусте засніжене поле, дорога, що ось–ось буде заметена, зима, хуртовина, глупа ніч, навкруги ані душі – і група столичних контррозвідників самовіддано шукає ознаки чи сліди шпіонажу.
Походили кругом, покурили. Доступитись до причіпа, а особливо до вантажу було практично неможливо.
— Чого там думати, — раптом взяв на себе команду ОТУшний підполковник — Під’їжджай впритул, — це він до водія всюдихода, — якщо там щось є, прибори покажуть, адже відстані в три метри для фіксації досить.
Ми з яготинським колегою і нашим начальником мовчки переглянулись. Що там вони шукають? Що і хто покаже, які прибори, яка фіксація? Проте запитань не задавали, а мовчки спостерігали за процедурами людей бувалих.
Наш ГАЗон, включивши обидва мости і ревучи мотором на повну потужність, поліз на снігову кучугуру узбіччя, ніби намагаючись притулитися до іноземної залізяки. З першого разу не вдалося, потім була ще друга і третя спроба. Коли під колесами змерзлий сніг, а насправді крижані брили, було прогорнуто, будка приліпилася до причіпа.
Ми утрьох стояли і мерзли на пустій дорозі, спостерігаючи, як ОТУшники то вибігали з будки, то знов туди заскакували, носились з якимось приладами і датчиками, щось підігрівали, бо замерзло, щось там у них не включалось, потім включилось, але не показувало, а потім включилось і показало однозначно — Є.
З будки виліз ОТУшний підполковник, обличчя його випромінювало задоволення від вдало виконаної роботи і навіть радість.
— Дозвольте доповісти, — офіційно почав він, — у вказаному вами об’єкті ми тільки–що виявили працюючий радіопередавач з потужністю що достатній для передачі радіосигналу на відстань до 200 кілометрів. Такі радіопередавачі використовуються НАТОвськими розвідслужбами для передачі сигналу на супутники, що пролітають над нами. Орієнтовно, радіозакладка знаходиться в причепі під тентом. Офіційний документ про проведення оперативного заходу і його результати ваш підрозділ отримає завтра за підписом нашого генерала. Надалі чекаю на ваші вказівки, бо після позитивної фіксації шпіонського спорядження я, згідно нашої інструкції, перехожу у повне ваше розпорядження.
Ми, місцеві опери, стояли приголомшені. Такого ні в моїй практиці, ні в практиці мого безпосереднього начальства ще не було. Коля Ляхович теж був розгублений:
- А на які команди ви чекаєте?
- Наша машина обладнана радіотелефоном, можете зв’язатись з оперативним черговим по управлінню, або ж навіть і з самим вашим генералом, — відповів ОТУшник.
Всі дружно залізли в будку, де теплом розливалась стара і надійна дідівська буржуйка. Хоча було вже за північ, спати не хотілось, відчувалось збудження, причетність до чогось такого відповідально–державного, що і було основним виправданням нашої сумнівної не завжди законної з точки зору людської моралі діяльності – ще б пак, ми виявили справжнє шпіонське приладдя, що воно ось тут, в метрах трьох–чотирьох за фанерною стінкою автомобільної будки під парусиновим брезентом функціонувало і саме зараз активно використовувалось іноземною розвідкою проти нашої рідної держави, а значить проти нас.
Обізвалась трубка радіотелефону. Коля Ляхович «пташиною мовою» (тобто такою, яка не мала жодного слова про справжню подію, але людині обізнаній і причетній було ясно про що ведеться) доповів про подію черговому по управлінню, той наказав чекати зв’язку з заступником начальника управління, якого зараз піднімуть по тривозі.
З годину чекали на дзвінок начальства. За цей час повз нас проїхало дві машини, водії яких дружно нас обматюкали, та ми на це не зважали, адже ми були не просто «при виконанні», ми з нетерпінням чекали на «особливе розпорядження».
Нарешті радіотелефон ожив. Коля кинувся до трубки і тут же мовив: всім, окрім капітана Павловського, покинути будку і забезпечити конфіденційність переговорів.
Ми з яготинським майором і ОТУшниками нехотя полізли на мороз, а самих цікавість аж розпирала. Але виявилось, що цікавість розпирала тільки нас з майором, бо ОТУшникам видно таке було не в диковинку,
