Злочини 1932–33 років. Йому вже не до партизанів і не до ОУН. Йому навіть не до німців. Під час слідства смершівці вилучать у колишнього розвідника ГАЛАГАНА декілька пухлих тек документів, які він викрав у райкомі, райвиконкомі, військкоматі та міліції під час евакуації, та декілька кримінальних справ зі свідченнями і розповідями очевидців голоду.
«Я знав, що таке творилось в Китаї, та не знав, що в моїй Згурівці було ще гірше».
Питання: на чийому боці він воює, постало руба, адже треба було постійно їздити до Києва, де його керівництва потребувала група, його група. Його поведінка стала помітна підлеглим. Закон підпільної боротьби суворий і жорстокий – він повинен не просто відсторонений від керівництва, він підлягає терміновій ліквідації. Свої стали чужими.
Тільки завдяки тому, що він проживав у Згурівці, він уцілів. Деякий час він ще працював по інерції, а потім впав у апатію. Він просто перестав їздити до Києва. Просто пропав.
Всю свою енергію Борис ГАЛАГАН вкладає в діяльність сільського старости. За його словами, він перебирає на себе керівництво осередком ОУН, намагається встановити зв’язок з керівництвом УПА, передати керівництву УГВР ініціативу про створення УПА–Схід. Проте розуміє, що ініціативи треба втілювати в життя, а в нього всього один однодумець – згурвський підстароста Віталій ТОВСТЕНКО, тямущий хлопець, особисто ним завербований.
Борис Григорович вже не мав сил і бажання щось робити. Саме в цей час він ліквідовує «ударників», якихось випадкових німців чи мадьярів, а потім запив і упав на дно.
Під час війни навіть на перевірку інформації про місце знаходження члена групи йшло дуже багато часу. Борис ГАЛАГАН скористався цим. Ще деякий час автоматично виконував обов’язки голови Згурівської управи.
В 1943–му фронт підкотився до Згурівки.
Борис Григорович був професіоналом, він міг легко піти з німцями чи без них. У нього були гроші, зброя, здоров’я… Не було волі. Та і йти було нікуди. На чужині він вже був.
Він знав, що його розстріляють. Він навіть хотів цього. Він не хотів тільки одного – слідства і суду. Проте саме це він і отримав.
Арешт привів його до тями. Йому захотілось жити.
Про розвідника Бориса ГАЛАГАНА я тоді, в 1984–му доповів по команді. На нього приїжджали подивитись не тільки мій безпосередній начальник, але й деякі високі чини КДБ з Києва. Просто так, з цікавості. Проте, чомусь, він ні з ким не був відвертим. Крім мене.
Я не знаю, чи дожив Борис Григорович до проголошення незалежності України. В 1991–му йому повинно було бути всього 87. Мабуть дожив. Він мусив це зробити. З принципу.
________________________
ШПИГУНОМАНІЯ
Зима в рік після Чорнобиля була надзвичайно сурова і сніжна, мабуть така буває раз на років з двадцять – снігу навалило в полі по пояс, а в лісах, селах і містечках – в добрячий людський зріст. Морози столи люті і довгі, такі, що вже до середини січня всім добряче набридли.
Снігова заметіль внесла корективи в міжнародні автоперевезення, які здійснювали як вітчизняні, так і зарубіжні далекобійники. Деякі ділянки трас республіканського значення, які ще до морозів почали було ремонтувати (все, як у нас завжди робиться) з початком стійких морозів і сильних снігопадів стали абсолютно непроїзжими і раптом така тиха, патріархальна і провінційна Згурівка, що завжди лежала вдалині від магістралей, стала на деякий час транзитним пунктом європейського значення. Правда згурівчани від цього як нічого не мали, так і не замали, а от для декількох місцевих міліціянтів і одного гебешного опера це стало знаменною подією, про що й мова:
Через Згурівку раптом почали регулярно проїжджати вантажні сорокатонні «Мерседеси», «Фіати» і «Сканії» з невідомими і незвичними нашому оку іноземними номерами і білими табличками ТІR, чого мабуть ніколи до того й не бувало. Тут взагалі, якщо в селище чи навіть і в якесь районове село в’їжджає іномарка, чи то легкова, чи ж то вантажна – то про це повідомляють начальнику місцевої міліції і, обов’язково, представнику місцевої контррозвідки. З нею міліціянтам загризатися не резон, адже принаймі всі офіцери знали, що свого часу покійний московський генсек Андропов за неповний рік свого правління зробив нашій рідній міліції дуже болючу капость.
Уявляєте собі, він офіційно, на законодавчому рівні визнав гебешників вищими за міліціянтів. І не просто вищими, але й доручив гебешним структурам на всіх рівнях «взяти в контррозвідувальне забезпечення органи міліції», про що довели до відома партійному, радянському і міліційному генералітету. Що це означало на практиці – означеному генералітету пояснювати було не треба. За кожним службовим, а то й особистим їхнім кроком тепер могли слідкувати гебешники, проводити по відношенню до міліціянтів дізнання, досудові перевірки, заводити не тільки справи оперативного обліку, але й кримінальні. І ще це означало, що в кожному міліційному підрозділі гебешники будуть мати своїх стукачів на законних підставах, завданням яких було винюхувати і вишукувати «порушення соціалістичної законності при виконанні органами міліції свого службового обов’язку» — а це вже не жарти.
Одне слово, кожен начальник міліції, яким би поважним чи гоноровим він не був, тепер бігав до якогось там хай і найнедолугішого гебешного лейтенанта, так само, як і до першого секретаря райкому.
Того ранку, тільки–но я вийшов з під’їзду свого будинку в сонячний морозний ранок і вдихнув повітря, настояне на степовій зимовій ночі, як мій романтичний настрій нагло перервав місцевий дільничний Мишко Євтух. Взагалі–то він був ніби–то моїм агентом і про це здогадувалась майже вся Згурівка, я ж робив вигляд, що ні я, ні Згурівка цього не знає, хоча б для того, щоб ні та ж Згурівка, ні місцеві міліціянти зі своїм хапугою–начальником не змогли навіть уявити, що їхній міліційний відділ контролюється двома справжніми агентами, один з яких був у ранзі заступника цього ж начальника, регулярно пив горілку з ним, про що і писав письмові донесення.
Мишко вже з годину чатував на мене у своєму на вигляд пошарпаному, але всередині міцному, доглянутому і дебелому «Москвичі», що дасть фору будь–якій «Волзі», а то й навіть престижній іномарці.
Одразу ж він сказав, що виконує наказ свого начальства, яке веліло повідомити мене про визначну подію районного масштабу: за селом Середівка посеред поля на узбіччі дороги біля віїзду на трасу Київ– Прилуки з учорашнього дня стоїть італійський причіп з вантажем без тягача. Ніхто окрім Діда Мороза вантаж не охороняє і за ніч його мабуть вже занесло снігом, якщо там ще залишилось що заносити.
- Їдьмо глянемо, – запропонував він і ми поїхали на його «Москвичі» пробиваючи бампером снігові замети.
Дорогою я згадав, що напередодні мій начальник розписав мені якийсь дивний папірець–орієнтування з обласного управління, що закликав мене «проявляти пильність» по відношенню до італійських автоперевізників, яких ніби–то небезпідставно підозрюють до причетності в співпраці з італійським корпусом карабінерів, і на яких там, в Італії, покладені обов’язки по веденню закордонної розвідувальної діяльності. А ще там було рекомендовано в разі необхідності, а також для отримання консультацій зв’язуватись з відповідним обласним опером–аналітиком (блін, ого як виріс, а ми ж з ним разом вчились у Ташкенті), що якраз веде справу з оперативного вивчення цих хлопців.
Проїхали Аркадіївку, Середівку, ось засніжене поле, а ось і наш об’єкт. Причіп без тягача дійсно стоїть на узбіччі, руху транспорту не заважає, але сьогоднішній вранішній грейдер вже наполовину накрив його свіжим снігом. Розібратися, що ж там під затентованою парусиною було практично неможливо – не різати ж брезент.
Походили кругом, прикинули на око відстань до села – мабуть кілометрів зо три, якщо й були виставлені якісь знаки аварійної зупинки – то де ти їх там знайдеш в снігу. На тому й покінчили, та й поїхали додому, обговорюючи будівництво будиночків для переселенців з чорнобильської зони, на якому районне начальство латається будь–здоров. Тут тобі можна вкрасти (в особливо великих розмірах) не тільки будівельні матеріали, але й газові плити, газові балони, і холодильники, якими повинна бути укомплектована кожна садиба, та де там…
