а про намір виїзду за її межі був зобов’язаний доповідати своєму начальству (навіть якщо це була поїздка в вихідний день в столичний театр з дітьми на новорічне свято). Ясно, що ми не завжди доповідали про це Дімі (з іншими НОРМАЛЬНИМИ начальниками цієї проблеми не існувало – так, проста формальність), проте не дай Бог, він довідається про «порушення дисципліни» — тут просто розносом могло і не закінчитись: рапорт начальнику обласного управління було майже гарантовано. Обласні ж начальники розуміли ідіотизм становища, однак формалізм блюли і ми, всі офіцери відділення, приблизно раз на рік мали чергові догани по службі, які вже потім використовувались для нашого побутового шантажу.
Так ось Василю Васильовичу в якійсь приватній справі треба було терміново від’їхати на пару днів за межі області і він мене попросив його «прикрити», мовляв, я його ось–ось тільки бачив, він на зустрічі в якомусь селі з агентом, а потім ще щось документує (тобто опитує людей – а це, як правило, справа тривала і марудна).
Ось тут–то я Василю Васильовичу:
— Як підбірка на Чернишова? Не муляє? Діма давно про неї питав? А то може давай спишемо, або передай мені, я її за пару місяців «затру», тобі ж менше мороки.
— Миколайович, ви що? Це порушення субординації і втручання в мої справи, ви ж знаєте наші порядки. І взагалі, я вам не тичу, так що, будь–ласка, на ви.
Я здав назад:
— Василь Васильович, якщо для Вас ВИ є принциповим – будь–ласка, з цього моменту ми на ВИ. І вибачте, що не усвідомив цього раніше. Проте підбірка на Чернишова – це моя особиста, якщо хочете шкурна справа і не треба ліпити дурня про службові межі. Ви бачили з чого все почалось, давайте вийдемо з ситуації по тихому, тим більше і сам Діма вже робить вигляд, що про Чернишова забув.
— Товаришу старший лейтенант, будь ласка з ним питанням до начальника.
— Єсть, товариш майор. Принаймі, питань більше немає – все ясно.
Отак поговорили. Можна ще добавити, що мій колега за межі області так і не поїхав – раптом перехотілось.
Ситуація загострилась. Звичайна, майже анекдотична ситуація наразі для мене стала справою надзвичайної ваги. Не вирішити її було б підлістю в першу чергу перед самим собою. Вже потім я дізнався, що Діма так чи інакше тримав ВСІХ. Хтось опирався, хтось ламався, а хтось, як мій колега Василь Васильович, цим навіть пишався, мовляв, бачте, я – справжній чекіст.
Якийсь час я був майже в ступорі. Сам я не міг ні на що вплинути, треба було терміново з кимось порадитись – адже ще місяць–два і цей нарив вилізе боком. Ось тільки яким – я не знав.
А далі був аналіз. Я придумував найбезглуздіші варіанти щоб примусити майора Терешка віддати мені підбірку. Ясно, що начальник здуру «проявив власть» і зараз тільки робить вигляд, насправді він і сам можливо жалкує, що так трапилось. Він–то і сам розуміє, що згурівський опер – не подаруночок, а в колективі де всього чотири підлеглих мати людину на яку геть не можна покластися, а особливо навченого опера – ризиково. Проте природнє самодурство не дає йому можливості повернути ситуацію.
І тоді, і зараз я все запитую себе – як може система висувати на відповідальні посади осіб, що не просто не здатні, а цілком і абсолютно не спроможні виконувати обов’язки з керівництва колективами? Коли приймали на службу мене, то при проходженні медичної комісії були обов’язкові психолохічні тести і дослідження. Так, я розумію, що їх ввели порівняно недавно, десь років десять, а то й п’ять тому і десь когось вони і відсіюють. Ніхто і не приховує, що попереднє покоління чекістів славилось садизмом, цинізмом, нерідкісні були випадки маніакальних збочень на грунті влади. З приходом до керма спецслужби Андропова ситуація кардинально змінилася, проте й наявність психологічного дослідження і тестів не дає гарантій, що до влади не приходять такі «генеральські свояки» як Діма, котрих боялись не тільки підлеглі і колеги, а навіть і безпосереднє начальство.
Хтось з великих казав, що влада – розбещує, а абсолютна влада – розбещує абсолютно.
І все–таки я придумав вихід. Це був дуже ризикований і відчайдушний крок, однак нічого ліпшого мені на думку так і не спало. Розвиток подальших подій показав, що я все ж поцілив у десятку.
Знову таки ж система.
А вона, не дивлячись на середину восьмидесятих, продовжувала готуватись до ядерної війни. У кожному обласному управлінні КГБ був свій мобілізаційний відділ, який підбирав з цивільних людей – офіцерів запасу осіб, яким можна було б довірити агентурну роботу в «особый» період, тобто в період широкомаштабної війни. Ясно, що за будь–яку нав’язану ідеологію чи чужі інтереси людина помирати не стане, а тому вона повинна бути поставлена в такі умови, щоб не було виходу. Так свого часу утримували на фронті кадрових і призваних солдат, «прозрілих» добровольців, «чорну піхоту» з засуджених, а також сільських мужиків. А для їх утримання потрібен ОПЕР.
Мобілізаційний відділ підбирав переважно молодих керівників, вивчав їх через знову–таки ж наші оперативні можливостиі, потім три–чотиримісячні військові збори через військкомат в школи КГБ, де їм давали ази агентурно–оперативної діяльності.
Одним з таких офіцерів–запасників був син мого шкільного вчителя, а тоді директор Яготинського молокозаводу Хотиненко Петро Олександрович. Він завжди тішився тим, що теж є офіцером КГБ, хоч і в запасі.
Петро Олександрович був тоді в дуже непевному стані. Річ в тому, що це саме він витяг гниле районне масломолочне виробництво на республіканський рівень. Все просто: грамотний інженер, він розумів, що для модернізації виробничих потужностей потрібні кошти, яких ніхто (в тому числі і рідна держава) і не думав надавати. Тому новий директор пішов на авантюру і на правдами і неправдами добуті кредити організував виробництво козеїну з молока (тоді це був майже революційний крок). Козеїн – це валюта, а валюта – це нове обладнання і т.д.
Він не врахував тільки того, що секретарем райкому може бути тільки людина з психологією кримінального злочинця – так казав Тельман Гдлян, а той знав толк в партапаратчиках. В Яготині теж був райком і теж був секретар, який уміло, нахабно і безкарно організував побори готівкою практично з усіх керівників господарств. То чи може в такому районі якийсь там маслозавод отримувати валюту і проводити реконструкцію виробничих потужностей (ну який же партсекретар повірить, що валюта потрібна для реконструкції? – ха, ха).
Райком, ясно, не може наказати районному відділенню КГБ, тримати цього непокірного директора під агентурним контролем – тільки через обком. Але це райком не може, а спритний партсекретар ще й як може.
Василь Васильович знав і навіть обурювався тим, що інформація від його агента на маслозаводі використовується не зовсім за призначенням. Що саме йому доводилось інструктувати агента і знімати інфу про отримані заводом валютні платежі (чого б цього не робити офіційно через банк?). Однак товариш майор не смів навіть і подумати щоб в чомусь засумніватись, адже виконати наказ партії – честь для справжнього чекіста.
Також товариш майор, будучи справжнім чесним і відданим партії чекістом, дуже любив поласувати продукцією маслозаводу.
Тут треба зробити відступ. Читач може забув, що мова йде про 1985–ий рік, рік «решающий и определяющий», коли полиці магазинів були пусті, а придбати сметану, сир чи те ж масло було неабиякою проблемою. Ясно, що поласувати молочним хотілося і численним агентам, яких опера «прикормлювали», скромно «забуваючи» виплачувати їм належну «дев’ятку», тобто грошові витрати на утримання агентурного арапату, що рахувалися в КГБ по 9–ій статті.
Ніби–то «дрібниця», але саме за цю «дрібницю» я й ухопився.
Петра Олександровича я «ламав» за всіма правила оперативного мистецтва, хоча, якщо відверто, ламати його було і не треба. А коли я пообцяв йому здати агента, який зливає в райком стан валютного рахунку заводу, вербувати його вже було не треба – директор був мені зобов’язаний як земля колгоспу.
Та й я не дуже ризикував, адже агент був не мій і знати про нього я був не зобов’язаний (а хто ж не знає про агентів опера, який з тобою ділить один і той же кабінет?). Та й берегти такого з дозволу сказати агента мені, знову–таки, як чесному чекісту, було проти офіцерської честі. Та й здавав я тіньову схему не резиденту ЦРУ, а офіцеру–оперативнику КГБ, правда в запасі.
Після цього охорона маслозаводу як сказилася – це вам не жарти не пускати на територію заводу цілого майора КГБ. А коли Василь Васильович все ж туди проривався (оперська школа давалась взнаки), то
