імперської ідеології, при помірній критиці більшовизму.
Треба визнати, що Борис Данилович, який мав лише тільки середню спеціальну освіту і досвід будівельного виконроба, був людиною начитаною, ерудованою і знаючою. Він не просто цікавився політично–ідеологічними новинами і новинками, а знав їх на рівні сучасного професійного політолога, багато читав, геть не розмовляючи українською, він не гнушався нею читати не тільки газети, але й серйозну літературу, проте залишався «вірним ленінцем» і вірнопідданим великої імперії.
Завжди радо спілкувався з нами, не жалів на нас часу і виховував нас в своєму, на його погляд правильному морально–етичному руслі. Саме він прививав нам смак до серйозних газет, журналів і книг, вчив нас сумніватись, шукати істину і захищати свою точку зору.
Він же був нашим учителем і незмінним партнером в преферанс, який він знав майстерськи і професійно. Протягом років, ми ритуально блюли його «святу суботу», тобто вечір–ніч з суботи на неділю, присвячену багатогодинному до ранку марафону в преферанс з брандерами з обов’язковими щогодинними перекурами, які присвячувались історії, політиці, спогадам–побрехенькам–анекдотам і життєвій мудрості. Саме на цих перекурах ми залучались до справжнього наукового аналізу історії наших родів, народів і держави.
Мабуть зайвим було б зауваження, що Борис Данилович наряду з компартійною пресою завжди звірявся і з забороненими тоді радіоголосами, які прослуховував регулярно, однак не був в полоні всіх цих пропагандистських першоджерел, а аналізував і вчив аналізу і нас. Він неабияк пишався тим, що саме його вихованець займає таку поважну і престижну посаду і що він вже не просто там якийсь виконроб, а «особа наближена до імператора». Та й що там говорити, гебешний опер в сільському районі – неабияка величина. Це вам не якийсь там секретар райкому–врєменщик, це опора вічної влади. І ось на цю «опору» він має неабиякий і реальний вплив.
Ось так, після одного з таких преферансно–пропагандистських суботніх вечорів десь за рік до Чорнобиля, я з’явився перед ясні очі свого начальства в Переяслав–Хмельницьке райвідділення КГБ, куди, як правило по понеділкам, з’їжджалися всі опера для «звітного відписування». Воно полягало в тому, що ми оформляли–реєстрували отримані за тиждень агентурні повідомлення, готували різні довідки–звіти з інформацією агентів–довірених, писали рапорти про пригоди, події, встановлення контактів і вербовки, отримували начальницькі санкції, поради, зауваження, наганяї і розноси, а потім підшивали всю цю писанину до численних справ.
Ми любили виходити на перекури в наш дворик, де наш сержант Петро старанно робив вигляд страшно зайнятого, заклопотаного і старанного водія біля нашої службової «Ниви».
Тут ми обмінювалися різними новинами і плітками. Чомусь того разу разом з нами вийшов і наш начальник Дмитро Григорович, який взагалі–то ніколи не палив, а у вільних розмовах не завдавав собі клопоту там щось чи когось слухати, а завжди брав слово всерйоз і надовго. Інколи він надавав можливість вставити комусь слівце для того щоб перебити і продовжити свою самозакохану «доповідь».
Зараз вже не згадаю тодішню тему наших розмов, лише зазначу, що після самовпевненої і вірнопідданої дурниці, проголошеної нашим Дімою, я чомусь переказав сказане ним, але з точки зору зарубіжних радіоголосів. Цього не можна було робити ні в якому разі, проте мене якийсь біс сіпнув… і я зірвався.
Треба було знати нашого начальника, щоб описати його реакцію. Всім нам було наказано зайти до нього в кабінет, де нас було поставлено по стійці струнко і прочитано черговий більшовицько–імперський спітч, що у Діминому виконанні більше нагадував історично–істеричну промову Адольфа Алоїзовича на тему чи потрібна нам тотальна війна?
Потім Діма накинувся на мене, як на «ненадійний елемент в наших рядах», що, бачте, сумнівається в мудрості нашого ленінського політбюро і дозволяє собі слухати вражі голоси.
Тут треба сказати, що Діму взагалі–то ніхто не боявся. Про його самодурство ходили легенди не тільки серед переяславських районних керівничків, але й серед гебешного начальства. Не раз кадровики чи інспектори обласного, чи навіть і центрального рівня відверто закривали очі на його витівки, пам’ятаючи важку руку його генерала–свояка, заступника самого Степана Несторовича Мухи. Не раз, бігаючи коридорами обласного управління і підписуючи якісь таємно–термінові папери і відповідаючи на чергове запитання «а хто у вас начальник», чув «а, так це ти у Неділі? Ну тобі, хлопче, не повезло…»
Мляво захищаючись від Діминих нападок, я чомусь, не подумавши, брякнув, що зарубіжні радіоголоси мені слухати взагалі–то ніколи, бо я все–таки оперативник–агентурист і навіть вночі приходиться бігати по зустрічам. А ті голоси – так їх всі слухають, он навіть кум якось, між іншим…
Тут Діму прорвало:
— Який кум? Фамілія? Де працює? Майор Терех, – звернувся він уже до мого колеги, яготинського опера, – це ваша ділянка, Василь Васильович? Наказую: установить цього кума, перевірити інформацію і доповісти мені. Можливо навіть візьмемо його в розробку. А вам, товариш старший лейтенант, – це вже до мене, – варто не забувати на якій ви посаді, при якому ви положенні і слідкувати за своїм оточенням. Вам партія довірила…
Що там довірила мені партія, порівняно з планованою розробкою мого кума, мене вже відверто не цікавило. Слухаючи другу частину начальницької промови, я ще не міг усвідомити наскільки серйозний цей наказ. А може це такий жарт чи розіграш?
Про те, що це все–таки жарт, мені сказав і сам майор Терех, коли ми разом поверталися додому з Переяслава в Яготин:
— Не звертайте уваги і не переживайте, Миколайович, – Василь Васильович і з начальством, і з усіма колегами був на ви, до чого було важко призвичаїтись, – Дмитро Григорович через день вже забуде про вашого кума.
Проте наступного понеділка Дмитро Григорович вичитував вже не мене, а Василя Васильовича за те, що той нічого не зробив по перевірці «Кума» — так він запропонував назвати підбірку оперативних матеріалів з вивчення активного прослуховувача зарубіжних підривних радіоголосів.
— Через годину прошу до мене з планом перевірки на «Кума», – завершив рознос колеги наш начальник.
Мені не треба було через годину заходити до Діми разом з колегою, щоб дізнатись, що таке «зайти з планом». Це означало, що Василь Васильович буде змушений установити його місце роботи, коло близьких друзів і придбати там джерело інформації – тобто ввести в це коло свого агента чи довіреного, а може навіть і провести там вербовку. Це «джерело» буде постійно пресуватись на предмет «документації антирадянської пропаганди», тобто протягом місяця–двох–трьох кум все–одно щось десь та скаже і це тут же буде зафіксовано в часі і при свідках, які потім будуть змушені, знову–таки ж під тиском, підтвердити факт цього страшного кримінального злочину.
Маховик розкручування було запущено. Стало ясно, що Діма створював навколо мене «випалену землю». Ясно, що кума ніхто не посадить, але крові поп’ють, взаємовідносини зіпсуються, оточення буде налякане, мене будуть дійсно боятися і ненавидіти – і це на все життя.
Це було неприємно, однак я ще не дуже переймався, бо надіявся домовитися з Василем Васильовичем – він хоч і майор, а все–таки колега, за два–три місяці йому обов’язково прийдеться звернутися до мене з якимось проханням чи навіть і з допомогою, про яку не бажано повідомляти Діму. От тут–то я й запропоную йому «мирову угоду». Куди ж він подінеться?
Йшов час.
Продовжувались звичні робочі буденні тижні що вінчались суботніми преферансними священнодійствами. Спілкуючись зі своїми друзями, я весь час ловив себе на думці про безглузді начальницькі капості, які тільки розлючують підлеглих і в зручну хвилину обов’язково проявляться і ніхто вже не покриє якусь помилку, грішок чи проступок, а навпаки здадуть його з усіма потрохами.
З іншого боку було ніяково дивитись в щирі очі кума Анатолія й його батька Бориса Даниловича, для якого ці суботи були небуденною подією і до яких (а цього не приховував) він старанно готувався. Це було щирі, майже родинні вечорниці, про які великий француз Антуан де Сент–Екзюпері казав: «Немає нічого кращого в світі, аніж радість людського спілкування».
Ясно, що про підбірку, якою займається мій колега я ані чи–чирк, проте вичікування слушного моменту стало моїм щоденним єством, моєю хворобливою пристрастю і нарешті я дочекався.
Спрацював принцип організації тоталітарної влади, коли носії цієї самої влади ставали першими її ж заручниками.
Районний офіцер–оперативник був заручником території. Він повинен був тут знаходитись денно і нощно,
