також треба було мати декількох агентів–рейдерів, які за своїми посадовими обов’язками безперешкодно могли потрапити в будь–яке село, домівку чи квартиру…
Таким чином я сам собі визначив необхідність придбання агента у згурівській середній школі.
Слухаючи,часом, просторікування «потерпілих» від влади і тих, що ледь вислизнули з рук кровожерливого КДБ «заслужених рухівців», дивуюсь, скільки вони сил і старань вкладали в пошук «агента КГБ» в своєму оточенні. Навіть тоді, коли ці рухівці вже потім прийшли до влади і отримали можливість познайомитися з методами «оперативного сыска», вони не переставали обрушуватись на якихось там «агентов».
А мабуть в тому і є досягнення того страшного оперативного мистецтва, що шукають винного серед своїх, а не у системі. Винний – він ось, поруч, живе через хату, на роботі тобі підтакує, п’є з тобою пиво чи й горілочку, ділиться плітками й анекдотами, а потім біжить до опера, щоб настукати і виказати щось твоє потаємне…
Насправді все простіше і жахливіше.
Серед гебешних оперів був такий анекдот: вийшов вранці гебешний начальник на ганок, потягнувся і мовив: «Кого сьогодні будемо вербувати?» Потягуючись, розводить руками з–за голови, а потім раптом тикає пальцем у випадкового перехожого. «Ось його».
В житті ж гебешна служба шукає об’єкта, тобто підозрюваного, на якого відкривається полювання. Це вже чим це полювання закінчиться – справа друга, може це буде кримінальна справа, може профілактика, може вербовка. Це по науці. Може бути і по «оперативной необходимости».
Тобто об’єкта інколи треба зламати, змусити каятись, зраджувати. Можна перетворити його на інструмент підлості і навіть вбивства, можна навіть його вбити – як партія скаже. І начальство.
Опер може ВСЕ, проте не може це робити за власним бажанням і за власної хіті. На сторожі власна внутрішня інспекція. І це вам не якась там міліцейська інспекція з особового складу, яка вишукує серед міліціянтів порушників закону і хабарників. Гебешники хабарів не брали, а закони порушувати їх професійно вчить держава, на сторожі якої і стоїть БЕЗЗАКОННЯ. А отже БЕЗЗАКОННЯ можна і треба застосовувати тільки по відношенню до тих, на кого партія скаже «ФАС».
Частина радянських людей вербується з радістю і охотою, вважаючи це за ознаку довіри, а згодом, усвідомивши, що їх просто ошукано, мучаться своїм відступництвом, стаючи неврастеніками, психами, а то й самогубцями.
Частина вербується з острахом, з цього моменту живучи в постійному страху і теж кінчають, як правило, не кращим чином.
Ще якусь частину громадян вербують «під чужим прапором», тобто не від імені КДБ, а під виглядом друзів, націоналістів, бандитів, іноземних розвідок тощо.
Однак є частина людей, що вербуються так, ніби вербують вони, а не їх. Це природжені ділки, крутили, підлота і підлабузники. Вони примудряються працювати тільки за гроші чи за інші блага. З їх числа потім виходять самі опера, різні там партсекретаріі пройдохи–керівнички різних рівнів. Якось в спецшколі нам розказували, що все політбюро ЦК КПРС, а також всі перші секретарі обкомів у всі часи набирались виключно з «архівної агентури».
Ще частина агентів вербувалась силоміць: на «компрі», тобто на криміналі, крадіжці, якомусь некрасивому проступці, на «жінці», або на ситуації, яку гебешники організовують спеціально. Якщо саме цей кандидат на вербовку потрібен до зарізу, на допомогу прибуває спеціальна група офіцерів–психологів– вербовщиків з обласного управління чи й навіть з центрального апарату. Тоді проводиться спеціальна розробка кандидата і, як кажуть старі і досвічені опера, збою специ не дають. «Клієнта» додавлюють, а потім передають на зв’язок потрібному оперу.
Отже, коли знайдено об’єкта, то під нього вербуємо агента. Не цього, так іншого, або обох, або і всіх, хто з ним контактує. Лише один чи два відсотки громадян СРСР не йдуть на вербовку. Але це нічого. Тоді ці громадяни йдуть до або до в’язниці, або отримують такий чорний квиток по життю, що краще було б до в’язниці.
Проте об’єкта мені ще треба було знайти, а для цього потрібна так звана «сигнальна» агентура для висвітлення ситуації і перевірки цих самих сигналів. Одним з таким і повинен бути агент з числа вчителів згурівської школи.
Отже, робимо все по науці: підбір декількох кандидатів, їх вивчення на предмет можливості використання в якості агента, підбираються йому можливі «легенди» тощо.
Поки що зупиняюсь на двох молодих хлопцях.
Пишу рапорт начальнику відділення про встановлення оперативного контакту, тобто офіційного знайомства з легальним співробітником КГБ. Знайомлюсь з обома, починаю просити виконати невинні ні до чого не зобов’язуючі «прохання», потім ще і ще. Зустрічі перевожу на нелегальну основу (тобто ховаємось де прийдеться).
Потихеньку притираюсь до одного з них, Валентина. Ерудований, відповідальний, спортивний, компанійський, випиває в міру, подобається жінкам, йому часто вони «плачуться в жилєтку» — ось те, що треба. Відчувається взаємна приязнь, проте він дещо напружений… Та нічого, я ж його розумію, тут все– таки село, світиться йому знайомством з опером ні до чого, тому обіцяю з ним бути акуратним…
Тут, каюсь, я сам дав «пєнку». Річ в тому, що я спішив вислужитись і до встановленої Дімою дати, обіцяв «закрити» район агентурним апаратом, одночасно «вів» кількох агентів, з десяток кандидатів на вербовку, а тому «перестарався» і недооцінив Валіка – а й дійсно, куди ж він дінеться?
Організовую контрольну зустріч кандидата на вербовку згурівського учителя Валентина зі своїм начальником. Боже, Діма, як нова копійка, посміхається, підлещується, хизується знанням літератури, поезії, міжнародної політики, тут же грається в принциповість, чесність і історичну відповідальність соціалізму…
З полегшенням пишу рапорт на вербовку агента, який Діма самолічно повіз до генерала.
Назавтра мене офіційно повідомляють про отримання генеральської санкції на вербовку агента, але в мене окрім цього ще шість вербовок до кінця півріччя. А ще в перевірці декілька сигналів, один з яких з підозрою на український буржуазний націоналізм, а другий, страшно подумать, на самий шпіонаж і який стоїть на контролі у того ж генерала.
І все бігом, І все треба встигнути…
Вибираю запропонований мною у тому ж рапорті варіант вербовочного підходу, хоч його й не обов’язково було виконувати, головне — результат.
Підкочуюсь до Валіка і з удаваною буденністю і ніби–то поспіхом прошу виконати просту «формальність» — написати папірець для «внутрішньої бухгалтерії» (знаєш, ми теж в цій системі звітності й паперового контролю…).
— А що за папірець?
— Підписка про нерозголошення.
— Нерозголошення чого?
— Наших з тобою взаємовідносин.
— Тобто вербуєш?
Тут я беру паузу, а Валік добавляє:
— Слухай, я ж не урка і не бовдур. Сам знаєш, я ж недавно читав Юліана Семенова – після підписки дороги назад немає.
— А ти не згоден на співробітництво?
— Не згоден. Співробітничати з КГБ, бути для вас джерелом інформації – категорично ні. Будеш давити, а я знаю, як ви це вмієте робити – не буду жити.
Цього я й справді не чекав і навіть розгубився, проте (всі статути пишуться кров’ю) раптом згадав про свій рапорт, де механічно–автоматично проте детально, свого часу описував свої дії в разі відмови кандидата від вербовки від співробітництва. Валік, згідно складеного обласним офіцером–аналітиком психологічного портрета, був з тієї категорії людей, яких не можна було змушувати чи умовляти.
— Ну ні,то й ні. Подумаєш… Без тебе обійдусь. – Ми холодно і дипломатично прощаємось.
Назавтра Діма як з цепу зірвався: півгодини мене розпікав криком і істерикою. Бігав по кабінету, розмахував руками, тупотів ногами, врешті зачепив графин з водою, «мать – перемать», і в кінці заспокоївся в мокрих штанях посеред битого скла.
