Саме за клопотанням письменника, що був тоді у фаворі і виконував важливе партійне завдання, нашого героя було достроково звільнено з місць позбавлення волі, правда, без погашення судимості.
Тоді ж вони зустрічалися, тоді ж, за словами колишнього полковника, Бондарєв дав слово описати його життя в романі.
Письменник виконав свою обіцянку і роман написав. Роман було екранізовано навіть двічі, проте не будемо дорікати літератору, що не описав другу частину життя свого героя, бо якби він це зробив, то разом із Олександром Солженіцином совістю руської нації був би і Юрій Бондарєв.
А колишній полковник повернувся жити на місця своєї воєнної молодості, втраченого кохання, і служби, що не склалася.
Мабуть він і зараз живе в селі з промовистою назвою Букрин.
Він так і не одружився, бо не зміг забути свою єдину і вірну.
Він вже не пише нікому не потрібні листи в політбюро, бо немає самого політбюро.
Проте він і досі пише листи за адресами, знайденими в солдатських медальйонах і підписується «Миронівський військовий комісар полковник Каніболоцький».
Правда печатку під своїм підписом вже не ставить. Її в нього забрали ще тоді, в 1950–му.
Над його письмовим столом висять три фотографії: його незабутньої Галини та письменника Юрія Бондарєва. А на третій фотографії зображений один з тих десяти, що він вивів на свій берег тоді в 1943–му. То був рядовий–десантник Григорій Чухрай. Це потім він став знаменитим кінорежисером, а його «Баллада о солдате» отримала американський «Оскар» 1961–го року і премію Канського кінофестивалю.
Григорій обіцяв зняти фільм–продовження про післявоєнні поневіряння Аркадія Каніболоцького, але коли його сміливе і відверте «Чистое небо» в семидесятих заборонили до показу, він більше не зміг дивитися в очі своєму командиру.
От таке кіно.
__________________________
ГЛИВКИЙ МЛИНЕЦЬ
З Середньої Азії в рідний Київ я летів на крилах гордості «Аерофлоту», лайнері Іл–62. Позаду були враження від Ташкенту, його людей, звичаїв і обрядів, клімату і колоритних базарів, від навчання у Вищій школі КГБ, викладачів, засвоєного матеріалу, від однокурсників, нових друзів і нових товаришів.
Київ зустрів привітним літнім теплом, буйною зеленню і відвертою байдужістю підполковника–кадровика управління КДБ УРСР по місту Києву і Київській області.
— Які квартири в Києві? Ти що, друже. Та й вакансій тут катма. А ти, я бачу, з Яготина, ось і дуй на свою батьківщину в Переяслав–Хмельницьке відділення. Будеш жити дома і працювати на славу…
А вже в Переяслав–Хмельницькому, на вулиці Одинця, мені були раді:
— Приймай ділянку роботи – ціла Згурівка з околицями, є де розгулятися.
Почав з літерних справ: на цілу Згурівку сторінок з двадцять. Все інше в київських архівах.
З цих двадцяти сторінок дізнався, що Згурівка колись була районом, потім її приєднували і до Чернігівської, і до Полтавської, а зараз до Київської області.
В сумнозвісні сорокові тут навіть було своє незалежне відділення НКГБ–МГБ, де було цілих п’ятнадцять оперативних офіцерів–агентуристів. Цікаво, що вони тут робили, адже один офіцер – це 30–40 агентів і до ста довірених осіб… Як потім виявилось– таке було скрізь. Гебешників, що тоді маскувались під міліціянтів з угро, було втроє, а то і вп’ятеро більше за самих міліціянтів з угро і роботи було вдосталь.
Вражали також прізвища оперів: Меклер, Вайнштейн, Атлас, Файнберг, Рабинович, Халфін… Був також і Мойша Іванов. А начальником у них був капітан Коровін. На хазяйстві була особиста зброя, кулемет «Максим», бричка, підвода і четверо коней.
Коли читав ті сторінки, якось підсміювався і не усвідомлював, що «если партия скажет», то наступним «Мойшею Івановим» прийдеться стати мені. Навіть будучи всередині системи, не усвідомлюєш про своє покликання – для чого ж ти там. Це видно тільки збоку, а всередині – азарт, спорт, кураж і… безвідповідальність.
Але то було колись.
Ділянка роботи була досить проста: цукрозавод, сільгосптехніка, сільгоспхімія, один радгосп, чотирнадцять колгоспів, три православних приходи, секта баптистів, селище, двадцять одне село і п’ятнадцять хуторів, дванадцять тисяч населення і аж один агент. Справ оперативного обліку не було вже років з десять, кримінальних справ по гебешному профілю – років з двадцять. Ще правда рахувалась оперативна підбірка на якогось Олега Жупанського, але самої підбірки в сейфі не було. Виявилось, що підбірка була передана в київське управління і долучена до справи на «махрового вражину–націоналіста», а запис про передачу зробити забули.
До речі, підбірка – це та сама справа оперативного обліку яка, правда, велась без санкції обласного начальства. Всі такі справи починались з підбірок, а вже потім, на підставі отриманих матеріалів, писався рапорт на генеральське ім’я, а після його погоджувальної санкції отримувались палітурки і заводилася сама справа, куди першими вшивались матеріали цієї самої підбірки.
Попередили, що Олег Жупанський, один з випускових редакторів київського журналу «Всесвіт», інколи приїжджає додому в Згурівку, де чи вдома, чи у друзів за чаркою може вести «антисоветскую буржуазно– националистическую агитацию».
Забігаючи наперед, мушу визнати, що мені так і не видалось познайомитись з цим знаменитим Олегом, проте паперів «про його душу» прийшлось списати мабуть з цілий том. Це все були відповіді на запити «…а не был ли он такого–то числа в…», «…а не было ли в его окружении известного N…», «…а как он отзывался о выступлении Генерального секретаря на съезде…», «…а не хранит ли он дома литературу буржуазно– националистического толка…»
Почухавши потилицю і протянувши щось на кшталт «Так, один агент – не густо…», я подався до начальника.
Керував нами тоді такий собі Дмитро Григорович Неділя. Це потім я дізнався, що в це тихе болото Діма–фармацевт потрапив завдяки своєму своякові, в той час генералу, заступнику самого голови республіканського комітету Степана Несторовича Мухи.
Сам Діма був колись парашутистом–десантником, розказував, що під час карибської кризи четверо діб підряд ночував у жерлі літака, не знімаючи парашута. Потім вчився на фармацевта, а коли свояк дослужився до генерала, Діму призвали в органи, присвоїли офіцерське звання і вже через рік він об’явився в Переяславі–Хмельницькому старшим лейтенантом на посаді підполковника, начальника відділення КГБ.
Діма, без сумнівів, був людиною колоритною. Перед начальством, партсекретарями, їх водіями, секретарками і телефоністками він відверто плазував і навіть цим пишався. Проте перед підлеглими і підозрюваними (а підозрюваними було все населення ввіреної йому ділянки), він був відвертим cамовдоволеним самодуром. Чим також пишався.
Якось до нас на службу прийшов молодий лейтенант Толя. Він їхав з іншого кінця Київської області через Київ і, ясно, що до Переяслава втрапив десь під обід. Коли він представився начальнику Дімі, той побілів, потім почервонів, потім надувся мов міхур, а вже потім розродився лайкою впереміж з матюками про те, як смів молодий офіцер такого престижного і відданого партії і народові комітету, запізнитися на службу.
Хвилин двадцять він принижував, ображав і знищував прибульця, тримаючи того по стійці «струнко», а потім брязнув дверима і подався додому на обід.
Вже потім Толя розказував, що цю годину він провів утяжких роздумах: що ж робити? Чи змовчати і служити, чи вліпити кулаком межи очі в цю нахабну пику і висказати все, що він думає про Радянську владу… Стримався і покорився.
Це потім ми всі звикнемо до Діминого самодурства і навіть будемо до цього відноситися філософськи. А на той момент Дмитро Григорович був для мене «цар, Бог і воїнський начальник».
Коли я подався до Діми з питанням про Згурівку, той ліниво наказав мені надати йому пропозиції з організації агентурного апарату згурівського куща, де передбачити кількість, розстановку і можливості агентурних сил і засобів: агенти повинні були бути в великих трудових колективах, вузлі зв’язку, школах, а
