всього іншого, зазначено, що за наявності восьми заяв батьків у школі мусить бути відкрито клас з українською мовою викладання.
Я, як офіцер КГБ, намагався не світитися, а от Ліда, добра душа, була справжньою активісткою. Особисто обходила батьків майбутніх першачків і умовляла, просила, агітувала, а сама все мене допитувалась, а чи справді Рух дозволять? А чи справді український клас відкриють? Вона так журилася, що старшого синочка була змушена віддати в російську школу (адже вона ось тут, поруч). Все переживала за українську мову, бо вона була ОФІЦІЙНО ЗАБОРОНЕНА і в неї, і в мене на роботі. І біда була не в цьому. Біда була в дедалі нахабнішій мовній поведінці і її, і мого начальства, яке дозволяло собі не просто гучні заяви, а й приниження, образи і навіть звільнення за мовною ознакою.
Скажете такого не було?
Ха, ха. Таке існує й зараз, на двадцятому році незалежності. Існує, бо воно безкарне.
Ліда зібрала 28 заяв від батьків і ми торжествували, як раптом виявилось, що відкриття україномовного класу недоцільне, тому що «заяв недостатньо». Ліда підняла ґвалт: вона ж особисто передавала ці заяви директорові школи, але коли вони дійшли до міськвно, виявилось, що їх залишилось всього шість.
Ліда знову побігла по людях і прийшла до мене в сльозах. Все правильно. Батьки відмовлялись від своїх заяв: одних «сильно просили», інших «просили сильно подумати», а декому відверто сказали: якщо не хочеш втратити роботу (отримати квартиру, машину, путівку) – не дратуйте міськком.
Коли я поклав трубку, то подумав — хана українському класу в нашій російській аеропортовській школі № 8. Після таких подій що розгортаються, ніхто не зважиться його відкрити, бо…
… бо на мою столицю суне ціла повноцінна бойова повітряно–десантна дивізія в повному спорядженні, при повному озброєнні, з боєприпасами, медикаментами і навіть кухнями, яка вже кружляє на Борисполем з готовністю виконати будь–який наказ партії.
А на вежі аеропорту – анархія і мітинг: жоден відповідальний керівник чи черговий так і не дали зрозумілу і неоднозначну відповідь–наказ: приймати чи ні. Знову Ліда дзвонить мені:
— Ми тут думаємо, що можемо зіштовхнути борти і тоді аеропорт закриється, але тільки на одному борту – 250 людей. Живих людей.
— Боже, Ліда, та ти при своєму розумі? А чи ти знаєш, що всі без виключення розмови всіх телефонів служби диспетчерів пишуться в постійному режимі? І взагалі, що ви там думаєте? Вимагайте рішення керівних органів – в цьому ваше спасіння. Упирайте на те, що ви тільки стрілочники… Невже думка про катастрофу дійсно присутня у ваших розмовах?
— А як ще ми зможемо відкрити україномовний клас?
Її згадка про україномовний клас остаточно мене спантеличила…
Далі пішли тільки короткі гудки – чи то Ліда кинула слухавку, чи то може хтось пильний відімкнув (автоматів cлідкування тоді ще не було – і справді, в це зараз важко повірити…).
Вже потім Ліда мені розповідала про той безлад, що творився в диспетчерській службі аеропорту: ніхто не відміняв рейсові борти з численними відпочивальниками, пасажирами інших міжнародних і внутрішніх рейсів. Приходилось суміщати щоденний графік з надзвичайною ситуацією.
Аеропорт має дві злітно–посадочні смуги, одна з яких повністю контролювалась військовими, але яку в той же час жваво експлуатували обидві сторони. Злітні смуги були паралельні, починались будівлею аеропорту з пасажирським терміналом і численними допоміжними службами, що стояв між ними і закінчувались кілометрів за три далеко в полі різними «руліжками» і між якими одиноко стояв «туалет типу сортир», звичайна шпаківня на одне очко.
Військово–транспортні борти підходили до повітряного району аеропорту з поодинці з півночі і їх акуратно ставили у «коло» на значній висоті, щоб не заважати виконанню буденного графіку роботи летовища. Диспетчери тут же вираховували і видавали бортам параметри ешелонів, швидкість, дистанції, напрям і швидкість вітру тощо. Вишколені військові пілоти десантних Ілів дотримувались радіотиші, в той час як в телефонно–телетайпному режимі конференції між оперативними черговими військових штабів Москви, Києва, Мінська і Вітебська, основних та запасних аеродромів, черговими міністерства транспорту Москви та Києва велись не просто переговори, а справжній «базар» з лайками, матюками, погрозами, криками, істериками. Інколи він припинявся, коли хтось з керівників намагався прийняти якесь вольове рішення і всім щось наказати, проте ці накази явно суперечили всім можливим інструкціям і дозволам, що тут же в ефірі коментували диспетчери, які, за всіма писаними і неписаними правилами, мали вирішальний голос в цій какафонії. Учасники цього унікального радіобазару примудрялись в перервах між радіолайками зазирати в телевізори, де вже транслювалось «Лебедине озеро», яке періодично переривалось зачитанням Указу віце–презилента про ГКЧП. Всі дружно відмовлялись брати на себе будь–яку відповідальність, а в разі звернення тут же посилались на свою «відповідну інструкцію», яку кожен тримав у себе на колінах.
Час спливав, у бортів, що підійшли першими вже підходило до кінця паливо, а єдино правильного рішення не було.
В цей час штатна військова охорона периметру аеродрому була приведена в режим «отражения агрессии», навкруги злітних смуг з’явились вантажні будки «Уралів», «Зілів» і «Газонів» вперемішку з бронетранспортерами та саміходними зенітними установками, зчетверенні дула яких відбивали сонячні зайчики і навіювали невеселі думи. Цю чисельну техніку і ланцюжки солдат, що біжать, було прекрасно видно з вершечку вежі, де розташувалась диспетчерська служба і їх вигляд, м’яко кажучи, не сприяв її професійній пильності і зосередженості.
Раптом старший зміни диспетчерів прильоту порадив «відсунути» цю військову армаду хоча б на півтора–два кілометри від будівлі аеропорту, щоб не спровокувати паніку серед пасажирів і обслуги, якою була вщерть набита ця споруда в цей спекотний недільний день розпалу сезону відпусток.
Ця «порада» була настільки слушною, що була беззаперечно сприйнята як наказ і прийнята до практичного виконання. Саме «виконання цієї поради», на думку чисельних свідків тієї події, послужило якоюсь іскрою дієвості влади і кінця анархії. Так, як ця команда прозвучала в режимі теле–радіо– конференції, вона була з полегкістю сприйнята всіма учасниками «радіобазару» і з цього моменту всі, без урахування звань і посад, звертались до старшого зміни як до головного командира.
Стали надходити доповіді передових бортів про наявність палива, з чого стало ясно, що вони вже «прилетіли» — пального вистачало тільки на посадку. Іншого рішення бути вже не могло.
Після команди старшого зміни: «Увага, підготувати смугу для прийому бортів» — базар раптом припинився, все стало звично, буденно, розмірено і навіть красиво. Всі знали що робити, команди надходили і виконувались з точністю нікельованого хронометра, красиві металеві птахи з трихвилинним інтервалом торкалися розпеченого бетону, миттєво гальмували і скочувались на «руліжки», звільняючи смугу для наступного красеня Іла.
Це легко читається, а ви просто помножте 3 хвилини на 40 бортів і отримаєте повних дві години – саме стільки повинна була тривати посадка дивізії. І все це впереміжку між зльотами і посадками пасажирських бортів на паралельній смузі, адже графіки роботу аеропорту ніхто не відміняв.
Цей час було навіть хвилин на двадцять скорочено, завдяки використанню «вікон» на цивільній смузі між пасажирськими, вантажними, поштовими і іншими бортами, що йшли за графіком.
Пізніше я запитував: «Ризикували?» — «Боже збав, хоч і незвичний, проте робочий розрахунок надзвичайного режиму – така робота».
За цей час не було викурено жодної цигарки, не було випито жодної склянки води, не було сказано жодного зайвого слова… Хлопці і дівчата втратили до 10 кілограмів ваги кожен з потом, кров’ю і сльозами. Вже потім, коли вони доберуться додому, то попадають в свої ліжка, забувши пообідати, а дехто навіть і роздягнутись. І кожен з них отримає маленьке пасмо сивини «на згадку».
На момент посадки останнього, перший борт стояв вже дві години під палючим серпневим сонцем на розпеченій бетонній сковороді допоміжної смуги, так званої «руліжки». Всі були на місцях, льотчики в кріслах пілотських кабін, а солдати у вантажних відсіках, спресовані як оселедці в повній викладці, в парашутах, з особистою зброєю, до розпеченого вороненого металу якої неможливо було доторкнутись. Єдине на що спромоглися командири – настіж відкрити вантажні люки літаків, щоб люди всередині не зварились.
Якщо в залі диспетчерської вежі аеропорту була напружена, але звична робота, хоча і в неймовірно шаленому темпі, то за злітною смугою, за полем, у диспетчерському залі військового терміналу всі присутні продовжували слухати радіолайку між генералами різних відомств. Вони все ніяк не могли вирішити, що ж робити з прийшлим військом, якому не було поставлено жодних завдань, окрім того, що «прибути в місто
