Київ».
На розвантаження та марш на місто – наказів не було, на відміну бойової готовності – теж. Про них ніби–то забули. Всі намагання дізнатися про наступні дії упиралися в «чекайте на особливе розпорядження». Власники великих зірок на погонах самочинно теж ніяк не могли спромогтися на якусь зрозумілу команду. Час спливав, спека не спадала… Настав час обіду, коли раптом хтось з «батьків–командирів» нарешті розродився командою для прибулих з неба вояків: «з бортів розвантажити польові кухні, кормити особовий склад» і знову таки, чекати на особливе розпорядження.
Кухні розвантажували години три, адже за бойовим розписом, вони повинні були десантуватись останні, на вже захоплений плацдарм. Солдати вийшли на свіже повітря під палюче сонце і полягали у траву, а кінець смуги з табуном літаків–красенів затягнуло хмарою відпрацьованих газів численних моторів, адже всім цим бойовим машинам десанту, газикам, козликам і легкій артилерії треба було випхатись з жерла літаків, випустити запхнуті «на дно самісінької скрині» кухні, а потім знову влізти назад і сховатись від сонця.
Від літаків до розташування місцевої військової авіаційної частини напряму через поле по траві, тому що «руліжки» призначені тільки для повітряних суден, потягнулися газики–козлики – майже десять тисяч молодих здорових і вже досить відчутно вимучених спекою і спрагою хлопців зараз просили тільки одного – води.
Ще невдовзі задиміли кухні. Через деякий час біля них вже вишикувались черги солдат… Потім обід тут же на траві, і хоч команди «відбій» не поступало, розморене військо заснуло в найживописніших позах, які характерно показували як і хто спромігся порятувати свої стрижені голови і татуйовані тіла від «прямого попадання» сонячних променів.
Комфорту правда не було, але так «воювати» ще було можна.
А в цей час і керівники, і різноманітні чергові служб, і працівники чергових змін, а також численні пасажири в аеропорту і навколо нього, які монотонно мінялись, в залежності від «прильоту–відльоту», заглядали у екрани телевізорів, притискали до вух транзисторні приймачі, допитували і перепитували всюдисущих таксистів і водіїв пасажирських автобусів найшикарнішого в той час маршруту «Політ» — що ж там?
Проте у всіх були свої турботи, хтось відлітав, хтось прилітав, хтось проводжав, хтось зустрічав, а для когось це була просто звичайна робоча зміна. Ну прилетіли солдати, ну полягали на траві – головне, що ніхто не стріляє і, здається, не збирається. Шоу закінчилось – всім стало не до них.
Вже глибоко ввечері, коли сонце скотилось за обрій і жара спала, командиру батальйону охорони аеродрому сказали, що «отражать» нічого не треба, бо агресія відміняється, а тому – в казарми. Місцева піхота з блакитними погонами жваво заплигнула в свої «Зіли» та «Урали» і поїхала нарешті додому. В кінці колони до них пристроїлись самохідні установки протиповітряного вогню з уже зачохленими дулами і апарелями. Їх від’їзд викликав полегшення у всіх, хто це бачив.
Потім настала ніч, потім знову день. Очікували що ж буде далі.
То чекали, що скаже Кравчук, то чекали, що ж скаже Єльцин – не вірилось в серйозність цього балагану, вже названого путчем. Хтось чекав свята, хтось горя, хтось радів, хтось панікував, хтось про це взагалі нічого не знав – країна велика, хтось порівнював те що відбувалось зі словами поета: «в России было воскресенье, но… очередей оно не отменяло», мовляв, ну, ну, воюйте, а ми подивимось…
А військо в кінці злітно–посадкових смуг Бориспільського міжнародного аеропорту загорало. Про нього не просто забули – батькам–командирам було не до нього.
Командир дивізії, правда, як і належить, щогодини нагадував про себе, але його швиденько ставили на місце – ти чого там кіпішуєш? Лежите, спите, кухні кашу варять – не заважай вирішувати государеві справи.
Переночувати ніч у серпневому степу на духмяній траві – що ще може бути краще? Кажуть гори, чи то може море. Е, це треба спробувати, а потім сказати.
Правда щопівгодини, навіть тієї глупої ночі, поруч по злітці з несамовитим ревом несеться щось страшне… проте, якщо знаєш, що це звичайний літак і що зі смуги він нікуди не подінеться, то поряд з бетонкою можна ще й які сни бачити – і ніщо не завадить молодому хлопцю так служити, адже недаремно кажуть: «солдат спить – служба іде…».
Наступного дня знову загорали, а наступної ночі – знову спали на траві.
Найдивовижніше, що ніхто з них, окрім командира, начальника штабу та пілотів, що спали в своїх кріслах поруч з радіостанціями – навіть в голову не могло прийти, що там, ось поруч за смугою, в залі аеропорту і далі – в селах, містах, по всій країні люди чогось очікують, на щось надіються, чимось живуть.
Солдат, котрий знаходиться в стані «до особливоого розпорядження», за всіма статутами і інструкціями позбавлений будь якої інформації. Коли вони повернуться в казарми, виявиться, що їх брутально обманули – вони повернулись не додому, а в іншу країну. Може й не чужу, проте точно в іншу.
В кінці злітної смуги їх будуть тримати дві ночі і три дні. Потім буде команда «відбій. Додому». Вони звично завантажаться і знову в несамовитому ритмі будуть працювати і військові, і цивільні диспетчери повітряного руху, але це буде вже якось буденно. Ніби–то ті самі три хвилини на зліт, проте не буде наднапруги, не буде страху незнання і невідання.
Це вже буде красиво і захоплююче. Потім ці «бувалі» авіадиспетчери розкажуть молодим – вам таке і не снилось.
Наступного дня, ми з моєю дружиною, кумом Петром і кумою Лідою копали картоплю на своїх городах– ділянках, що їх виділяли для працівників аеропорту в зоні відчудження злітних смуг. Саме там в полі по транзистору ми й почули те історично трепетне «Україна стала незалежною».
Спеки вже не було, на широкому полі і там, і тут копошились люди, збираючи картопляний урожай, проте щось було не так і це всі відчули, бо не відчувати не могли. Коли вітер повертався з боку кінця злітних смуг – він приносив незвичний запах, якщо це можна було назвати запахом. Це була ВОНЬ.
Навіть за більш ніж три кілометри через поле відчувався стійкий запах людської сечі і екскрементів, які не могли заглушити навіть гасові вихлопи авіаційних двигунів, що ревіли на форсажі.
— А все це прийшле військо, — казала кума Ліда. – Уявляєте, посадили на три доби дивізію майже в десять тисяч чоловік і забули. Кажуть, лежіть, спіть, їжте кашу. А туалет? Там, у полі зору тисяч пасажирів і аеродромних служб, чисте поле і тільки один туалет для обслуги, коли комусь раптом щось прикортить. Вже третя зміна зі всіма можливими засобами, пожежними машинами і автообмивниками з реактивними пінними установками не може добратись до цієї шпаківні.
У кожного своє відчуття тієї чи іншої життєвої, сімейної чи історичної події.
У мене спомин про путч – з запахом.
І ніяких аналогій чи алегорій. Хоч як тут без них.
А ще за тиждень ми з кумою Лідою вели своїх дітей до школи. В такий жаданий і вистражданий перший і єдиний в нашій школі україномовний клас. І ніяке військо, путчі чи події не змогли перешкодити його відкриттю.
Ви спитаєте — а який зв'язок?
Вже потім хлопці з оперативно–технічного управління КДБ при моєму звільненні з комітету, чи вибачте, вже з СНБУ (Служби національної безпеки України, так тимчасово називалась наша контора до 25 березня 1992–го) подарують мені на згадку магнітофонний запис нашої з Лідою розмови 19 серпня 1991–го, де ми насправді обговорювали можливість організації справжньої авіакатастрофи. Думаю, таким трофеєм мало хто похвалиться.
От тільки ніякі музеї не стоять до мене в черзі за цим раритетом.
ФАКТИ ВІДКРИВАЮТЬ ОЧІ
Інтерв'ю «Народній газеті» в травні 1995 року.
Записано її кореспондентом Володимиром БІЛКЕЄМ.
Останнім часом до мене дійшли відомості від моїх колишніх колег по КДБ про планомірне знищення
