Коли вже місто можна було побачити в бінокль на високому західному березі великої польської ріки, прийшло повідомлення, що поляки у місті підняли повстання проти німців. Не дивлячись на те, що війська тільки–но пройшли більше двісті кілометрів, що відстали тили, а палива і боєприпасів було в обріз, солдати чекали наказу на наступ і форсування водної перешкоди.
Проте, наказу до наступу не надходило, навпаки, надійшов наказ окопуватись, підготуватись до прийняття нового поповнення, а також до ремонту техніки, озброєнь і до поповнення боєзапасу, витратних матеріалів, спорядження тощо.
Тоді ще ніхто не знав, що товаріщ Сталін навмисно зупинив наступ, щоб руками фашистів задушити польське повстання, яке в разі успіху могло б привести до проголошення незалежної польської держави, з якою Сталіну навряд чи удалося узгодити свої людиноненависницькі імперські плани.
Те затишшя тривало три, можливо чотири місяці.
В цей період дивізія отримала нового командувача, старого заслуженого генерала, що прийшов замість молодого, норовливого і амбітного полковника–самодура. Новий командувач хазяйським оком оглядав дивізію, цікавився всім господарством не поверхово, а докладно, зі знанням справи, виказуючи такт, розуміння і людяність. Ці риси переважній більшості фронтовим начальникам були геть не властиві, а тому насторожували.
Якось генерал поцікавився у дивізійних кадровиків: хто з особового складу дивізії, що налічувала більше 5 тисяч солдат і офіцерів, воює в дивізії з початку війни. Довго штабні шукали і нарешті дали відповідь: з 1941–го року в складі дивізії залишилось всього 12 військовиків.
- Всех их ко мне, — скомандував генерал.
І ось четверо офіцерів, серед яких був і лейтенант Микола Ушенко, і вісім солдат стояли струнко перед командувачем.
- Ну орлы, ну молодцы. Значит с сорок первого воюете. А где же ваши награды?
- Так, не заслужили, — зам'ялись в шерензі.
- Как не заслужили? – не вгавав генерал.
- Так не было награждений, воюем, живы, да и всё.
- Начальник штаба, — гукнув командувач, — выдать всем за каждый год боев по медали.
Так мій батько отримав в одну мить одразу три солдатські медалі «За отвагу».
- Чому солдатські, — якось вже через роки питав я у нього.
- А тому, — відповідав він, — що командувач дивізії мав право самочинно нагородити солдатів і старшин медалями, найвагомішою з яких була срібна медаль «За отвагу». Офіцерів та тих солдат, що заслуговували на ордени, треба було представляти спеціальним поданням до Верховної Ради СССР і тоді звідти чекати на відповідні наградні укази.
За війну батько мав:
орден «Красная звезда» (давався після війни офіцерам–фронтовикам кадрової армії при звільненні з лав збройних сил);
медаль «За боевые заслуги» (давалась офіцерам–фронтовикам збройних сил на честь 10–річчя Перемоги – Сталін до ювілейних нагород так і не додумався. Ювілейні бранзулетки, як казав батько, це вже заслуга Брежнєва і компанії);
згадані вище три медалі «За отвагу»;
а також так звані гуртові медалі: «За оборону Ленинграда», «За освобождение Варшавы», «За освобождение Праги» і «За победу над Германией».
Не було у батька також медалей «За взятие…», які прирівнювались до медалі «За отвагу». Особам, що були нагороджені медалями «За отвагу», «За взятие…», а також орденами до 1956 року виплачували нехай і невелику, проте щомісячну стипендію від держави, а при виході на пенсію ця стипендія додавалась до грошового довольства.
Медалі «За взятие Кёнигсберга», «За взятие Будапешта» і «За взятие Берлина» давались солдатам і офіцерам ударних і штурмових частин, що приймали в цих бойових діях.
В 1956–му за ініціативою Хрущова стипендія за державні нагороди в СССР була ліквідована, не дивлячись на те, що вона до сих пір існує у всіх цивілізованих країнах світу.
Цікаво, що в написі на медалі «За победу над Германией», слово «побєда» написане з маленької літери. А все тому, що до 1965 року «побєда» не вважалась святом, бо Сталін, виконуючи задум Ленина про «агрессивно–освободительную Вторую империалистическую войну» не досяг «победы комммунизма в мировом масштабе». Він навіть не підкорив Європу – так відтяпав хоча й значний, проте невеликий східний її шматок.
Взагалі–то батько був бойовим офіцером, але рахувався як ніби–то штабний. За воєнні роки він, звичайно мав якісь мабуть і якихось товаришів серед штабних і тісні знайомства. Опісля він розказував, що якось йому пропонували КУПИТИ той чи інший орден, чи навіть звання Героя Радянського Союзу. Один з його фронтових товаришів так і зробив і став Героєм.
Я не пам’ятаю, щоб батько в будь–якій ситуації заматюкався. Навіть тоді, коли лайка рветься з вуст, він примудрявся промовчати. Але розповідаючи про технологію «отличия достойних и заслуженных», він процитував віршик воєнної пори:
«Івану за атаку – х.. в сраку,
А Машке за п…. – Красную звезду»
Віршик і правда, похабненький, проте не тоді, ні зараз не смішно. Бо це правда.
Батько нагороди після війни НІКОЛИ не одягав, всі бойові медалі вішались на груди малолітнього сина, який після численних гулянь на вулиці серед однолітків, звісно їх всі погубив.
За воєнні нагороди батьку чомусь завжди було соромно.
VII
Січень 1945–го, Польща, Сандомирський плацдарм, відлига, слякоть…
Полк, в складі якого він воював, під час наступу був відрізаний від своїх німецькими танками і самоходками. Солдати залягли в чистому полі, окопувались, чекали темноти. Батько, якому тоді було всього 24 роки, з розбігу вскочив у чийсь окопчик. Підняв очі — а тут сидів їх солдат–поштар, котрого підрозділ чекав вже майже тиждень. Лежать поруч в грязюці годину, другу.
— А давай–но, друже, глянемо пошту, може мені щось прийшло.
Поштар довго рився в сумці і нарешті витягнув листа з дому. Було ще видно і можна було читати. З дому, з полтавщини писали, що померла мама… Звістка приголомшила…
Навкруги затихло, ніхто не стріляє, всі поглядають на повільно згасаюче хмарне небо.
Не дивлячись на застереження, офіцер встав і повільно побрів через поле до лінії окопів своїх, до яких не могли прорватися цілий день.
Потім батько розказував, що ніби–то в голові щось запаморочилось, він відчував якусь байдужість до всього, ні про що не думав, а все йшов, йшов і йшов, поки його не обклали матом і не втягнули у траншею. Виявилось, що це вже свої.
І тут ті, що лежали в полі і дивились на його прохід через поле, якось майже всі разом встали і побігли до траншей. Людей вставало все більше і більше і, здавалося, зараз вже всі добіжать до вже рятівних окопів. Залишилось вже метрів 200, 150, 100… І раптом трасуючі черги з крупнокаліберних німецьких кулеметів. Люди залягли, але ховатись було ніде. Кулі і снаряди переорювали землю, в повітря підкидало відірвані ноги, руки, голови…
Батько дивився на це жахливе побоїще і його знудило…
Вже вночі полковник вишикував перед собою сімох офіцерів, що добігли і вижили: «Ваш полк потерял знамя части. Если до утра не найдете — расстрел».
Цілу ніч вони лазили в цілковитій темряві по холодній багнюці, перевертали трупи і шукали прапороносця, у якого під шинеллю повинно було бути це знамено. Коли німці освітлювали поле з прожекторів — завмирали. Коли промінь відходив далі — знову починали моторошний і проклятущий пошук, а в голові било як дзвін: «До утра не найдете — расстрел».
